Олександр Муратов Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Самоомана


Через принциповий конфлікт з колишньою керівницею Державного агентства з питань кіно К. Копиловою я протягом усього її безглуздого правління нічого не подавав на так званий «пітчинг», тобто конкурсний відбір кінопроектів, що претендують на державне замовлення, хоча мав справді цікаві пропозиції. Сам факт необхідності додаткового стороннього фінансування робив би мої намагання марними, бо я не знаю, де його знаходити. А як же знаходили його ті режисери, які весь цей час знімали? Для них практично були інші правила гри. Їхні продюсери здобували від різних фінансових установ фальшиві довідки про 50-відсоткове додаткове фінансування з метою зняти весь фільм за рахунок тієї половини, що дає держава. Ви скажете: «Так цього ж замало!» Так от, щоб не було замало, кошторис фільмів з мовчазної згоди працівників кіноагентства збільшувався вдвічі, а то й більше. Таким чином грошей вистачало і на зйомки, і на відкати мадам Копиловій. Зрозуміло, це робилося так, що впіймати шахраїв було дуже важко. Та ніхто цього особливо й не робив, бо кіноначальницю «кришував» молодший син колишнього президента Януковича через його помічника Дениса Ржавського. Всі це знали, але нічого зробити не могли. Навіть СБУ, яка спіймала Копилову на гарячому у «фінансуванні» вже готового російського фільму «В суботу» (2010). Але цій службі зразу ж дали по руках, і вона перед самим поданням справи до суду відступилася. Після Революції Гідності Копилова, яка пішла у відставку разом з усіма Януковичами, так і не покарана. А на її місце прийшов ставленик «Свободи» Пилип Іллєнко. Здавалося б, тепер усе буде по-іншому і нарешті запанує в нашому кіно національна тенденція. Та де там!..

Експертна комісія, що фактично вирішує все, залишилася такою ж, якою і була до цього. Її по суті очолив все той же Алік Шпилюк, який з голови комісії перетворився на її всесильного першого заступника. А ті порядні члени комісії, яких ввели туди для годиться, були нахабно нейтралізовані.

Я не хочу піддавати критиці фільми, зняті під егідою минулого керівництва. Їх уже доказово оцінили наші кінокритики. З їхніх статей я зібрав грубезну «Чорну книгу українських кінонеподобств», яку було розповсюджено по всіх державних і недержавних культурних установах. Мабуть, вона якось вплинула на неможливість подальшого перебуванні на посаді Копилової.

Що ж із досить великої кількості фільмів того часу залишилося? Хіба що талановита, але не розрахована на широкого глядача стрічка Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» та «Поводир» Олеся Саніна – фільм добре зроблений і патріотичний, однак побудований на безпорадній драматургії. (Ситуація зі сценаріями в нашому кіно просто трагічна.) Все інше в найкращому випадку – артхаузні сюрреалістичні «завихрони», в найгіршому – аморальність і навіть відверта порнуха. Осібно стоїть фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», удостоєний міжнародних призів. Важко сказати, що цікавого знайшли в ньому фестивальні журі. На мій погляд, це взірець войовничої аморальності. Але, якщо навіть визнати його певну художню вартість, то треба тверезо констатувати, що цей «шедевр» не придатний для широкого вжитку. Глядач на нього не пішов і не міг піти. Як і на попередню (майже порнографічну) стрічку Слабошпицького «Ядерні відходи». Він чомусь вважає, що працівники радіоактивних сховищ – це якісь аморальні збоченці. І, мабуть, щиро вважає, бо й сценарій наступного фільму «Люксембург» присвячено таким же працівникам і з таким же поглядом на їхній моральний стан. І це зрозуміло. Якщо за такі «чорнухи» дають міжнародні призи, то чому їх не робити?

