Устина Вовк Перейти до переліку статей номеру 2017:#4
Українська інтерпретація шекспірівського сюжету


Колись народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Козак в інтерв’ю сказав, що «здоров’я будь-якого театру перевіряється вмінням поставити щось із Шекспіра бодай раз на п’ять років». У львівському театрі ім. Леся Курбаса «зі здоров’ям» усе гаразд – цьогоріч якраз на Міжнародний день театру, 27 березня, тут відбулася прем’єра вистави «Зимова казка» в рамках глобальної кампанії з нагоди 400-ї річниці смерті Шекспіра «Shakespeare Lives». Проект реалізовано за підтримки Британської Ради в Україні у співпраці з Мистецькою майстернею «Драбина». Вистава засвідчила творче піднесення театральної трупи й успішну співпрацю режисера Євгена Худзика з усіма цехами творчої майстерні: простір і костюми – Мінґлу Вонґ (Китай), співоча палітра – Мирослава Рачинська, хореографія – Нінель Збєря. Переклад з англійської оригінального Шекспірового тексту здійснив Віктор Коптілов.

Прем’єра не залишилася непоміченою, у ЗМІ зацікавлені глядачі можуть знайти детальні театрознавчі рецензії, після яких важко сказати щось нове та екстраординарне. Тому окреслю свої враження кількома штрихами.

Останнім часом мені подобається ходити на вистави театру ім. Леся Курбаса не тільки в очікуванні на зустріч із улюбленими акторами, а й задля відчуття видовища, яке створюють всі елементи творчої театральної семіотики. Так, у виставі «Раптом минулого літа» мене вразило тропічне дерево, що «росло» зі склепіння театру, в «Благодарному Еродії» під ногами шурхотів пісок, серед театральних реквізитів опинилися і Колесо Історії, і Колба Алхіміка, і розвивалося на очах глядачів Дерево Життя, у «Спадку мірошника» оживав відеоряд Квіткового Саду і навіть можна було вдихати аромат троянд, у «Лісовій пісні» вся сцена була оповита снігом у передчутті Коляди, а от у «Зимовій казці» за Шекспіром зі зводів, наче пісок, струмує сіль… Мабуть, Сіль Утрати… і навіть більше – Сіль на рани, що не гояться! Сіль, наче у величезному піщаному годиннику, звістує щосекундну плинність Часу-Кроноса. Вона потрапляє в годинниковий механізм, коліщатка, що запускають рух стрілок, рухаються, переводять стрілки і стирають людські сліди «на піску». Змінюються епохи, просторові виміри, а невблаганний Час-Кронос (у виставі він персоніфікований в образі Старого Пастуха – Олег Стефан) знову й знову розпочинає і завершує свій відлік. І так до безконечності триватиме й далі…

