Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2017:#3
Неда Неждана: «Переклади п’єс – це "драматургічна" асоціація України


Жак Моклер – володар численних мистецьких нагород, зокрема Національної першої премії в галузі театру та премії «Золоте крісло», його твори роками не сходять зі сцен. Вони складні, вирізняються глибинним знанням театру, синтетичністю таланту. Засновник театрального об’єднання «Чорний промінь» Юрій Кочевенко, актор театру і кіно, заслужений діяч мистецтв України, поставив близько 50 вистав у театрах України та Латвії (зокрема, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Я, Генрі II» Дж. Голдмена, «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта та ін. в театрі ім. І. Франка). Неда Неждана (Надія Мірошниченко) – драматург, поет, культуролог, керівник відділу драматургічних проектів, співзасновник театру «МІСТ». Автор 28 п’єс, радіо, кіно- і телесценаріїв, а також перекладів творів із французької, російської, білоруської мов. Фахова реалізація творів (публікації, сценічні читання, постановки, фестивалі) здійснювалася в Україні, а також 13 мовами у 20 країнах п’яти континентів.

У виставі діють чотири персонажі зі світу театру. Ось-ось повинна початися репетиція «Отелло», але Актриса запізнюється. Поки Режисер чекає та нервується, заходить Драматург – один із тих невдах, що вимушені оббивати пороги театрів, бо їхні твори майже не приймають. Нав’язане спілкування несподівано обертається сповіддю режисера про свою трагічну історію кохання і провал омріяної постановки. Коли з’являється довгоочікувана Софі, ми бачимо дівчину-кар’єристку з величезним намаганням бути зіркою, хоча вона тільки починає акторський шлях. Та її шалено кохає Режисер, який розривається між любов’ю до театру і любов’ю до жінки, яка не відзначається ні талантом, ні відданістю мистецтву. Він розуміє, що ним маніпулюють, але не може відмовитися від почуттів, які руйнують його долю. Роль Отелло і реальність Режисера переплітаються… Є на сцені й Консьєржка – дівчина, яка виконує усі службові функції в театрі: прибирає, шиє костюми, допомагає Режисерові – по-справжньому талановита й віддана театру. Її присутність додає дії загадковості, містичності. Напруга зростає впродовж вистави, яка сприймається то як реалістична драма, то як містичний трилер, то як щось новітнє, чому ще немає назви… На початку й у фіналі на сцену опускається велика металева конструкція, що підтримує освітлювальні прилади, в якій «заґратовані» персонажі. Може, глядачеві пропонують «підняття завіси» над театральним життям?

– Недо, як виникла ідея цієї постановки?

– Уже десять років триває проект Центру Курбаса «Світова драматургія. Діалог театральних культур». Він складається із взаємних перекладів, видань, критичних статей, сценічних читань та постановок сучасних п’єс…

– Це переклади не тільки з французької мови?

– З різних мов. Уже вийшли повноцінні антології: французька новітня п’єса та сербська новітня п’єса, а також окремі тексти в альманасі «Курбасівські читання» і в постановках – польські, австрійські, турецькі, македонські, болгарські… Раніше це були переважно іноземні п’єси українською, але останнім часом з’явилися антології та переклади українських п’єс за кордоном. Зокрема, у співпраці з нами нещодавно вийшли антології українських п’єс у Македонії, Польщі, Сербії (двома мовами – сербською і русинською). У видавництві «Еспас д’ен Інстан» у Парижі опубліковано мою п’єсу французькою мовою «Майдан Інферно». Це перша українська п’єса, що не тільки видана, а й втілена на сцені у Франції. Там триває робота над ініційованою мною першою в історії антологією української драми. Можливо, це не випадково, що ми в Центрі Курбаса повернулись до постановок французьких п’єс та водночас Франція почала знайомитися з українськими п’єсами.

– Чим для вас є переклад п’єс?

– За першою освітою я французький філолог, але це важливо для мене і як письменника. Коли перекладаєш твір іншого драматурга, ти, по суті, проходиш його майстер-клас – занурюєшся в його «творчу кухню», тонкощі, деталі. Окрім того, ти слугуєш своєрідним «місточком» для діалогу культур. Це взаємопроникнення дуже важливе, я реалізую «драматургічну» асоціацію України з Європою в дієвому культурному діалозі.

– Чим вас зацікавила саме ця п’єса, що для вас у ній є особливого?

– Я вибрала її сама. Є різні шляхи перекладів: інколи мені пропонують, замовляють режисери, інколи я пропоную театрам нові п’єси, тобто кожна історія перекладу – окрема, як і мотивації. Так, ще до Майдану я переклала п’єси Матея Вішнєка «Уяви собі, що ти Бог», «Повернення додому», «Поки мине спека», які здавалися дуже «екзотичними» – про снайперів, померлих солдат, біженців… Тільки через рік я зрозуміла, чому їх вибрала – то було передчуття… А цей твір я знайшла в бібліотеці Французького Інституту, коли ми почали проект «Новітня французька п’єса». Я відібрала дві п’єси – Матея Вішнєка «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті», вона, до речі, має більше десяти втілень в Україні. А друга – Жак Моклер, «Репетиція в театрі злочину». В цій п’єсі я побачила таємницю драми, театру, коли межі між мистецтвом і життям взаємопроникні. Коли, з одного боку, ти входиш у ті ситуації, які потрібні тобі в мистецтві, з іншого – притягуєш цим ситуації життєві. В цьому є магія передбачення і свого життя, і життя інших людей, і життя в глобальному сенсі.

