Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
«Мельпомена Таврії»-2017


Від салону до лісу

Міжнародним фестивалем «Мельпомена Таврії», що вдев’ятнадцяте відбувся в Херсоні, директор театру ім. Миколи Куліша Олександр Книга довів, якого масштабу він організатор. Не сам, звісно, а зі своєю злагодженою командою.

Але не тільки організаційні здібності проявили ініціатори найбільшого театрального фестивалю в Україні, а й непересічний художній смак у відборі конкурсної програми, до якої ввійшли вистави, про які хочеться говорити. Звісно, не обійшлось без казусів. Але ж якщо поглянути з практичного боку: 36 вистав із десяти країн було показано на семи майданчиках – в такому лабіринті важко не заплутатись.

«Мотузка» Михайла Хейфеца (режисер Олексій Лісовець, Київський театр драми та комедії на Лівому березі) – витончено стилізована театральна вправа, що в міні-масштабі повторює «95 квартал», – іншу народну забаву індустріального характеру. Діється в наш час; на порядку денному – пригнічена сексуальність, ревнощі, побутова ксенофобія. Можливо, мої слова не втішать шанувальників якісного сіткому[1], що приблудився до театру, але особисто я не заразився сімейним єврейським гумором і оцінив професійні, виконані впевненими мазками акторські роботи на тверду четвірку.

Як кожною клітинкою ловити миті буття і за цим побачити долі окремих розгублених людей, що бездіяльно очікують дива, тоді як воно поруч, – про це, й не тільки, вистава «Лю-боф» за Данилом Хармсом (режисер Наріне Григорян, театр Азмазгаїн ім. Соса Саркісяна, Єреван). Чи не найсмішніша комедія на фестивалі чарує, насамперед, незалежністю думки, що вийшла у світ із малих бюджетів і приземлених сюжетів на простір безмежної фантазії, абсурду, ґротеску, вишуканого гумору. Порівнюючи з попередньою, відчуваєш, наскільки скромнішою за художнім масштабом постає сьогоднішня комедія в Україні. Архаїка думки й дефіцит ідей, сміливості, свободи надто очевидні.

Вакуум комедійного жанру на наших теренах заповнює велетенський гоголівський «Сорочинський ярмарок» (режисер Богдан Струтинський, Київський національний театр оперети). Щиросердно розказана й показана історія про широту вкраїнської душі, досконалість українського гумору справді змістовна й формально насичена. Галасливо-колоритно-музично-танцювальне дійство нагадує півзабуті сьогодні речі: любити, дружити, співчувати, жити з відкритим серцем… Ця актуальна гоголівська «фантазія», можливо, не дуже монтується з іншими виставами фестивалю, однак вдало збагачує панораму національного театру.

В іншому не тільки жанровому вимірі, а й масштабі та просторі інсценізовано ще одну класику – символічну драму-феєрію Лесі Українки

«Лісова пісня» (режисер Сергій Павлюк, Херсонський театр ім. Миколи Куліша, Лісова сцена на базі зеленого туризму «Чумацька криниця»). Дійство змусило згадати панорамне кіно, де події, окрім усього, розгортаються одночасно ще й на кількох майданчиках: на фронтальній сцені, ліворуч, праворуч, у лісі, у воді, – і ти почуваєшся ніби всередині вигаданого, але фактично реального всесвіту. Менш вдалою виявилась «Опера жебраків» того ж режисера в Полтавському театрі ім. Миколи Гоголя. Є в ній, як завжди в Павлюка, значимі постановочні й візуальні знахідки, «варварський реалізм» і конфлікт людської природи й суспільних відносин, але критична «точка неповернення» – відсутність того самого ефекту «відчуження», де актори перебувають по черзі у двох іпостасях: особистісній і персонажа. Їх наявність дала б змогу глядачеві знайти точку відліку в етично складному конструкті, де людське життя не варте монети, а любов, справжня любов – гірка ілюзія. Й певною мірою не відбулась би (як у версії театру) розмашиста естетизація зла, байдужості, зневаги й, звичайно ж, духовних жебраків. Змиритися й загинути чи боротися й змінитися – на це основне питання відповіді вистава так і не дає.

Традиційно в Херсоні побували Національний театр ім. Івана Франка та Національний російський театр ім. Лесі Українки. Перший на відкритті вразив трагедією шекспірівської напруги «Річард ІІІ» (режисер Автанділ Варсімашвілі), другий на закритті продемонстрував драму «Вид з мосту» Артура Міллера (режисер Кирило Кашліков).

У Шекспіровій хроніці режисер не тільки показує діалектику перетворення страждання в злочин, приниження – в тиранію, а й потужно втілює думку: люди на кшталт найогиднішого в історії карлика з’являються, коли звичними молитвами «вивихнутий суглоб» часу не вправити. Вони очікують слушного моменту, щоб людські чесноти перетворити на свою протилежність – віддзеркалити епосі її істинну душу. У виконанні Богдана Бенюка божевільна й на диво розсудлива одержимість «ніжного Річарда» лише відтінює приховану, але не менш шалену жагу влади інших. Адже ті, хто близько, багато бачили, й тому переконані: корона – це випадковість, яку хіба лінивий не підніме. Але примірка її завжди кінчається сумно: кількість домовин по фронту сцени (час від часу вони виконують роль стола «Таємної вечері») вражаюча. Кришки закриються за всіма – хто владою володіє й хто про неї лише мріє. Впаде й сам Річард. Богдан Бенюк у цій ролі – можливо, найпереконливіше нагадування тим, хто забуває, що Він, буває, пильно стежить...

