Ярослав Грушецький Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Великим шовковим шляхом


З 1-го до 6-го червня в китайському Наньчуні (провінція Сичуань) відбувався ІІ Міжнародний тиждень лялькового мистецтва – фестиваль театрів ляльок і театрів тіней. Великою мірою на ньому були представлені і європейські театри, зокрема два – з України (Київський академічний театр ляльок і Черкаський академічний театр ляльок). Відкривав фестиваль Державний театр гігантських ляльок з м. Наньчун виставою про Великий шовковий шлях.

Китайці сотворили диво. Коли прийшло це відчуття? Коли розкрита завіса знов і знов являла всю феєричну пишноту лялькового дійства? Коли стомлені красою глядачі підвелися вітати, нарешті, останні недосяжні європейцям лялькові екзерсиси? Чи коли побачили розтерзані експресією акторські обличчя під велетенськими ляльками? Ні, власне, тоді, коли над розбурханою залою у незбагненному, потойбічному спокої попливли все ті ж досконалі мистецькі створіння – ляльки… Ляльки-велети, ляльки-боги. З темряви зали, з темряви праісторії. Поняття «над-актора», «над-маріонетки» унаочнилися в цій піднесеній ході буквально. Від вивіреності й безупинності кожного їхнього кроку віяло крейгівською містикою, а від незворушності й таїни застиглих посмішок – убивчими постулатами фон Кляйста. Здавалося, гігантські ляльки у цей момент ставали ще вищими на зріст, неначе підносилися над людським лементом і земною суєтою.

Легендарна тема першої фестивальної вистави китайського лялькового театру з міста Наньчун про прокладання останньої (західно-європейської) ділянки Великого шовкового шляху, очевидно, мала не лише розбурхати естетичну уяву глядача, а й відповідно налаштувати його символічно-асоціативні рефлексії. Про те ж саме свідчив і склад учасників фестивалю, представлений у рівному співвідношенні театрами Азійсько-Тихоокеанського регіону і театрами-європейцями. Українці закріпили факт такого цивілізаційно-культурного єднання виступами своїх колективів із Києва та Черкас.

Такі масштабні міжконтинентальні мистецькі явища навряд чи мають за основну мету суто театральні пошуки. Радше спробу ширшого, глибшого міжлюдського порозуміння, коли мовні знакові системи буквально замовкають, поступаючись місцем давнішим, «безпосереднішим» формам спілкування. На рівні зображувальних об’єктів, інтонацій, щирих чи не дуже поглядів тощо, – знаків, котрі ще не склалися в систему… Принаймні виграють ті, хто максимально наближається до їх неустояної стихії.

Чи не тому одним із фаворитів журі виявилася вистава новозеландської трупи Little Dog Barking Puppet Theatre про малого крокодильчика, який став вихованцем качиної сім’ї і, подорослішавши, вже не міг її зрадити… Окрім досить жалісливого і драматичного сюжету, прозорого і «покрокового» його викладу, здатного «досягти» останнього ряду та близького нашій «пострадянській» душі морально-виховного аспекту, вистава вирізнялася чистотою прийому: творці дотрималися ще однієї умови, оскільки фестиваль робив особливий акцент на тіньовий театр ляльок. Новозеландці вдалися до театру кольорових тіней, запозичивши його з пра-прадавнього ваянг-куліт.

Справді, помітною була увага і повага європейців, американців і австралійців до цього традиційно «етнографічного» типу лялькового театру, що дозволяє говорити про його «друге дихання», входження до арсеналу новітніх виражальних прийомів. Більшість китайських труп також звернулися саме до лялькового театру тіней, показавши різноманітні реконструкції та переспіви старовинних міфів та дійств, аж до дбайливо збережених автентичних форм у виконанні високошанованих «потомствених» лялькарів. Таким був виступ відомого Майстра Фена з Тайянського академічного лялькового театру тіней провінції Шаньдун. Поважні гості з Європи, знайомлячи мене з ним у кулуарах, поштиво знижували голос. Адже сьогодні в руках цього лялькаря – жива, більш як 600-річна історія Шаньдунського лялькового театру тіней, бо Майстер Фен – реальний деміург (кажучи українською – вертепник), що один відтворює незмінне дійство і як художник, і як актор, і як музикант. Серед багатьох видів і форм лялькового театру Китаю це єдина традиція одноосібного виконання лялькової вистави.

І дуже до речі на науково-практичній конференції (присвяченій різним аспектам сучасних театральних пошуків, яка зібрала мистецтвознавців з усього світу) один дослідник-ентузіаст із Каліфорнії буквально вивалив перед очі учасників власну колекцію з кількох десятків справжніх ляльок ваянг-куліт, надавши усім можливість доторкнутись до приспаної магії старовинних демонічних личин.

Ще одним, уже європейським, театром, який продемонстрував прихильність саме до тіньового театру ляльок, став подружній дует Франса Хакемааса з Голландії. Правда, епічність і масштабність викладу подій, притаманна традиційному азійському театрові ляльок, у виставі голландців поступилася суто європейській традиції суб’єктивізації внутрішнього світу героя, чи то героїні – наразі «домашньої» жінки, яка облаштовує гармонійний світ навколо себе. Тиха, невигадлива оповідь манила крізь вутле віконце-екран до світу благословенних ілюзій.

