Ігор Костецький Перейти до переліку статей номеру 2017:#4
Контур, степ і доля


Коли минулого року в одного мюнхенського букініста я натрапив на цілковито феноменальну знахідку – видання Хроніки німецької драми Юліюса Баба[1] з факсимільним штемпелем «Лесь Курбас» – і сповістив про це до Америки відомому українському поетові[2], цей останній написав мені відповідь: – «Доля!».

Якими стежками забрела ця в дослівному розумінні інкунабуля з особистої книгозбірні великого оновителя нашого театру до трухлявої баварської книжкової крамнички, відомо самому Богові. Власник, глухуватий і, здається, підсліпуватий, сказав лише, що він дістав свого часу цілу партію книг з Берліну. Але на книжці наліплено також золоту наличку з написом: «Маркерт та Петтерс, Ляйпціґ»[3]. Ото й уся зафіксована історія.

Залишається здогад: коли над Олександром Степановичем стали громадитися хмари, він, однієї зо своїх останніх подорожей за кордон[4], либонь спродав дещо своєї бібліотеки, щоб вишукати потрібні матеріяльні засоби.

Можливо також, що її сюди привіз хтось із німців, хто мав під час окупації доступ до харківських архівів.

Часом якось по-особливому вгадуєшся в Шевченкові слова: «Все гине – слава не поляже»[5]. За порожнечею, що нею постаралися наповнити цей вигук поетів численні домашні декляматори, криється щось цілковито осібне. Багато чого втрачено безповоротно. Втрачено імена поета (чи поетів) «Пісні Нібелюнґів»[6] і різьбяра (чи різьбярів) Наумбурзького собору[7]. Втрачено цілі тексти, від знання яких, можливо, залежала доля світу. Назавжди спалено колосальні книгозбірні, плоди мозку, перенесені на папір або на воскові тавлетки…

Та є й зворотній рух в історії. Раптом нога мандрівника наштовхується в піску на уламок. Хтось чує з усією ясністю давно забуту пісню. Електричний струм, якась несамовита телепатія виникає з випадком кинутого у віках кусника інкрустованого золота, виникає зв’язок, виникає видиво. Виникає чиясь колишня слава.

І ось – із життя Леся Курбаса. Все, що про нього свого часу писано – писано гаряче, в любові й ненависті, – все, що писав або перекладав він сам, рецензії, театральні програми, лібрета, іконографія, все схоронено кріпко в поліційних льохах Харкова абож Москви. З тих речей на еміграції є надзвичайно мало. Якби хтось тут захотів написати велику монографію Курбсасову, з чого міг би він скористатися? Мініятюрні мемуари недавно померлого Володимира Блавацького[8], опубліковані в циклостилевому збірнику «МУР» 1946[9]. Етюд В. Хмурого[10] про Йосипа Гірняка[11], включений у перевиданні до збірної монографії про цього поплічника Курбасового, що його випустило новоульмське видавництво «Україна»[12]. Скупі відомості у книзі Д. Антоновича[13] «Триста років українського театру»[14], що з’явилася в Празі у 20-х роках про діяльність Курбаса періоду «Молодого театру». Здається – все.

І ще – особисті спогади тих нечисленних, які існують тут, сьогобіч, які співпрацювали з Курбасом або просто відвідували його вистави як глядачі. Чи треба додавати, що не знайдеться у світі злота, яке могло б урівноважити такі відомості.

І ось тут доля. Кілька місяців тому в мюнхенському «Фільм-клюбі»[15], що послідовно вивчає на чудесних старих взірцях історію становлення великого мистецтва екрану, яке так безславно гине на наших очах, – показувано «Нащадка Чингис-хана»[16]. Усім нам – і на Сході, і на Заході – пам’ятний цей шедевр Пудовкіна[17] та Головні[18], шедевр, не зважаючи на притягнуту за волосся тенденцію. Пам’ятний винятковий монтаж, незвичайні ракурси, композиція кадру, пляни, ритм. Пам’ятні неперевершені висоти режисера та оператора. Пам’ятний Валерій Інкіжинов, виконавець заголовної ролі, людський феномен, що розгортається із сумирного та тихого монгольського юнака в якийсь усеструсний вулкан, у вибух пристрасти борця, визволителя, упокорителя.

