Олена Крутова Перейти до переліку статей номеру 2017:#4
Аристократ духу на вогнищі згуртованої брехні


Великий німецький поет і письменник Йоганн Вольф-ґанґ фон Ґете говорив, що немає нічого ненависнішого, ніж більшість, несвідома маса. Його видатний співвітчизник драматург Фрідріх Шиллер був з ним солідарний, зауважуючи: «Більшість? Це – Божевілля. Адже розум лише в меншості». Ту ж сумну мудрість осягнув і класик норвезької літератури, драматург Генрік Ібсен, написавши п’єсу «Ворог народу» і вклавши в уста головного героя аналогічну думку: «Дурні люди становлять страшну, переважну більшість на всій земній кулі».

П’єсу «Ворог народу» драматург створив 1882 року. Цей твір, як спалах, прозвучав радикальною, з пекельною прямотою відповіддю публіці, яка розкритикувала його попередню п’єсу «Привиди» (1881). І якщо в «Привидах» протест проти мертвих забобонів та всеосяжної брехні, яку так полюбляє сита громадськість, виражено вустами героїні Фру Алвінг, то у «Ворогові народу» ця проблематика сягає кульмінації і звучить вражаюче сміливо і відверто в устах лікаря Томаса Стокмана.

У цих п’єсах митець виявляє кризу зовні благополучного соціуму, оголює правду – гниль, сховану за рясними сурогатами. Це та сама непереможна гниль, яку герой п’єси англійського драматурга Джона Прістлі «Небезпечний поворот» прицільно точно охарактеризував «вишукано упакованою мерзотою». Але в п’єсі Ібсена гниль не тільки метафора цієї мерзоти, а й буквально – проблема: воду курортного містечка отруюють гнильні бактерії.

Дошкульною і безкомпромісною п’єсою «Ворог народу» драматург відповів на нападки тих соціальних верств, пороки яких він розкривав, і також дав зрозуміти, що ані догоджати їм, ані загравати з ними, ані потурати їхнім смакам наміру не має. Додає гостроти і той факт, що драматург багато років перебував у добровільному вигнанні, мешкаючи в Італії і майже не відвідуючи Норвегію. Тому ібсенівський Стокман частково автобіографічний, у цьому образі звучить пронизлива особиста інтонація.

Звісно ж, Ібсен вклав у назву п’єси іронічний підтекст, бо він висловлює думку згуртованої більшості, себто тупості місцевої влади, її боягузливих пристосуванців і підбурюваних нею громадян. Лікар Стокман порушує надзвичайно гостре питання: як можновладці, бюрократія і згуртована більшість пригнічують вільну особистість? Це робить твір Ібсена актуальним на всі часи.

У квітні в театрі ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Ворог народу», здійсненої литовським режисером Йонасом Вайткусом.

З самого початку спектаклю в атмосфері витає бунтівний дух. Відразу стає зрозуміло: згідно з конфліктом, що його диктує п’єса, ніяких загравань з публікою не буде.

Вистава починається приходом у будинок Томаса Стокмана (Олександр Кобзар) його брата Петера (Юрій Гребельник), представника влади у приморському містечку. Петер – фогт, поліцмейстер і голова курорту. І одягнений відповідно: строгий костюм, чорні шкіряні рукавиці, тростина, яку він тримає, немов царський жезл (художник костюмів – Валентина Плавун).

З його стрімкою появою в повітрі повисає тяжке передчуття, яке задає дії тон, що визначає напружене звучання всього спектаклю. У тому, як він себе тримає, говорить, у самих металевих нотах і стриманих інтонаціях його голосу відчувається протистояння з братом, їхній давній конфлікт. І з появою Томаса переконуєшся в цьому. Брати разюче контрастують: авторитарна особистість, представник системи влади, що звик пригнічувати, – і вільний художник, чесний вчений, щирий і довірливий, наче дитина.

Доленосний конфлікт цих двох протиборчих сил вдало підкреслено тривожними, приглушеними акордами, які звучать в небезпечних поворотах сценічної дії (автор музики – Олександр Шимко). Цей мотив органічно прошиває всю тканину вистави. І особливо виразно в миті, які відображають душевний стан Томаса.

Доктор Стокман, стурбований випадками незрозумілих захворювань у минулому сезоні, надсилає зразки води в університетську лабораторію для проведення хімічного аналізу. Лист з університету з результатами експертизи підтверджує його підозри: вода інфікована і не придатна ні для пиття, ні для купання. Як чесний і сумлінний лікар, Томас поспішає поділитися цією новиною зі своїм оточенням, щиро вважаючи, що його відкриття підтримає громадськість. І справді: друзі-журналісти підхоплюють новину, але, на відміну від безкорисливого лікаря, переслідуючи свої корисливі плани. Вони називають Томаса «другом народу», потираючи руки від майбутньої сенсації. Але «недовго музика грала»: крапку в цій подвійній грі безкомпромісно ставить голова курорту фогт, заявляючи, що переобладнання і ремонт водолікарні доведеться здійснювати на громадські кошти. Миттєво згуртована більшість на чолі з глашатаями-демагогами «перевзувається». І з цього моменту ті ж самі «друзі-вільнодумці» оголошують лікаря «ворогом народу». Стає очевидно: здоров’я пацієнтів курорту насправді нікого не хвилює. Тоді Томас вирішує боротися сам, заявляючи, що «на боці влади – сила, а на його боці – право». Віднині починається його болісне сходження на Голгофу.