Крім того, вона дуже театральна, ігрова. Жак Моклер відомий також як режисер, тому він дуже добре розуміє театр. У п’єсі є різні погляди на ситуацію, кожного разу ти дивишся з іншої точки зору – Режисера, Актриси, Драматурга та Консьєржки. Ця поліваріативність теж важлива, це те, що мені подобається в театрі.

– А як відбувалася реалізація проекту?

– Перша версія п’єси була сценічним читанням Андрія Білоуса на презентації книги Центру Курбаса і видавництва «Юніверс» «Новітня французька п’єса». Але це був фрагментарний показ. Потім були вистави в Дніпропетровському українському театрі і Львівському Леся Курбаса. Ще була студентська дипломна робота у театрі «МІСТ», на жаль, вона була разовою. І ось тепер п’єса повернулася до Центру Курбаса в новій виставі. Вона стала дебютом незалежного театрального об’єднання «Чорний промінь», яке виникло в стінах Центру. Я мала досвід співпраці з Юрієм Кочевенком у театрі Франка з перекладом п’єси «Фредерік, або Бульвар злочинів»…

– Вистави чимось схожі, принаймні назвою…

– Так, там теж є «злочин» у назві і теж подвійне існування життя і театру. Ерік- Еманюель Шмітт – один із найвидатніших сучасних драматургів. Я переклала три його п’єси, згадувана і «Маленькі подружні злочини», поставлені в театрі Франка, та «Загадкові варіації» – у Молодому театрі. Ці «майстер-класи» для мене дуже цінні. Із Шміттом, як і з Вішнєком, я знайома особисто, і це теж був унікальний досвід, а з Моклером, на жаль, познайомитися не встигла: він помер незадовго до мого приїзду в Париж.

– Отже, ви продовжили співпрацювати з Кочевенком…

– Так, другий спільний із ним проект – постановка моєї п’єси «Самогубство самоти». Це була експериментальна робота в Театрі ляльок, вистава для дорослих, де поєднуються драматичний театр, пластичний і ляльковий. Саме від цієї вистави в режисера виникла ідея створити театральне об’єднання «Чорний промінь», антрепризне, незалежне, яке поєднує різних акторів – і молодих, і досвідчених. «Репетиція в театрі злочину» стала першою п’єсою, яка зацікавила Юрія Кочевенка в новому форматі. Як правило, цей режисер обирає поліваріативну драматургію зі складною композицією і психологією героїв, де є різні пласти, різноплановість. Крім того, він уміє тонко працювати з актором, а ця п’єса саме дає можливості для створення складних образів. У його режисурі можуть бути й цікаві пластичні та візуальні вирішення, але перш за все – глибока, детальна робота з актором.

– Власне, чому «Чорний промінь»?

– Це більше питання до режисера, але наскільки я зрозуміла, ця назва парадоксальна: адже чорний промінь не може існувати. Вона відображає тяжіння до складної, парадоксальної драматургії, притаманної цьому об’єднанню. І ще є «злочинна» тенденція – «Бульвар злочинів», «Театр злочинів», «Самогубство…»…

До речі, хотіла додати, що незалежні театри – теж одна з моїх сфер діяльності. Це, передовсім, театр «МІСТ», де я є однією з співзасновників. Він працює, зокрема, і в центрі «Пасіка» Києво-Могилянської академії, у «Смолоскипі», Центрі Леся Курбаса та на інших майданчиках. Також я написала наукову роботу про незалежні театральні форми на замовлення Міністерства культури. Йдеться про реформування театральної галузі на основі європейського досвіду. Це також і наш досвід роботи з незалежними групами: крім об’єднань Центру, студії АКТ, Танцлабораторіуму, це Театр у кошику, Апарте, МІСТ, Перетворення, Шпіль, Двоїна, Арт & Гарт, група Вільні, Доміно Арт, КХАТ, КТСДІК, Дикий театр, Білиць Арт Центр, Яра Мистецька група (США), «Колапс» і група Венсана Гійома (Франція) та інші. Це і створення концепції «Європейського театрального центру», яких в Україні мали б бути сотні, і ґрантового фонду «Інститут театру», і драматургічної програми…

– Це буде книга?

– Поки що наукова робота. Звичайно, якщо б вона вийшла як книга, було б дуже добре. У ній враховано досвід новоствореної Асоціації діячів незалежних театрів України і досвід багатьох країн Європи. У нашій театральній сфері лишилися принципи радянських структур, а незалежні театри взагалі не мають підтримки і механізмів існування, це та сфера, яка потребує нагального реформування в Україні. Якщо розглядати театральний процес у різних країнах, особливо таких, як Франція, Німеччина, Великобританія, то там незалежні театри становлять більшість: їх сотні, якщо не тисячі. В одному Парижі понад 500 тільки приміщень, а театральних груп (компаній) ще більше, тоді як національних театрів – крапелька. У Німеччині їх усього два, а незалежних – більше тисячі.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Олексій Богданович про емоційні стани, метод Данченка і поезію Шекспі2015-09-15
 
А.Білоус "Театр-це можливість спробувати себе в ролі Творця"2012-01-15
 
В'ячеслав Довженко: " Мені дісталося, хоча до чого тут актор?"2011-03-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#3

                        © copyright 2017