Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Мавка проявила характер


«Лісова пісня». Драма-феєрія Лесі Українки. Режисер Сергій Павлюк. Художник Ольга Ганаболіна. Балетмейстер Юрій Бусс

Хормейстер Ружена Рубльова. Актори: Тетяна Проворова, Костянтин Рогань, Євген Гамаюнов, Світлана Казаченко, Ольга Бойцова, Сергій Мевша, Влада Коваль,Олена Пасько, Віталій Пронько, Микола Степаненко. Херсонський театр ім. Миколи Куліша, Лісова сцена (БЗТ «Чумацька криниця»). Прем’єра – 26 травня 2017 року

Нова робота Сергія Павлюка, прем’єра якої відбулася в рамках 19-го міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії», вразила своєю дизайнерською майстерністю, режисерською винахідливістю й відмінною роботою з акторами. «Лісова пісня» («феєрія лісу»), можливо, не досягає розмаху й універсальності попередніх робіт режисера й, попри десятки масок із факелами й велетенськими вогнищами, наближається радше до камерної мелодрами. Одначе майстерність і пристрасть, з якими її створено, очевидні. Холодна й гаряча, що викликає почуття тривоги, драма зрадженої любові тримає в напрузі завдяки несподіваній точності акторських робіт і загальній інтонації. І, як завжди в Павлюка, персонажі з усіма їхніми недоліками заслуговують такого ж осуду, як і довколишня система побутово-соціальних відносин.

Звичайного поліського парубка бачимо в кульмінаційний момент знайдення й утрати свого кохання. Як про найближчий аналог цієї вистави можна було би згадати «Снігуроньку» Островського, а втім, для України поняття холодності (чоловічої й жіночої) неактуальне. Лукаш натхненно грає на сопілці, та все ж мусить вести домашнє господарство, обробляти землю та слухатись матері. Податливий і м’який, він піддається на вмовляння, покидає Мавку, знаходячи втіху біля вдовиці Килини, але у фіналі, як і Мезгир в Островського, ступає в полум’я власної оселі, аби вже в іншому світі не розминутися з єдиним насправді коханням. Завважмо, Леся Українка у своїй драмі навіть у паралельному світі такого шансу відступникові не дає, й у цьому докорінна відмінність між чоловічим і жіночим сприйняттям, здавалось би, одного й того ж трикутника. Глухий кут видається зовсім безнадійним, але у виставі херсонців, за величезної зовнішньої напруги, цей бік конфлікту певним чином згладжується, тож фінал виглядає вповні мотивованим. Юнак залишає матеріальну субстанцію, полишає цивілізацію, ціна якої стала неприйнятною, й плине в прадавній ліс, де існують жорсткі, але природні, чітко окреслені правила. Тож спокута є, а юнацька слабкість, хоч і запізно, трансформується в чоловічу силу.

Сергій Павлюк – постановник, чия дороговказна зірка проявилася ще в пору ранніх його постановок, навіть більше – з часу перших режисерських етюдів у виші. Вже тоді він прагнув навіть абстрактну думку конче перевести в зображальну площину й на цьому шляху з часом добився вагомих результатів. Його вистави мають своїх шанувальників, нехай їх і не так багато, як у кращі для авторського українського театру дні. Пам’ятаю, як на масштабному театральному фестивалі «Біла вежа» (2010 року) в білоруському Бресті ареопаг критиків, знудьгований як російською версією «театру переживання», так і західними рафіновано-інтелектуальними екзерсисами, одноголосно віддав премію «Вишина» спектаклю Рівненського театру драми «Калігула» за п’єсою Камю в постановці Сергія Павлюка, в якому, схоже, віднайшов саме ту гармонію, яка, на його погляд, конче потрібна сучасному театрові. В «Лісовій пісні», впевнений, відшукано той же баланс «академізму» й «варварства», й вистава в критичних судженнях згодом теж не стане винятком. Виставлена режисером висока художня планка, постійна робота над власним стилем, рух у глибину від абстрактних міфологем до таємних пружин людських вчинків, як це бачимо в «Лісовій пісні», викликають щонайменше повагу.

