Ярина Чорногуз Перейти до переліку статей номеру 2017:#3
Симулякрові світи серед технологій майбутнього в серіалі «Чорне дзерк


Минуло понад 30 років із часу виходу праці Жана Бодріяра «Симулякри й симуляція», у якій автор розповідає про симулякри в постіндустріальному та постмодерному світі, що сплітають в єдине ціле ілюзію й реальність, про стан гіперреальності як реального, з якого зникла вся глибина й чарівність. З якого також зник сенс, залишивши натомість лише симуляцію та подібність. Що ж ховає за собою слово симулякр у сьогоденні, де IT-технології з кожним роком вдосконалюються і виявляють надзвичайну продуктивність до створення віртуальних реальностей, у яку ми занурюємо свою свідомість з тією чи іншою метою? Для чого ці симулякри потрібні сучасній людині? Наскільки вони здатні зробити людину щасливою, і якщо здатні – то чи надовго? З якою метою їх можуть використовувати держави, бізнес, соціальні групи? Про це та інші незнані боки технологічного прогресу розмірковує британський науково-фантастичний серіал «Чорне дзеркало».

Його перші серії вийшли на екран 2011 року на каналі Channel 4 , одразу вразивши критиків неординарною гострою, відвертою, а подекуди ґротескною сатирою на сучасне суспільство. До жовтня 2016 випущено 13 серій, які за періодами виходу групують у три сезони.

Творець серіалу, журналіст Чарлі Брукер, так характеризує його основну ідею та назву: «Якщо технології – це наркотик, то які ж його побічні наслідки? Ця територія – між задоволенням та дискомфортом, – це те місце, де відбуваються дії “Чорного дзеркала”. “Чорне дзеркало” з назви – це те дзеркало, яке ви можете побачити на кожній стіні, на кожному столі, у кожній долоні – холодний, осяйний екран телевізора, монітора, смартфона». «Чорне дзеркало» називають також серіалом-антологією через незвичайний зв’язок між серіями: кожна з них є окремою закінченою історією зі своїм стилем, антуражем та персонажами, які не з’являються у наступних. Поєднує їх тематика новітніх технологій, покликаних зробити життя людини більш комфортабельним та інтерактивним, а насправді дають їй у руки інструменти для невидимої і нечуваної жорстокості у ставленні до себе та інших. У цьому огляді я торкнуся епізодів, які найбільш гостро висвітлюють проблему гіперреальності, віртуальних та напіввіртуальних світів-симулякрів, витворених технологіями.

Дебютний епізод третього сезону із назвою «Піке» (Nosedive ) занурює з перших хвилин у світ елегантно й охайно вбраних милих людей, які слідкують за здоров’ям, дбають про кар’єрне зростання, а головне – якнайприязніше вітаються та усміхаються одне одному під час зустрічі. Серед них так само піднесено бігає крос і говорить приторно-солодкавим голосом головна героїня Лейсі (Брайс Даллас Говард). Позірну ідилічність цього суспільства забезпечує глобальна соціальна мережа, в якій кожна людина має свій рейтинг за 5-бальною шкалою. Цей рейтинг нараховують люди одне одному під час коротких бесід шляхом кліку на своєму айфоні – саме цим і переймається головна героїня разом із іншими епізодичними персонажами серії, зокрема, привітно даруючи бал офіціанту, який чудово обслужив її у кафе. Тому в цьому світі немає дискусій і сварок, а є лише широкоусміхнене панегірування одне одному. Важливою деталлю є загальноприйняті інтерактивні комп’ютерні лінзи, накладені на сітківку, що надають змогу бачити рейтинг кожної людини, яка йде назустріч. Лейсі, яка фанатично прагне всім подобатися і мати високий рейтинг у суспільстві, робить усе можливе, щоб підняти свою позначку 4,2 до понад 4,5 (така позначка відкриває шлях до величезної кількості привілеїв, а головне – до купання у славі всесуспільного замилування тобою). Вона ходить до консультанта з підвищення рейтингу, постить у мережу маленькі фото ранкової кави, тренує перед дзеркалом свою усмішку, намагається спілкуватися лише з людьми з високим рейтингом і уникати тих, у кого менше,ніж 4, серед таких – і її брат Раян (Джеймс Нортон). І ось у зав’язці Лейсі отримує запрошення на весілля від своєї шкільної подруги Наомі (Еліс Ів), яка живе на приватному острові і має рейтинг 4,8. Лейсі впевнена: якщо вона виголосить на весіллі блискучу промову, то їй вдасться подолати позначку 4,5 бала. Однак дорогою до весілля головну героїню спіткають численні несприятливі обставини: її літак відмінили, вона сказала кілька грубих слів працівниці аеропорту, за що на неї наклали адміністративне покарання, знизивши її рейтинг до 3,1. У процесі подальшого пересування до пункту призначення її рейтинг через недостатньо ввічливе спілкування із зустрічними зменшується до 2,6. Наомі телефонує й каже, що не хоче бачити її на весіллі, однак Лейсі все одно туди приїздить, під загальне обурення виголошує промову, погрожує зі злості ножем нареченому Наомі (Алан Рітчсон), в результаті чого її садять до в’язниці, перед тим видаливши з очей інтерактивні лінзи. У фінальній сцені Лейсі запекло обмінюється приниженнями з сусідом по камері, відчуваючи шалену насолоду від того, що можна щиро висловлювати свої емоції і не боятися про наслідки.