Схоже, але відверто функціональне спрямування є в хитромудрого Хлестакова у фантасмагорично-інфернальному «Ревізорі» (режисер Автанділ Варсімашвілі, театр російської драми ім. Олександра Грибоєдова, Тбілісі). Це, власне, брутальний архангел Гавриїл у субтильній подобі зі своїм вишколеним слугою, що мають нотаріальну довіреність інспектувати й хамовито вершити в російській глибинці все, що їм заманеться. Втім, я б не став ідеологічно навантажувати цю насправді досить безневинну річ, що «страхом торгує, як нафтою». Ця «повість з демонами» одночасно потішна й сумна, як історія будь-якої утопії. Адже хотілось би впевненості, що фінальна Німа сцена постане у виставі в цьому світі, замість аналога – Страшного суду – в потойбічному. Зло конкретне, й відповідь мала б бути адекватною.

За куди менші гріхи померти молодим доведеться портовому робітникові з п’єси Міллера «Вид з мосту». Вистава досліджує парадокси батьківської любові з порядно виснажених нафталіном позицій. Діється це більш ніж півстоліття тому в середовищі італійських емігрантів в одному з районів Нью-Йорка. Чоловіче безумство тут у пошані, а демон насильства, що витає над країною, проникає в душі навіть законослухняних громадян, здатних за певних обставин явити свій хижий оскал: ревнивий, чи то сповнений бажання «тільки добра» дядько «здає» міграційній службі обранця племінниці й отримує від його друга, теж емігранта, смертельний ніж у живіт. Елегантна й технічно виконана, ця кримінальна «кантата» в сучасному контексті виглядає вихолощеною й навіть солодкуватою (чого вартує міні-спідниця героїні, яка розпалює сексуальність, – єдино-постійна кольорова пляма в монохромній гамі вистави та постільна сцена «на стіні»). Герметичність простору батьківської квартири поглиблюється іноді – в тон спідниці – голубим квадратом вікна, поряд – білий трикутник розрізає чорну проекцію горизонту: все знаменує порив з патріархальної традиції, суспільства виживання до (не соціалізму, звичайно, в який вірив фрейдист Міллер) майбутнього суспільства споживання, де маленька трагедія пролетарської сім’ї остаточно перетвориться на фарс, особливо з появою мудрого Оповідача з соціального прошарку психоаналітичної інтелігенції, який час від часу пояснить, чому так сталося і як до всього потрібно ставитися. Звинувачувальна інтонація й претензія на маленьку античну трагедію й біблійну притчу в стилі хай-тек вже з початку розвалює соціально-психологічну драму (у знайомій нам естетиці «переживання») й змушує згадати слова Антонена Арто: «Якщо є ще в наш час щось сатанинське й воістину окаянне, то це пристрасть затриматись – за правом художника – на формі…»

Було на фестивалі й кілька робіт, які зовсім згадувати не хочеться. Їхня загальна риса – наскрізь фальшиве «переживання», підкріплене стилізацією й засноване на підточених інфляцією цінностях. Як в одній художній «голові» можуть співіснувати протилежні речі – незрозуміло, однак і угорська, й португальська, й польська, й французька, й кілька українських (Черкаси, Кропивницький, Маріуполь, Запоріжжя, Одеса) версій такого «театру» в повномасштабному й камерно-салонному варіантах пролунали ніби з полишеного господарями секонд-хенду. Дежавю не скрасили навіть формально модерні елементи цих вистав. Так, для когось існують «нудні» психологічні мотивації, формально-змістова єдність, а тут – вигадав якийсь карколомний режисерський хід, а далі вже – якось воно буде.

Хоча, як засвідчила «Пропозиція» Антона Чехова (режисер Чілас Раду, Театр «Ateneul Din Iasi», Ясси, Румунія), буває, один змістовний хід може стати глобальною метафорою – виявити у відомому тексті несподіванки. Нагадаю диспозицію: приходить немолодий чоловік до жінки та хоче чесно свататись, вона теж не проти, але в процесі розмови, ніби чорт із табакерки, виникають непорозуміння щодо належності Волов’їх Лужків – на них здавна претендували обидві родини… В цьому, на перший погляд, мило-лірично-беззмістовному переливанні з пустого в порожнє, моделюється, однак, майбутній поділ ролей у шлюбі: чий собака кращий, той і сам, звичайно, кращий; чиї Волов’ї Лужки – того слово останнє. Себто шлюб – це добровільна угода не тільки в духовному сенсі, а й у прагматичному, або й, якщо прямо, – торговельному. Контракт тут не зайвий.

Але головне в цьому водевілі… політика. Режисер розширює рамки конфлікту до міжнародної війни. У фіналі з’являться прапори РФ і США, витягнуті обличчя обох президентів (це щоб і дурень не сумнівався).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Скорочено від «ситуаційна комедія» – популярний жанр телебачення з невибагливою драматургією.


Корисні статті для Вас:
 
Ювілейна "Мельпонема Таврії"2013-09-26
 
Таврійські театральні традиції2011-10-02
 
Коли у Херсон приходить "Мельпомена"2012-03-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017