Водночас Павлюк – це, можна сказати, мішень для ревнивих колег, занадто пристрасних критиків і політично ангажованих дилетантів. Свого часу схожу конфронтацію випробували на собі немало режисерів, тепер настала Павлюкова черга. Чого тільки про нього не доводиться чути й читати в професійному колі й у соціальних мережах. І одягається не так (у будні й свята – вишиванки з шароварами, влітку і взимку – у чоботях), і вигляд має пафосний (особливо дратує козацький оселедець), та й узагалі «не наш», але його чомусь запрошують на постановки багато театрів, замість того, аби запрошувати нас. І причина зрозуміла: призи й можливість працювати дають йому за любов до візуальності, образності, а не до толерантності й політкоректності. Іще одна гаряча тема обговорень: на останній «Мельпомені Таврії» відзнаку вручили зовсім не головну, і навіть не другорядну, а радше етнографічну. «Прагнула молода людина заспівати пісню, але... (йдеться про «Лісову пісню»). Це на мене, глядача, має орієнтуватись режисер, а не на купку пихатих національних егоїстів, часто теж майстрів таких самих шароварних опусів «не для всіх»… А возвеличення всього українського й хронічного позитиву, що панує в Павлюкових виставах, нам не потрібне, це не відповідає нашій природі…», – цитую найбільш характерне із соціальних мереж у Інтернеті.

Тим часом є в «Лісовій пісні» і негативні герої, і поезія, і напруга, і печаль людської втрати. Показано драму знекровлених людських стосунків (матері й сина, жінки й чоловіка), спричинену загальним кліматом минуло-сучасного українського життя з неминущим індивідуалізмом, споконвічним хуторянством, невмирущою зосередженістю на матеріальному виживанні й розлитою навкруги небезпекою. І тут стає важливим не лише бажання Лукаша самозакохано «щипати травичку» й не йти заради мети на найменшу жертву, чи зневага до даного Богом таланту, чи ухиляння від вибору, а й сліпа покірність традиційному укладові, долі… А ще – це вистава про «втрачений рай», про брак чоловічого, про лицемірство й зраду, юнацьке небажання визначитись і жити або за справді християнськими, або ж за язичницькими законами.

Задум, що його «навіяв» Сергієві Павлюку директор театру Олександр Книга, втілено на найвищому рівні. Талант режисера, що зазвичай балансує на межі мистецтва і масової культури, й у херсонському лісі (де в літній сезон у вихідні дні показують драму Лесі Українки) не переходить у масову елітарну розвагу. Обігравання і контрапункт міфопоетичної спадщини й матеріальних реалій сценічного майданчика (вікових сосен, водойми, місяця, що пливе над сценою, комарів урешті-решт) видається повним. Це той випадок, коли хочеться згадати всіх основних творців «Лісової пісні», гармонійно насиченої музикою (прекрасне вокальне тріо на сцені як Хор), вишуканою хореографією, точними акторськими роботами, а ще – факельною ходою, величними вогнищами, спаленням фетиша Зими... У професійному перфекціонізмі авторів якраз проявляється повага до будь-якого глядача – того, хто любить і хто намагається любити Україну в усіх її проявах, привабливих і не дуже, а щодо «тотального возвеличення національного», то це питання дискусійне. Адже Павлюк зі своїми соратниками досліджує саме феномен обдарованої української слабкості, а слабкі люди не обов’язково заслуговують на любов чи співчуття.


Корисні статті для Вас:
 
Сергій Павлюк: "Інколи треба з публікою загравати, щоб її втримати"2012-10-25
 
І класика, і сучасність (херсонські прем’єри)2016-04-11
 
"Співуча, як мій народ..."2014-02-09
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017