На Заході цей фільм носив плоскішу, проте, мабуть, і точнішу назву: «Буря над Азією».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Юліус Баб (Julius Bab, 1880–1955) – німецький театральний критик і драматург, представник берлінського модернізму, дописувач журналу «Schaubühne» (пізніше – «Die Weltbühne»), автор багатьох монографій про театр і акторів, зокрема й «Хроніки німецької драми» («Die Chronik des deutschen Dramas», 1921–1922).
  2. Наразі не встановлено, хто був адресатом Ігоря Костецького.
  3. «Маркерт та Петтерс, Ляйпціґ» – німецьке видавництво й антикварний книжковий магазин «Leipzig Markert und Petters», засновані книгарями й антикварами Карлом Маркертом (Karl Markert, 1888 – 1969) і Куртом Петтерсом (Kurt Petters, ? –?) 1919 року. Спеціалізувалося на друці наукових праць зі славістики й орієнталістики.
  4. Однією з останніх закордонних подорожей Леся Курбаса, за спогадами Володимир Блавацького, була поїздка до Берліна і Праги 1926 року.
  5. Слова із вірша Тараса Шевченка «До Основ’яненка» (1839): «Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти…»
  6. Пісня про Нібелунґів (Das Nibelungenlied) – німецька епічна поема, створена невідомим автором наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст.
  7. Наумбурзький собор святих апостолів Петра і Павла (Naumburger Dom) – храмова споруда, розташована в історичному центрі міста Наумбург в землі Саксонія-Ангальт, Німеччина. Будівництво собору розпочалося в ХІІ ст., є прикладом поєднання романської і готичної архітектури.
  8. Володимир Блавацький (1900–1953) – український актор і режисер. Протягом 1926–1928 років працював у театрі «Березіль» у Харкові. 1933 року став художнім керівником театру «Заграва» у Львові, черпаючи із мистецьких засад Леся Курбаса.
  9. Володимир Блавацький: Моя праця з Лесем Курбасом. – МУР. Збірники літературно-мистецької проблематики. Збірник 1. – Мюнхен–Карлсфельд, 1946. – С. 90–95.
  10. Див.: Хмурий В. Йосип Гірняк. – [Б.м.]: Вид-во «Рух», 1931 р. Передрук
  11. Йосип Гірняк (1895–1989) – український актор і режисер. Грав у театрі «Березіль». В архіві Ігоря Костецького зберігається нарис-портрет драматурга Г. Кайзера, чия п’єса «Газ» була поставлена Лесем Курбасом у Харкові у 1922 році, авторства Йосипа Гірняка. Ці невеличкі спогади були написані для мис
  12. Див.: Хмурий В., Дивнич Ю., Блакитний Є. В масках епохи (Йосип Гірняк). – [Б.м.]: Ви-во «Україна», 1948.
  13. Дмитро Антонович (1877–1945) – український історик мистецтва і театру, політичний діяч, редактор багатьох українських часописів, автор численних праць із мистецтвознавства.
  14. Див.: Антонович Д. Триста років українського театру, 1619–1919. – Прага: Укр. гром. вид. фонд, Друк. «Легіографія», 1925. – 272 с.
  15. Наразі не знайдено інформації про заснування і функціонування у Мюнхені згаданого у статті Фільм-клубу.
  16. «Нащадок Чингісхана» (рос. «Потомок Чингисхана», 1928) – німий художній фільм радянського режисера Всеволода Пудовкіна. Сценарій фільму підготували Осип Брік й Іван Новокшинов на основі повісті останнього «Нащадок Чингісхана». Фільм мав великий успіх у Європі – під назвою «Буря в Азії» (нім. «Sturm über Asien», англ. «Storm Over Asia»). 1937 р. фільм було продемонстровано на Всесвітній виставці в Парижі.
  17. Пудовкін Всеволод (1893–1953) – радянський кінорежисер, актор, сценарист, теоретик кіно. Зняв стрічку «Нащадок Чингісхана» (1928), де головну роль виконав актор Валерій Інкіжинов.
  18. Головня Анатолій (1900–1982) – радянський кінооператор, теоретик кіно, педагог. Працював з В. Пудовкіним над фільмом «Нащадок Чингісхана».


Корисні статті для Вас:
 
Лесь Курбас і експресіонізм2007-06-11
 
ПРОДОВЖЕННЯ КУРБАСА. ЛЕСЬ КУРБАС І ЮРІЙ ІЛЛЄНКО2007-06-11
 
Ще раз про «Пастку» – фільм про Леся Курбаса2007-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#4

                        © copyright 2017