Тетяна Дениско Перейти до переліку статей номеру 2017:#3
Білле Ауґуст, продовжувач традицій скандинавського кіно


Величний храм літератури як натхнення для кінозйомок

Світовий кінематографічний ландшафт напрочуд багатий на взірцеві, талановиті й не надто, а часом і провальні, екранізації класичної літератури, попри те, що в професійному цеху видатних кінорежисерів не існує одностайної думки стосовно доцільності екранізації. Скажімо, грузинський і французький режисер із європейським ім’ям Отар Іоселіані наполягає на тому, що «екранізація літературних творів, яка пропонує нам персонажів у вигляді конкретних людей, – це злочин! <…> Навіщо брати собі в сценаристи Чехова?», навіщо позбавляти глядача можливості приміряти текст на себе, на свою уяву? Утім, переважають усе-таки палкі прихильники екранізації, яких література і зачаровує, і надихає. Попереду планети всієї у згаданій царині виступають, поза сумнівом, британці: вони давно вже екранізували чи не всю свою класику, а з найулюбленішими творами – Шекспіра, Джейн Остін, Дікенса, Гарді – здійснили це багаторазово. У переліку взірцевих кіноадаптацій – роботи таких визнаних майстрів, як британці Кеннет Брана і Джеймс Айворі, португалець Мануел де Олівейра, італієць Франко Дзефіреллі, чех Їржі Менцель, японець Мікіо Нарусе… (Не зайве принагідно згадати і найвдаліші українські екранізації, як-от «Тіні забутих предів» Сергія Параджанова, «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, «Камінний хрест» Леоніда Осики.) Звісно, список цей, якщо його продовжувати, може бути безкінечним. Заслужене місце в ньому посідає і данець за народженням, володар «Оскара», двох «Золотих пальмових гілок» Каннського кінофестивалю та інших престижних нагород, визнаний майстер екранізації Білле Ауґуст (нар. 9.08.1948).

Глядачеві, якому до душі європейське психологічне кіно – з його увагою до деталі, його чутливою і відважною препарацією людської амбівалентності, його настроєвим пейзажем, – добре відоме ім’я цього режисера. Свого часу він закінчив дві кіношколи – у Стокгольмі (1971) і Копенгагені (1973). Кінокар’єру починав оператором. 1978 року виступив режисером-постановником фільму «Медовий місяць» і тут же дістав данську національну кінопремію «Боділ». Світової слави зажив 1987 року після виходу на екран фільму «Пелле-завойовник», знятого за романом данського класика Мартіна Андерсена-Нексе: проникливої розповіді про поневіряння шведських селян, батька з сином, які в пошуках щастя вирушають у Данію, на острів Борнгольм, де на них, заробітчан-іноземців, очікують пекельні випробування, поборюючи їх, підліток Пелле стає міцнішим фізично й морально.

Не комусь іншому, а Білле Ауґусту доручив екранізувати свій автобіографічний роман, власноруч перетворивши його на сценарій, Інґмар Берґман. П’ятигодинний серіал «Добрі наміри» (1992), в якому режисерові вдалося досягнути істинних висот однойменного берґманівського твору та його поетики (тут, як і в «Пелле-завойовнику», грає один із улюблених акторів Берґмана Макс фон Сюдов), дістав найвищу оцінку журі Каннського кінофестивалю: Ауґусту вручили другу «Золоту пальмову гілку» (у Каннах було показано тригодинний варіант).

Потому він береться за створення кіноверсії роману «Дім духів» чилійської письменниці Ісабель Альєнде, небоги Сальвадора Альєнде. Роман у стилі магічного реалізму та однойменний фільм Білле Ауґуста (1993, данська національна премія «Роберт») повістують про сімейні драми кількох поколінь заможного чилійського роду, представникам якого довелося зазнати болісних душевних ран, спричинених власними помилками і завданих невблаганним фатумом. На другому плані відбувається революція, очолювана Альєнде, та військовий переворот Піночета, які, звісно ж, позначаються на долях головних персонажів (одного з них, землевласника Естебана, зіграв відомий британський актор Джеремі Айронс).

«Арктичний» детектив про холод природний, холод у людській душі й холодний математичний розрахунок під назвою «Снігове чуття Смілли» (1998), знятий за знаменитим романом сучасного данського письменника Петера Геґа, виявився провальним у фінансовому, і частково у творчому, плані. Журі «Берлінале» не поцінувало цю роботу «Золотим ведмедем», хоча стрічка й номінувалася на нього, а глядачам вона запам’яталася передовсім незрівнянною Джулією Ормонд у головній ролі й чудовими кадрами північних льодових пейзажів, схоплених чутливою камерою оператора Йорґена Перссона. Шанувальникам роману не вельми припало до душі вільне поводження режисера із канвою твору.

Після цього у творчій біографії класика данського кіно настає голлівудський період, одначе видався він нетривалим і не таким успішним, як європейський. Серед найбільш помітних кіноробіт того часу – кіноверсія роману французького класика Віктора Гюґо «Знедолені» (1998).