Що принесло нам, глядачам, нове керівництво? Та нічого. Хіба що досить пристойний фільм Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». Я не хочу критикувати фільм «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко і Дмитра Томашпольського. Мабуть, він має прихильників. Його навіть відзначили на якомусь кінофестивалі в Лондоні. (Правда, фестивалів такого рівня в світі приблизно стільки ж, скільки в році днів.) Але хіба цікава українському глядачеві доля російської есерки, що стріляла в Ілліча? Тепер більшість молоді взагалі не знає, хто такий Ленін, то що вже казати про Фані Каплан. Тобто для широкого кіноглядача – знову нічого. То про яку патріотичну кінопропаганду може йтися? Нещодавно в популярному ток-шоу з вуст нині козирного депутата Мураєва я почув сентенцію про те, що для боротьби з ворожою пропагандою треба не відключати російські канали і не переходити на українське телемовлення, а збільшувати асигнування на українську культуру, зокрема й на національне кіно. Слушно. Але на яке кіно? Якщо на таке, яке робиться тепер, то це викинуті на вітер гроші. Та й навіщо галасувати про малогрошів’я в кіно? На 2017-й рік дали аж півмільярда. Дай Боже, з розумом використати ці гроші! Але відсутність якісної кінодраматургії все така ж, малопрофесійна режисура все та ж, гешефтмени-продюсери все ті ж. У всьому світі продюсер – це людина, яка дістає приватні гроші, вкладає їх у фільм. І заробляє з прибутків з прокату. У нас же продюсер – це людина, яка бере державні гроші і заробляє не на прокаті, а на хитрому (під час зйомок) привласненні бюджетних грошей. То хіба його може цікавити прокатна доля його проектів? Як не цікавить вона і керівництво Держагентства з питань кіно. Адже про повернення грошей взагалі не йдеться. Вважається, що цінність наших фільмів – у їхньому ідейно-патріотичному змісті. Та хіба там є такий зміст?

Насправді тепер ми маємо право робити не більше п’ятьох ігрових фільмів на рік. Причому зі стовідсотковим державним фінансуванням. І за умови високоякісних сценаріїв і справді професійної кінорежисури. Я вже не кажу про ідейний зміст. Треба не просто давати на кіно певну суму грошей, а фінансувати конкретні достойні проекти.

Для того, щоб не продовжувати ганьбити українське кіно і врятувати від сорому хоча б половину нашої кінопродукції, треба 50% держзамовних грошей передати Національній кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, де до складу художньої ради входять народні артисти України Роман Балаян, Віктор Гресь, Микола Засєєв, Микола Ільїнський, Володимир Савєльєв, а очолює її народний артист Олесь Янчук. Вони точно не допустять антихудожності, аморальності й непрофесіоналізму. До того ж в умовах державної кіностудії унеможливлюється крадіжка бюджетних коштів. Невже ця аксіома не викличе позитивної реакції у владних структурах?

Крики зацікавлених осіб про те, що тоді порушиться принцип конкурентності (антимонопольний закон) між виробниками різних форм власності, не варті уваги, бо половину грошей Держкіно буде продовжувати розподіляти між приватними фірмами. Тоді й виникне справжня конкуренція і стане зрозуміло, який спосіб кіновиробництва більш якісний і доцільний. Усе це стосується виробників як ігрових, так і неігрових фільмів.

Класик кіно Григорій Козинцев якось жартома сказав: «Режисер – це будь-яка людина, що не встигла довести протилежне». Та в нас багато режисерів явно довели протилежне. Але отримують нові постановки. Іноді вони просто професійно малоосвічені люди. Щоб збільшувати конкурентоздатне кіновиробництво, треба щоб питання відбору сценаріїв і кадрів перебувало не в руках невігласів, а в руках справжніх кінофахівців.

Я проглянув програму фільмів, схвалених до виробництва у 2017 році. Навіть не читаючи сценаріїв, бо вони чомусь є великою таємницею. Та сама тематика, і склад режисерів (хіба що окрім Лозниці) викликає сумніви і смуток. Наприклад, Володимир Тихий, який брав участь у напівпорнографічних та аморальних альманахах «Мудаки» та «Україно, гудбай!», а також зняв безпорадну «Зелену кофту», тепер починає знімати стрічку «Баба Пріся» майже в ролі класика українського кіно.

Навіть суто тематично (я кажу про ігрове кіно) в програмі 2017 року можуть викликати інтерес лише проекти фільмів Олеся Янчука про Петлюру та «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва. Все інше приречено на забуття і прокатну смерть. Ну, можуть бути якісь призи на другорядних кінофестивалях, але вони аж ніяк не компенсують ідеологічного вакууму в нашому кінопрокаті.

Перед тим, як збільшувати фінансування, треба провести справжню кадрову революцію в нашому кіно.


Корисні статті для Вас:
 
Чий Крим? Сценарій2016-08-11
 
Кіно та інформаційна війна2004-02-11
 
Сумне становище в українському кіно десяти останніх років і як його п2026-12-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017