Показовий і плідний рух пошуків світового лялькарства. Тож Великий шовковий шлях на Схід може стати для нас і додатковим досвідом, і додатковим стимулом, адже серед українських лялькарів увагу і вірність тіньовому театру ляльок зберігає сьогодні хіба що творча майстерня Андрія Солоняка з Харкова, тримаючи планку на абсолютно сучасному світовому рівні.

Програма фестивалю не передбачала можливості ознайомлення з виставами всіх учасників: локації намагалися максимально охопити межі багатомільйонного полісу. Почасти цю нестачу вдалося заповнити конференціями, презентаціями та й просто посиденьками з іноземними колегами. Назагал мистецький курс світового лялькового театру лишився незмінним – певна всесвітня гуманітарна місія, а отже – мінімізація мовних бар’єрів, мобільність форм, як за старовинними зразками, так і без них. Чи не головною рисою фестивалю стала результативність синтезу полярних мистецьких традицій.

Обидва українські театри в цьому «мультикультурному супі», попри текстову основу вистав, почувалися впевнено і бадьоро, адже система державних театрів в Україні поки що дозволяє не надто економити на витратах. Черкасці показали у виставі про «Лисичку, Котика і Півника» авторські ляльки Каріни Чепурної (фаворитки Всесвітнього фестивалю театрів ляльок у Ченду 2012 року), оригінальну концертну форму викладу подій архаїчної казки, і, зрештою, без особливих зусиль змусили тисячні зали не полишати своїх місць протягом усього дійства. Як результат – перемога в номінації «Візуальна образність». Щоправда, слід уточнити одну специфічну деталь, притаманну суто китайським фестивалям, а саме: кількість переможців у кожній номінації сягала доброго десятка. Кияни з «Гусьми-лебедями» піднялися сходинкою вище, та оскільки залишили фестиваль до урочистого закриття, отримають нагороду лише восени, коли китайська делегація довезе її до Києва.

Численні майстер-класи, що їх проводили закордонні учасники, були прагматично скеровані на першу ланку майбутніх китайських лялькарів – гуртківців, викладачів шкіл і садочків. У цих цілеспрямованих щепленнях культурної інакшості проглядало неприховане загальнонаціональне бажання китайців подолати, якщо хочете, реальний чи надуманий комплекс «культурної меншовартості», «наздогнати» сучасний західний світ у мистецьких технологіях і підходах. Така європеїзація проглядала у виступах деяких новостворених китайських труп, переважно приватних, коли звичний прийом тіньового театру модернізовувався стилістично, а тематика дії виходила за межі міфології і зосереджувалася на проблемах «тут і тепер». Це ще далеко не «theatre verbatim», і все ж… У виставі «Імператорська площа» Чендунського театру ляльок «Земля нових радостей» перше доросле питання дівчини-сучасниці про найкраще місце у світі скеровує героїв, зрештою, до площі в рідному Ченду, її опоетизованої минувшини і модернового майбуття... Ця зміна трендів на сучасніші й «проєвропейські» виглядала, однак, як позитивна людська жадоба до новацій і відкриттів, адже сьогодні можливостей пізнавати і приміряти на себе все і вся у китайців стає все більше. Помітним також було захоплення тими формами європейського театру ляльок, що давно вже в нас вважаються класикою лялькового жанру. Зокрема, у фаворити фестивалю потрапили німецький і португальський театри з добротно зробленими естрадними номерами за участю пародійних маріонеток, які «розвінчують» вади буржуазної естради тридцятирічної давнини. Зрештою, так, поки що, виявив себе рух все тим же Великим шовковим шляхом, але вже на Захід, у бік європейської мистецької традиції.

Не оминули китайські друзі своїм інтересом і український театр ляльок. На відміну від решти Європи (тієї, що на Заході), Україна лише сьогодні отримує реальну можливість безперешкодних і продуктивних цехових контактів у театральній справі. Для звичайного викладача Шанхайської театральної академії Вен Женга давно перестали бути таємницею мистецькі та освітні процеси в Польщі, Німеччині, Франції (всього близько восьми країн, де він мав можливість стажуватися останнім часом). А от Україна в його пізнавальних інтенціях ще зберігає статус таємного бонуса.

І ще: суворо-промисловий Наньчун, вклавши чималі кошти (за українськими мірками – просто неймовірні) у проведення «простого» лялькового фестивалю, крім усього, спробував вирішити щонайменше два практичних і корисних завдання. А саме – дав можливість доброму десятку тисяч містян відчути себе щирими і гостинними господарями, частиною могутніх інтеграційних процесів, зрештою, частиною всього людського загалу планети. І друге: бездоганно чітка робота всього фестивалю стала чудовою мовною практикою для сотні волонтерів – студентів Чендунського інституту іноземних мов Сичуанського університету. А молодь успішним досвідом ніколи не нехтує, тож, очевидно, далі – буде.

Черкаси. Червень, 2017


Корисні статті для Вас:
 
Узяти до рук ляльку, щоб уже не випустити її ніколи...2012-12-16
 
Палац ляльок і дітей2005-02-11
 
Хай лялькарі чаклують, а волики прошкують!..2013-07-30
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017