Тут приходять на думку слова Валерія Шевчука у його знаменитому віршованому «Вертепі»: «Проходять століття – людина незмінна, всі вади й достойності зміни не знають…». «Зимова казка» у Львівському театрі ім. Курбаса саме про це. Хоч яка епоха триває, хоч у якому етнічному часопросторі відбувається дія, вади – «підступність, підлість, всяке зло, як і сам світ, старе» – житимуть і роз’їдатимуть людське нутро, чи це буде засліплений ревнощами до вродливиці-дружини цар Леонт (Андрій Козак), чи безіменний жебрак, однаково… Отож, за мотивованою реплікою цариці Герміони (Мирослава Рачинська): «Мій батько був колись царем Русі», сюжетна колізія перекидає шекспірівських героїв у часопростір давньої Княжої Руси-України (дія І), далі в козаччину(дія ІІ), ще далі в епоху царату (дія ІІІ) аж до новітніх часів (дія ІV) і сьогодення (дія V). Схема сюжету за Шекспіром доволі легка – цар-ревнивець і самодур у безумі підозр про зраду (аж надто високим стилем привітала цариця заїжджого гостя) наказує спершу ув’язнити свою молоду вагітну дружину, далі чинить над нею неправий суд і прирікає її на страту. Ще у в’язниці цариця народжує донечку Утрату, яку черствий і самозакоханий батько-цар наказує звести зі світу, але за щасливим випадком «казковості» так не стається. Утрата (Оксана Козакевич) виростає у бідній пастушій родині, стає дуже вродливою, доброю, щедрою на світло душі, зрештою, сюжетна лінія казковості повертає їй утрачених батьків, а батькам – утрачену доньку. Але це станеться нескоро… Мине чималий шмат часу, піщаний годинник сипатиме свій пісок (за семіотикою режисури – сіль!), персонаж Кронос–Літній Пастух переходитиме з епохи в епоху, знайомлячи глядачів з новими обставинами дії та персонажами, стрілки годинникового механізму рухатимуться далі й далі… Як на мене, то в надто стрімкому бурхливому розвитку сюжету бракує експозиції – тих кількох штрихів, коли молодий цар Леонт був безмежно закоханий у свою дружину – не тільки вродливу, а й виважено розумну царицю Герміону – й обоє були щасливі.

У процесі розвитку сюжетних перипетій до кульмінації цар Леонт, засліплений ненавистю, стає дедалі жорстокішим, але Доля карає його: за вчинене Зло він втрачає улюбленця-сина і кохану дружину, вони помирають… Тоді йдеться до розв’язки – цар упокорюється Долі і поступово прозріває. Його «олюднення», повернення до світла стається завдяки верховній жриці Поліні (Наталя Рибка-Пархоменко), що вірно служить цариці і намагається в той чи інший спосіб (то проханням, то воланням) достукатися до черствого Леонтового серця. Леонт не чує, не бачить, не відчуває – аж доки не станеться лихо, не надійде звістка про смерть…

У сюжетному сплетінні основної лінії снуються ще другорядні – це історія гостя, втікача від Леонтової немилості царя Поліксена (Микола Береза) і згодом його сина, принца Флорізеля (Марко Свіжінський), якого «казкова» Доля познайомить з юною Утратою, і він закохається. Щоб було кому опиратися Злу, в сюжетній канві існує персонаж Камілло (Василь Колісник) – розважний, спокійний, справедливий, він є антиподом бурхливо емоційного царя Леонта.

В українській інтерпретації шекспірівського сюжету глядач потрапляє до гуцулів на свято стриження овець (як же обійтися без традиційних для курбасівців картинок етнічного побуту і етнічних співів, а також духовних текстів давніх ірмосів). Сцена наповнена костюмами, співами, танцювальними ритмами карпатської України.

У часовій веремії пробігають епізодичні персонажі Блазня (Ярослав Федорчук), Автоліка (Денис Соколов), гладач чує сучасні естрадні ритми, гітара прекрасно почувається поряд з етночистими звуками бубна й трембіти. Кінцевим сюжетним поворотом до щасливого завершення є несподівана звістка про те, що цариця Герміона не померла; в образі «Ожилої Статуї» Поліна повертає царю Леонту втрачену дружину, а доньці Утраті – втрачену матір (і навпаки, батькам, що нарешті об’єдналися, – втрачену дорослу доньку, до того ж не самотню, а із закоханим у неї принцом Флорізелем).

Та не до кінця вистава «Зимова казка» щаслива, у багатоголосому хорі раптово звучить мотив нещодавніх Утрат Майдану – «Пливе кача»… Сіль Утрат не вичерпала себе, її ще багато, і вона продовжує сипатися незмінним піщаним годинником на рани, що болять.


Корисні статті для Вас:
 
Шекспір, якого ви ще не бачили2004-02-11
 
Шекспір між Лесем Курбасом, Панасом Саксаганським і Гнатом Юрою2011-04-06
 
«Макбет» по-українськи2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#4

                        © copyright 2017