2012 року режисер завершує знімати біографічну драму «Дружина художника» на основі роману Анастасії Арнольд «Пристрасті Марі». Марі Крейєр, художниця і архітектор, дружина видатного данського художника-імпресіоніста Педера Северіна Крейєра, змушена жити в тіні свого знаменитого чоловіка, їхні й без того непрості стосунки ускладнює його вроджений психічний розлад, врешті Марі не витримує і закохується в іншого чоловіка, однак цей вибір не приносить їй сподіваного щастя. Йдеться однак не про лінійний кінопереказ біографії конкретної людини, а про те, як безжально обпалює геній своїх ближніх, тих, хто приречений долати земний шлях поряд із ним, як один великий талант може пригнічувати інший, менш егоїстичний талант.

2014 року фільмографію Ауґуста поповнив новий фільм – сімейна драма «Тихе серце» (премія «Боділ»), у якій режисер укотре засвідчив свій хист передавати на екрані (з опертям на великий план) найтонші порухи людської душі. На Різдво до літньої Естер та її чоловіка прибувають обидві доньки з чоловіками та найближча подруга. Знають вони чи ні, яке рішення ухвалила невиліковно хвора Естер?..

«Китайська вдова» (2016), зафільмована в Китаї, очевидно, на кіностудії Білле Ауґуста в Ханчжоу (КНР), яку він відкрив ще 2011 року, наразі очікує свого глядача і його оцінок. А режисер тільки-но почав знімати новий фільм – байопік про Джанні Версаче. Знаменитого модельєра зіграє Антоніо Бандерас, який уже знімався в Ауґуста – у стрічці «Дім духів».

Нічний поїзд до Іншого

Найменш провокативною і водночас однією з найгармонійніших кіноробіт Білле Ауґуста останнього десятиліття став, на мій погляд, фільм «Нічний потяг до Лісабона» (2013)[1]: режисер переніс на екран сучасний бестселер – однойменний роман швейцарського письменника Паскаля Мерсьє.

Ось що говорить режисер про свій вибір: «Я прочитав роман “Нічний потяг до Лісабона” шість чи сім років тому, коли його було вперше опубліковано, і мені справді сподобалася ця книга. У ній було щось особливе, що залишилося в мені. Потім мені запропонували зняти фільм на її основі, і я одразу ж сказав “так”. Що мені найбільше імпонувало, то це подорож, яку здійснює Раймунд – чоловік, що живе досить простим, звичайним і нудним життям. <…> У романі панує чарівна атмосфера, певна таємниця. У цієї книги настільки особливий смак, що, коли ми почали працювати над сценарієм, то для мене було важливо спробувати зберегти той світ недосяжних людей. Що мене також зацікавило, то це історія Португалії, й особливо період диктатури, про який мало хто знає, бо люди знають багато про Іспанію і Франко. Це, зокрема, тому, що фашисти в Іспанії були значно експресивнішими. Диктатор Салазар був вельми елегантним чоловіком, юристом. Фашисти в Португалії не виглядали як фашистський режим, але вони були дуже-дуже жорстокими. Тож придушення було таким самим, і його ми також намагалися передати у фільмі».

Паскаль Мерсьє – псевдонім Петера Бірі, який народився в Берні, вивчав філософію, англійську та індійську літератури в Лондоні й Гайдельберзі, отримав докторський ступінь за роботу, присвячену філософії часу. Нині він професор Вільного університету Берліна, керівник кафедри філософії мови та аналітичної філософії, один з ініціаторів програми «Когнітивна діяльність і мозок» Німецького дослідницького товариства, автор кількох романів, опублікованих під псевдонімом. На думку дослідників[2], людина в його філософсько-інтелектуальній художній прозі постає раціонально незбагненною, сповненою суперечностей і парадоксів.

Головний герой «Нічного потягу до Лісабона» – дивакуватий відлюдник, гімназійний викладач давніх мов 57-річний Раймунд Ґреґоріус на прізвисько Мундус, істинний бібліофіл, якого не цікавить нічого, крім книжок і лекцій. Прямуючи одного дощового ранку вулицями Берна на роботу, він зустрічає на мосту загадкову незнайомку, яка збирається стрибнути з мосту. Він рятує її. Від цієї миті несподівано для Ґреґоріуса починається новий етап його життя. Молода португалка йде з ним до гімназії, потім мовчки виходить посеред уроку з класу. У книжковій лавці він натрапляє того ж дня на дивну книжку під заголовком «Золотих слів майстер», нотатки португальського аристократа Амадеу де Праду. Придбавши мовний курс португальської, він, з його феноменальною пам’яттю і мовним чуттям, чимдуж починає вивчати мову, захоплено ковтає перші абзаци нотаток і – вирушає в Лісабон.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. «Нічний потяг до Лісабона» / Nigh Train to Lisbon. Режисер – Білле Ауґуст. Автори сценарію: Ґреґ Леттер, Ульріх Германн, Паскаль Мерсьє. Оператор – Філіп Цубрунн. У ролях: Джеремі Айронс, Мелані Лоран, Джек Г’юстон, Крістофер Лі, Бруно Ґанц, Шарлотта Ремплінґ та ін. Німеччина, Швейцарія, Португалія, 2013.
  2. Дорохова А. Формообразующая роль эссе в романе Паскаля Мерсье «Ночной поезд на Лиссабон» // Вестник ВолГУ. Серия 8. Вып. 11. – 2012. – С. 115.


Корисні статті для Вас:
 
Адаптація чи штурм літературного Евересту? Твори Івана Франка в кіно2006-02-11
 
Небезпечна любов: кіно і література.2010-04-11
 
Притча про святість2015-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#3

                        © copyright 2017