Валентина Галацька Перейти до переліку статей номеру 2017:#2
Поетична метафора Івана Драча: сценічний вияв


Іван Драч – автор хрестоматійний, який давно увійшов до енциклопедичних видань. Він приніс у націо­нальну культуру своє розуміння поетичних жанрів балади, дра­матичної поеми, вдосконалив та розвинув в українській літерату­рі чи не всі роди, базуючись на світовій та національній пое­тичних традиціях. Як один із світочів шістдесятництва він впливає на теперішнє духовне життя суспільства, формування націо­нальної свідомості, на сучасний рівень художнього мислення. Мова піде про драматичне світосприйняття життя, майстерно закодоване в рідкісному жанрі – драматичній поемі.

«Шукаю свій театр…»

Іван Драч удосконалив жанрову модель драматичної поеми, яка змінювалась від античної драми до драматичної поеми ХVІІІ століття Ґете та Байрона, драматургії Франка та Лесі Українки, драматурга XX ст. Івана Кочерги. Драматичних поем у нього три: «Дума про Вчителя»(1977), «Соловейко-Сольвейг» (1978) та «Зоря і смерть Пабло Неруди» (1980). Вони були поставлені в театрах України, заперечивши твердження про несценічність драматичної поеми через перевагу «слова над дією, ліро-епічного струменя над подійним»[1].

У першій, використовуючи й творчо інтерпретуючи параметри жанру думи, зокрема, наявність сталої композиції (заспів, розповідь, кінцівка, поетичні засоби, особливості строфічної будови), І. Драч зобразив видатного педагога Василя Сухомлинського з його творчими пошуками, особистими перипетіями долі. Протиборство героїв, їхніх вчинків, ідей, педагогічних принципів створює не тільки словесну, а й дієву канву драми. Всі герої драматичного конфлікту «зчеплені» образом Автора й Хором, який постає в різних іпостасях, виражаючи авторський погляд на події: І ведучий, ІІ ведучий, вчитель Сидорук, Хор учнів, Хор учителів, Хор відвідувачів. Взаємодія цих «голосів», Хорів, Автора ніби «провокує» конф­лікт драми як зіткнення ідей, різних точок зору в системі виховання.

Твір має кільцеве обрамлення: слова автора. Тут автор твору й Автор як дійова особа наб­лижені максимально, фактично ототожнюються. Драч ніби був свідком творчих шукань Сухомлинського й першою дійовою особою, яка зафіксувала це художньо.

Це виявляється також у внутрішньому сюжеті, у «боротьбі ідей». Бачимо спадкоємність художніх принципів Лесі Українки – Учитель Драча типологічно близький до образу Месії як трагічної й романтичної постаті, протиставленої натовпу, з її поеми «Одержима». Ідейна боротьба і Месії, і Учителя виявляється в розгорнутих діалогах, які нерідко переходять у стадію найвищої гостроти – діалог-агон. У внутрішніх монологах, голосах «натовпу», які створюють актив­ну протидію, напруженістю емоційного темпоритму, нагнітанням ритмо-мелодичних засобів:

Навчатись можна всьому:

Твердості, терпінню, мужності,

Любові не навчишся, друже… [2].

Головний носій авторського ідеалу – протагоніст Сухомлинський – висту­пає в цьому творі як особистість трагічна, цілісна в душевних пошуках, романтична. Так його трактував режисер Михайло Гіляровський на сцені Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького (прем’єра 18 березня 1977 року). Відчутним був контраст між трагічним змістом подій та стриманим характером їхньої сценічної інтерпретації. Вистава мала цікавий жанровий різновид: «Драматична кантата із земним прологом та небесним епілогом». Режисер поставив твір і в Харківському драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1980), де роль Сухомлинського виконав народний артист СРСР Леонід Тарабаринов. Наскрізною дією було визначено боротьбу Вчителя за доброту, чесність, гуманістичні принципи виховання, поєднані з вимогливістю, основами народної моралі.

Драматична поема «Соловейко-Сольвейг» – це насичений потужним інтертекстуальним началом твір, у якому «...кілька мистецьких шарів: античний театр, Гріг, Леся Українка, Котляревський, українська народна пісня, зокрема жартівлива. Це тим більше, що в п’єсі героїня – митець. Марина Турчин тягнеться не тільки до щирої любові; це прагнення худож­ника зустрітися зі справжнім життям»,– так визначав «надзавдання» свого твору сам Іван Драч[3].

Ущільнюючи час подій драматичної поеми до кількох місяців, автор виводить на авансцену низку неординарних, багатогранних у характерологічній своїй місткості дійових осіб: скульптора Івана Савицького й шофера Петра, робітницю Наталку, свекруху героїні бабу Степаниду. Цих персонажів споріднює одна особливість: вони виступають ніби тлом для життєвої та творчої епопеї Марини Турчин, для розвитку цього ди­намічного непередбачуваного характеру, вмотивованого психологічно сценічною дією.

