Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Поле тяжіння екзистенційної драми


«Акабадора» / L’accabadora за однойменним романом Мікели Мурджії. Режисер Енріко Пау. У ролях: Беррі Ворд, Донателла Фінок’яро. Італія, 2016

Серед фільмів, показаних у кінотеатрі «Київ» під час цьогорічного (уже сьомого) тижня італійського кіно, «Акабадора» Енріко Пау сприймається як вдумливий твір, що торкається нерадісної сторони людського буття. Анотація до нього максимально коротка: «Мати Анетти передала їй у спадок непросту долю: як і її сардинські пращури, вона – акабадора, милосердна вбивця». Детально й натуралістично у фільмі показано «роботу» мовчазної Анетти – те, як вона перериває муки смертельно хворих. На її обличчі – печать смутку і приреченості. Та й зовні вона нагадує згорьовану Анну Маньяні у дебютному фільмі П’єра Паоло Пазоліні «Аккатоне» – жінку, якій випало пережити смерть єдиної дитини. Отже, психологічна драма? Радше екзистенційна, бо порушується проблема, пов’язана з відходом людини через безнадійний стан і хвороби. Проблема, яка нині стала одним із трендів європейського кіно, навіть його, сказати б, насланням. Пов’язана вона з проблемою демографічною – тенденцією старіння населення, а відтак – браку вітальної сили, неминучого приходу старості з її хворобами і слабкістю. Звідси – актуалізація проблеми автаназії, тобто права на добровільне припинення життя, коли не залишається жодних надій на одужання. (Цю ситуацію кілька років тому талановито і глибоко показав у своєму фільмі «Любов» австрієць Міхаель Ханеке.) Інший тренд фільму також нерідко можна зустріти в сучасному нерозважальному кіно. Йдеться про інтерес до чогось екзотичного, до звичаїв, що мали місце у глухомані і зникли під наступом цивілізації, а сьогодні сприймаються як такий собі феномен. Про те, що на Сардинії існували акабадори, яких можна сприймати під кутом зору автаназії, мабуть, мало хто знав за межами острова, саме тому кінематографістів цей факт і зацікавив. Не виключено, що це і фантазії. Хоча італійські кінематографісти прямо і не стверджують, що позбавлення людини від мук є гуманним жестом, однак такий висновок випливає з логіки подій фільму.

У фільмі Енріко Пау простір смерті насичений, що зумовлено і часом дії: триває Друга світова війна. У фільмі панує атмосфера постійної загрози, населення Кальярі – головного міста Сардинії – перебуває в небезпеці через бомбардування (для авторів фільму нальоти військової авіації – даність, що йде тлом, і лихо, що приносить людські втрати). Саме до цього міста приходить Анетта в пошуках своєї племінниці Текли, яка покинула село, не захотівши жити в понурій атмосфері з мовчазною тіткою. «Робота» Анетти показана у ретроспекціях, для яких виділено часу майже стільки, скільки і самих подій. Власне, подій небагато: її прихід до міста, пошуки Текли, зустріч з багатими людьми, які покидають свою віллу, доручаючи їй у ній жити. Ночі в порожньому домі, незрозумілі нічні дзвінки, зустріч із художницею, нарешті зустріч з Теклою, тяжке поранення Текли, коли бомба влучила в будинок, де та мешкала, переживання за неї, знайомство Анетти з лікарем госпіталю і її зближення з ним. Саме лікареві належать ключові слова фільму: «Кажуть, що в людському тілі є також душа. Я вже двадцять років маю справу з людським тілом, бачив багато смертей, але ніколи не бачив душі…» Після цих слів він обнімає Анетту, тим самим підтверджуючи, що душа – це щось невидиме, однак те «щось» має силу і владу над людиною. Мовчазне спілкування двох уже не дуже молодих людей виводить фільм на оптимістичну тональність.

Фільм відзначається продуманою операторською роботою, увагою до деталей, стриманими пейзажами. Свідченням високого художнього смаку є кадри з кольоровими покривалами, які творять мальовничі композиції. Анетта розвішує їх біля свого убогого помешкання в селі. Вірогідність відтворених міських руїн також викликає довіру. Завершується фільм документальними кадрами на 16-міліметровій плівці, в яких зафіксовано свято Святого Ефізія – покровителя міста Кальярі, колону людей, які пройшли вулицею серед руїн того тяжкого року… Схоже, ця знахідка й надихнула режисера на створення фільму.


Корисні статті для Вас:
 
За п'ять днів - фільм про Монтекатіні2013-02-07
 
Ганна Стен і фестиваль німого кіно в Італії2013-06-17
 
Бернардо Бертолуччі. Революція «зовнішнього» і «внутрішнього»2008-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017