Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2017:#3
Гіркі жнива


23 лютого на великі екрани вийшли «Гіркі жнива» – фільм про Голодомор 1932–1933 рр. Стрічка одразу набула значного розголосу – і не дивно.

По-перше, якщо документалістика презентувала цілу низку досить яскравих робіт про ці події (наприклад, «33-й: свідчення очевидців» Миколи Лактіонова-Стезенка, «Українська ніч 33-го» Володимира Георгієнка, «Пієта» Миколи Мащенка, «Хлібна гільйотина» Ігоря Кобрина, «Живі» Сергія Буковського), художній кінематограф досі був представлений лише «Голодом-33» Олеся Янчука, роботою знаковою, проте вочевидь недостатньою для «закриття теми» (якщо можна взагалі говорити про можливість «закриття теми» такого масштабу).

По-друге, кінострічка є плодом роботи представників української діаспори – фактор значущий з точки зору і її художньої системи, і прокатної долі.

Почнімо з останньої. Діаспора – свого роду посередник між українським і закордонним світами, що дає змогу поширювати українське «послання» іншими країнами. Недарма саме так, а не як іншу спробу українського самоопису, потрактував «Гіркі жнива» міністр культури Євген Нищук, що побував на показі фільму в Канаді: «Цей фільм треба розглядати не лише як просто кінострічку з її сильними та слабкими сторонами. У ньому є своя важлива місія – донести тему Голодомору до якомога ширшого світового ока, думки і серця. На мій погляд, цієї мети було досягнуто». Він же наголосив, що своєю формою стрічка буде добре сприйматися західним глядачем.

І справді: специфіка погляду діаспори – у свого роду «подвійній оптиці», одночасно «зсередини» і «ззовні». З одного боку, це люди, що усвідомлюють свій зв’язок з Україною і поділяють її історичну травму, з іншого – покоління, що сформувалися в іншому культурному полі і неминуче зберігають дистанцію з «метрополією». Ця особливість не могла не позначитися і на «Гірких жнивах», що поєднали широту погляду «з пташиного польоту» з неминучою наївністю іноземця. Тут і замилування «українською екзотикою» (чим, щоправда, грішить і вітчизняний кінематограф), із сільськими пейзажами з Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові та ідилічними обрядовими сценками Купальської ночі. І дещо несподівані як для початку 1930-х деталі: від стилізації батька і діда головного героя під запорожців до амулета-тризуба, що відкрито носиться на грудях у 1932 році, на очах у сільських енкаведистів. Й історичні неузгодженості на кшталт пропаганди мистецького авангардизму в тому ж 1932-му…

Втім, якщо пригадати, що кіно – це передусім знакова система, подібні недоречності (які, до речі, трапляються в кіно нерідко) можна пробачити.Тому що для авторів важило передусім, як розказати про те, що відбувалося, а не показати, як саме це виглядало. Саме на такий підхід працюють ґротескові для українця, проте семантично ємні образи на кшталт зачіски-оселедця і амулета-тризуба в селянина 1930-х. Перший маніфестує «козацький дух», визвольні традиції, другий натякає на їхню тяглість у ХХ столітті: у стрічці згадується про участь діда й батька героя у Перших визвольних змаганнях 1917–1921 років (іноземному глядачеві, що навряд чи щось знає про ці події, «зчитати» їх допоможе саме тризуб, знаний як сучасний український герб). Схожу функцію виконують і вигуки «Слава Україні!» – «Героям слава!» в київській їдальні, що явно мало перекинути місток у майбутнє, від УПА до Майдану.

Таким чином, стрічка для масового глядача, покликана коротко і ясно, нібито без зайвих ускладнень розказати йому про трагедію Великого голоду, насправді показує досить широку панораму української історії ХХ сторіччя, від визвольної боротьби до репресій. Так, Голодомор подано саме в системі сталінської репресивної політики, що включала приборкання різних верств – від селян до національної еліти. Герой фільму Юрій, молодий художник, рушає услід за своїм другом націонал-більшовиком до Києва, де стає свідком розгрому і авангардного мистецтва, і самого українського націонал-більшовизму. Там же він бачить і вмираючих від голоду селян. Далі герой повертається до рідного села, де приєднується до антибільшовицького повстання. Загалом, власне сцени голоду подано досить узагальнено, натомість значну увагу автори приділили менш відомим фактам, таким, як організований опір населення. Зрештою, метою фільму явно була не «репрезентація страждань», а власне оповідь про подію та її контекст. В її подачі знову ж таки проявилася «західна» ментальність діаспори, з повагою до прав і свобод та усвідомленням необхідності за неї боротися. Іншими словами, «Гіркі жнива» вільні від національної традиції віктимізації, із зображенням українців як пасивних мовчазних жертв. І, попри звинувачення у «чорно-білій» ідеологічній картині (хоча якою ще мала б бути стрічка про геноцид?), зображені в ній виконавці більшовицької політики подані не так уже й демонічно. Каганович навіть несміливо намагається заступитися за селян перед Сталіном; головний негідник-енкаведист, попри спробу героїні отруїти його, а потім взяти участь у «голодному бунті», обмежується символічним покаранням (змушує помити собі ноги і витерти їх волоссям); присутній навіть «хороший ворог»: військовий-росіянин, що вивозив експропрійоване зерно, опинившись у полоні героя, з готовністю переходить на його бік і навіть гине в перестрілці з енкаведистами.

Уся ця досить складна за об’ємністю наповнення історія подана в максимально легкій для сприйняття формі (що знову ж таки сприйняли далеко не всі). Відкривається фільм традиційною пасторальною картиною українського села. Хай пробачать автору цих рядків, у чиїй голові зринали картини Хоббітанії з «Володаря перстнів» Пітера Джексона, з її усміхненими полями, дещо таємничими, романтичними лісами, задумливими плесами і милими,

дещо кумедними персонажами. Тут, до речі, варто особливо відзначити операторську роботу Дугласа Мілсома, що зміг створити справді чарівну атмосферу банальної вступної частини, яку згодом поглинуть похмурі картини несвітлого майбутнього. Далі напруження наростає: від’їзд героя, картини репресій, убивство в сутичці енкаведиста, втеча з-під арешту, участь у повстанні, а після його придушення – втеча з коханою дружиною за кордон, у Польщу. До речі, попри загравання з неодмінним гепі-ендом, тут фінал має ознаки «відкритого»: герої перепливають Збруч, над ними свистять кулі радянських прикордонників, і врешті кінцеві титри повідомляють глядачам, що лише одиницям в ті роки вдалося подолати кордон СРСР. Чи належать до них герої – це мають вирішити для себе глядачі. Як і те, наскільки придатна гостросюжетна форма з елементами мелодрами для відображення масштабної національної трагедії.

Хоча, як уже згадувалося, критики було достатньо, фільмовий старт є досить успішним. Стрічку закупили близько 45 країн, а в Україні вона за перший вікенд зібрала понад 3,5 млн гривень, посівши друге місце в бокс-офісі. Отже, як би не точилися суперечки щодо форми, її «послання» таки пішло світом. А саме це було головним для її авторів.


Корисні статті для Вас:
 
Світ під наркозом тотальної брехні2009-01-11
 
Два чи три питання, які у мене виникли після перегляду фільму «Живі»2009-01-11
 
ГОЛОДНИМИ СТОРІНКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ2009-12-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#3

                        © copyright 2017