Серія «Піке» заторкує проблематику штучності й симуляції щастя в суспільстві, повністю переведеному у формат соціальної мережі та одержимому рейтингуванням. Рейтингова 5-зіркова система і є тим симулякром, що примушує персонажів жити у світі зі штучними цінностями, де вони не мають права на щире обурення чи осуд, але повинні відмовитися від своєї природної сутності заради намагання сподобатися іншому. Ба більше – ця симулякрова рейтингова система, зрештою, є різновидом тоталітарного контролю за добропорядністю громадян та інструментом дискримінації особистостей, що не бажають жити у ритмі постійного оцінювання одне одного. Як не парадоксально, забезпечила їй функціонування та винайшла її не влада, а самі ж люди, за загальною домовленістю. Епізод є сатирою на залежність від будь-якої соціальної мережі. Адже варто згадати, скільки сьогодні людей цілеспрямовано витрачають час на те, щоб збільшити кількість підписників у Фейсбуці чи Твіттері, скільки людей заливають у мережу фотографії з кожного епізоду свого життя, аби отримати схвалення від людей і відчути власну значимість. Це і є початок гіперреальності.

Чи стала б технологія в пригоді фашистському режимові, який мав на меті етнічні чистки чи винищення народів? Розгорнуту й не менш жорстоку ілюстрацію такого сценарію показано в епізоді «Ніхто не хотів стріляти» ( Men against fire). Назва відсилає до праці американського генерала Семюела Маршалла «Ніхто не хотів стріляти: Проблема керування битвою» (1947), у якій Маршалл заявляє, що під час Другої світової війни 75 % солдатів відмовлялися стріляти навіть у загрозливих умовах, а більшість із них навіть коли стріляли – то навмисне над головами ворога.

У цій серії показано самовіддану працю військових мілітарної організації, що винищують мутованих людей (так званих «тарганів»), які зовні схожі на гуманоїдних монстрів й становлять небезпеку для здорових людей. Головний герой Лампас (Малахі Кірбі) разом зі своєю побратимкою Мисливицею (Медлін Брюер) почувається щасливим від виконаного обов’язку, а вночі бачить шалено схожі на реальність еротичні сни з жінкою своєї мрії, аж поки на черговій облаві один із мутованих «тарганів» не посвітив дивним саморобним пристроєм йому в очі. Після цього застосунок, вмонтований за допомогою тих самих інтерактивних лінз у голову Лампаса, виходить із ладу, а головний герой починає відчувати запах трави і з жахом виявляє, що моторошні зомбоподібні «таргани», яких він роками нищив, є звичайними людьми. Які не атакують і не ревуть хижо під час зіткнення, а просять їх не вбивати. Катаріна (Аріана Лабед), одна з «тарганів», тепер у образі звичайної дівчини, пояснює Лампасові справжню мету Масс-імпланту: приглушити сором і страх перед убивством звичайних людей, візуально модифікуючи їхню зовнішність під монстрів. Здавалося б, Лампас дізнався правду і має шанси врятуватися від існування в режимі симулякрової свідомості, однак Катаріну вбивають його ж побратими, а його віддають до армійського психотерапевта – Аркетта (Майкл Келлі), який відкриває через давнє відео головному героєві ще більш приголомшливу правду: він сам пішов добровольцем у цю мілітарну організацію і сам дав добровільну згоду на встановлення Масс-імплантанта. Аркетт ставить Лампаса перед вибором: він може покинути лави війська й повернутися до життя, йому видалять Масс-імплантант, однак разом із його видаленням до нього повернуться справжні спогади про те, як він безжально убивав беззбройних чоловіків, жінок і дітей – на підтвердження цього психотерапевт показує головному герою справжні відео Лампасових убивств. Лампас впадає в стан істерики і починає розуміти, що не зможе жити з цими спогадами, тож дає згоду на перевстановлення Масс-імплантанту та стертя справжніх спогадів. Він продовжує свою військову кар’єру, а в кінці щасливо повертається додому – в розкішний будинок, де на порозі його чекає та сама жінка його мрії. Однак камера відмежовується від покращеної технологією візуальної картинки, що існує в його голові, й ми бачимо: Лампас стоїть перед занехаяною халупою, а на порозі – порожньо.

Після перегляду «Ніхто не хотів стріляти» складається гостре враження, що ти вже десь бачив цю дивовижну інверсію ролей: рятівники насправді самі виявляються зазомбованими монстрами, що зброєю позбавляють людей права на свободу й свій вибір, виправдовуючи себе тим, що вони ж захищають себе й інших. У сучасному світі схоже існує вочевидь у Російській Федерації, де роль Масс-імплантанту відіграє телебачення й потужна медійна пропаганда, яка демонізує ворога влади, а в армійських лавах є удвічі потужнішою. Чи виникають сумніви, що за існування такої технології шовінстичні авторитарні режиму штибу путінського закупили б її?

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Бенедикт Камбербетч: до і після Шерлока2016-04-11
 
У жанрі антиутопії2016-12-11
 
Ностальгія за постмодернізмом2013-02-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#3

                        © copyright 2017