Ключова складова успіху вистави – Олександр Кобзар у ролі доктора Стокмана. Актор, який працював у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, перейшов у театр ім. Лесі Українки і відразу був запрошений на головну роль. Його лікар Стокман у світлому костюмі вільного крою, в довгому, творчо-недбало накинутому шарфі, оригінальній в’язаній шапочці, з легкою неголеністю – втілення благородного бунтаря і натхненного романтика, пристрасно захопленого улюбленою справою. Перед цим він довго жив у глухомані, наодинці з суворою природою, тому тепер щиро радіє комфорту і відносному достатку. Але душа його залишилася незаймано чиста, як природне джерело, а розум ясний, як ранкове проміння. Актор, неймовірно пластичний у жесті, голосі, музиці мови, логіці почуттів, розкриває свій образ із дивовижним відчуттям правди. Для його героя вільнодумство і совість – одне поняття. У виконанні Кобзаря насолоджуєшся справжнім життям людини, її болем і радістю, думками і почуттями. Томасу щиро співпереживаєш, проживаючи разом з ним його драму.

Так само цікава акторська робота Юрія Гребельника. Актор ліричного темпераменту, який грав у виставі «Дон Кіхот. 1938» шляхетного лицаря і переслідуваного письменника-інтелігента, котрий нагадує лікаря Стокмана, у виставі Йонаса Вайткуса постає зовсім в іншому образі – жорсткого чиновника-бюрократа, який губить живу душу. Актор створив переконливий негативний характер, викликаючи відторгнення.

Варті уваги акторські роботи Наталі Долі, яка грає дружину лікаря Катріне, і Юлії Смушкової – його доньки Петри. Сім’я доктора йому віддана: і дружина, і донька готові пройти разом всі випробування, подолати будь-які труднощі, не зважаючи ні на розбиті вікна, ні на відставку Стокмана, ні на звільнення Петри з роботи, і навіть попри шантаж батька Катріне. Про таку родину можна тільки мріяти. У Наталі Долі роль складається більше із зон мовчання, її почуття й емоції, все різноманіття душевних переживань відображається в міміці і очах. Петра – рішуча, благородна у прагненнях, непохитна у принципах, у ній клекоче той же бунтарський дух проти брехні і навколишньої ницості, як і в батька.

Сценічний простір, запропонований художником (сценографія Ігоря Несміянова), – метафоричний, створений зі смаком і почуттям стилю. Мінімалізм, без натуралізму і побуту домівки лікаря (круглий висохлий фонтан, в його центрі – скульптура сумного ангела, по колу – прозорі скляні ємності, наповнені на третину водою), в сукупності з легким, ледве вловимим звуком протічної води створює невимовно правдиву, точну атмосферу, співзвучну духу вистави і п’єсі Ібсена. Над фонтаном підноситься трикутником срібна люстра, від якої у фіналі залишаються розбиті шматки. У другій дії на міський сходці, де виступає доктор Стокман, – двома невеликими рядами розташовані стільці, а виступ лікаря відображає проектор, таким чином збільшуючи постать і обличчя. Разюче вдала знахідка. У фіналі доктор серед осколків та каменів, розкиданих по підлозі, у старому пальті, втративши все, крім вірної родини, – приходить до одвічної істини філософів і аскетів усіх часів: «Найсильніший той, хто найбільш самотній».

Масивну п’ятиактну п’єсу Ібсена вдало скорочено: зосталися лише потрібні сцени та діалоги, що становлять конструкцію вистави. Режисер Йонас Вайткус, як скульптор, виліпив кожну мізансцену. У цілісній композиції тонко вибудувано стосунки між персонажами. Паралельно драмі головного героя розвивається драма кожного з його близьких і поступово розкривається справжня суть оточення.

«Ворог народу» має два змістовних вектори: сьогоднішній і позачасовий. Перший: гостросоціальний, який полягає в тому, що вільна особистість, самостійно мисляча і незалежна від забобонів згуртованої більшості, зазнає пригнічення з боку як тоталітарного, так і демократичного суспільства. Тоталітарне знищує фізично, «демократичне» – морально: звівши наклеп, виганяє зі зграї. Яке із двох зол менше? Риторичне запитання. А позачасовий філософський зміст лунає у фінальних словах Томаса Стокмана: «Самотній – найсильніший». Отже, натовп укотре розпинає Христа, обираючи Варавву, вкотре обирає шлях, що веде не до розв’язання проблеми, а до знищення того, хто вказує на неї.

Вистава Йонаса Вайткуса також порушує питання вибору: думати чи розважатися, в гору або з гори, зростати або деградувати, розвиватися, даючи роботу розуму і серцю, чи безнадійно тупішати від примітивних шоу. Як слушно зауважив театрознавець Олексій Бартошевич: «Сучасну людину можна завести за допомогою ритму, але не за допомогою ідеї». Але заповнена зала на прем’єрі і живі глядацькі реакції все ж залишають надію на друге. Одне слово, постановка литовського режисера – випробування на готовність сучасного глядача до серйозної вистави.

«Ворог народу» Г. Ібсена з’явився на професійній українській сцені вперше за майже сто років. До цього була лише одна спроба – у другому сезоні 1919 року Семен Семдор у «Молодому театрі» поставив виставу «Доктор Штокман», в якій зіграв головну роль. Тому постановка литовського режисера – справжня подія для сучасної української сцени.


Корисні статті для Вас:
 
Стрічки пам’яті. Литовський метр нагадує про старість2017-01-11
 
Литовець, одержимий Чеховим2004-02-11
 
А.Білоус "Театр-це можливість спробувати себе в ролі Творця"2012-01-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#4

                        © copyright 2017