До творення сценічної дії, до кожного персонажа І. Драч підходить із великою творчою відповідальністю, витворюючи колізії дифузного жанру драматичної поеми. «Поет любить оперувати цілісними «блоками» життєвого матеріалу, які концентрують у собі певну тезу, стикати їх, і саме на основі такого зіткнення вести дію», – зауважує авторитетний дослідник творчості митця М. Ільницький[4].

Усі компоненти в драматичній поемі взаємодіють з образом Марини, на ній «замикається» авторська точка зору як центр відліку подій, сюжетних перипетій, обертонів драматичного конфлікту між Мариною-митцем і Мариною-жінкою, яка прагне відбутися в коханні і в дітях.

Характер Марини Турчин, її поведінка розроблені автором відповідно до законів естетичної категорії «драматичне». Так будується сюжет поеми, який складається з кількох «вершинних» композиційних точок: посвячення в історію життя Савицького, пожежа в майстерні, розв’язання любовного трикутника з Петром і Наталкою. І. Драч, вирішуючи художнє «надзавдання» поеми, моделює свою образну свідомість у позасуб’єктні форми жанру, композиції, які взаємодіють із суб’єктними – Хором дивних істот, «Тим, що греблі рве», Перелесником, Водяником. Це визначає типологічну спорідненість із драмою-феєрією «Лісова пісня», з її образно-стильовими принципами.

Оригінальний та неоднозначний образ Марини Турчин, в якому активно проявилися творча та жіноча сутність, став свого часу предметом літературознавчих дискусій (Л. Новиченко, Л. Дем’янівська та ін.). Лише його інтерпретація на сценах Харківського академічного українського театру ім. Т. Шевченка (1980, режисер М. Гіляровський) та Волинського музично-драматичного театру імені Т. Шевченка (1980, режисер М. Ілляшенко) виправдала цілісність характеру героїні-скульптора, вмотивувавши у сценічній дії повнокровність натури творчої людини. Виконавиця головної ролі Алла Плахотнюк майстерно відтворила палітру людських почуттів, діалектичних переходів від одного стану до іншого:

…Я – птиця фенікс. Скільки мого попелу навколо…

А я вже відроджена, я вже знову злітаю… [5].

Важливим досягненням поетичної драматургії Івана Драча є «Зоря і смерть Пабло Неруди» – драматична поема, або спроба сучасного літературознавства на чилійський лад. Досить цікавою з точки зору пафосу – трагічно-драматичного та адекватної концепції дійсності – є історична основа поеми, реальні персонажі. Насамперед – це образ чилійського поета-антифашиста, лауреата Нобелівської премії Пабло Неруди. Художній час поеми – початок фашистського перевороту, часу громадянського вибору Неруди. Минуло більше тридцяти років із часу написання драматичної поеми, і ці події трактуються по-іншому в світовому соціально-політичному континуумі. Політичні акценти щодо постаті й особливостей чилійського перевороту розставлені з точністю до навпаки. Тому важливо, на нашу думку, усвідомити цей твір як втілення публіцистичного театру, рідкісного в наш час.

Драматичну поему поставив 1989 року на сце­ні Київського театру естради та Київського молодіжного театру Віталій Малахов. «Я обрав для сценічного втілення твір Івана Драча, тому що це – гарна поезія. Це переосмислене слово Пабло Неруди. Корабель як символ поезії ми й прагнули усвідомити у виставі», – згадував постановник. – Адже Драч відтворив віршованим словом дух Пабло Неруди, тому в драматичній поемі виразно простежується «націленість на карнавально-маскарадні традиції латино­американських вуличних видовищ»[6].

Висока місія поезії в усі часи, мистецька чесність перед народом – ось головні ідеї поезії самого Пабло Неруди. Цікаво, що І. Драч ще в 1965 році побачив поета в німецькому місті Веймарі на конгресі захисту миру. «Отоді я, порівняно молодий чоловік, ходив за оцим Пабло Нерудою, дивився, що він робить, бо справді, такі дивовижні фантастичні вірші…» – зазначав поет в інтерв’ю українському радіо перед прем’єрою 8 листопада 1989 року.

Драматична поема «Зоря і смерть Пабло Неруди» густо насичена інтертекстуальними образами-символами, символічними концептами: Корабля, собак, метеликів, свічок.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Дем’янівська Л. С. Українська драматична поема / Л. С. Дем’янівська. – К. : Вища школа, 1984. – С. 13.
  2. Драч Іван. Драматичні поеми / Іван Драч. – К. : Дніпро, 1982. – С. 47.
  3. Драч І . Ф. Духовний меч. Літературно-критичні статті та есе / І. Ф. Драч. – К. : Рад. письменник, 1983. – С. 333.
  4. Ільницький М. М. Іван Драч. Нарис творчості / М. М. Ільницький. – К. : Рад. письменник, 1986. – С. 134.
  5. Драч Іван. Драматичні поеми – К. : Дніпро, 1982. – С. 190.
  6. Ільницький М. М. Іван Драч. Нарис творчості / М. М. Ільницький. – К. : Рад.письменник, 1986. – С. 163.


Корисні статті для Вас:
 
Іван Драч2011-10-02
 
Драч-сценарист: витоки і становлення2016-09-11
 
Історія "Пропалої грамоти" за архівними документами2011-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#2

                        © copyright 2018