Марія Шевчук Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Взаємини дітей і дорослих: сексуальність як зброя


Вважається, що діти завжди кажуть правду,

але, на жаль, іноді це зовсім не так.

«Полювання». 2012

Дорослі та діти живуть у різних світах. Ця аксіома раз у раз знаходить втілення у творах митців. Згадана тема продовжує зринати то тут, то там, привертаючи до себе увагу, ніколи по-справжньому не вичерпуючись та демонструючи нові глибини та розгалуження. Певно, причиною такої невмирущості є те, що вона належить до тих універсальних питань, говорити про які актуально завжди, адже вони існуватимуть доти, доки існуватиме суспільство, а люди поділятимуться на дорослих та дітей.

2012 рік подарував два фільми, що порушують одвічну проблему взаємин дітей та дорослих. Це данська стрічка режисера Томаса Вінтерберга «Полювання» з Мадсом Міккельсеном у головній ролі, що дістала чимало нагород та відзнак на різноманітних кінофестивалях, і «Зламані» британського режисера Руфуса Норріса. Друга, окрім всього, здобула ґран-прі Одеського МКФ, а також Премію британського незалежного кіно на кінофестивалі «Рейнденс» та нагороди у номінації «Краща іноземна кінострічка» в Цюриху та Калгарі.

Схожість обох фільмів з першого погляду помітити складно. Та й справді – події першого розгортаються у крихітному містечку Данії, а другого – у класичному британському передмісті; головним героєм першого фільму є дорослий самодостатній вихователь дитячого садка Лукас (Мадс Міккельсен), тоді як протагоністкою другого є одинадцятирічна Емілі на прізвисько Смердючка (Skunk); зрештою, перша картина заглиблює нас у світ дорослих, тимчасом друга змушує поглянути на все через лінзу, що належить до світу дітей.

Об’єднує ці дві картини ось що: як у першій, так і в другій колючим дротом, що розділяє дорослих та дітей на два табори, є сексуальність. І цей дріт, будучи звичайним та буденним інструментом у світі дорослих, перетворюється на фатальну зброю, здатну наносити смертоносні рани, потрапивши в невинні дитячі руки.

Лукас, головний герой Томаса Вінтерберга, працює вихователем у дитячому садку маленького провінційного данського містечка, мешканці якого давно й добре знайомі одне з одним. Лукас веде тихий та простий спосіб життя: із задоволенням працює з дітьми; намагається поділити з колишньою дружиною їхнього сина; у вільний час полює на оленів разом зі своїми товаришами. Вже з перших кадрів автори заглиблюють глядача в похмурі, але від того не менш величні панорами осінньої Данії, спокій якої наче перегукується з повільним плином життя крихітного містечка. Усе змінюється в ту мить, коли Клара, дочка найліпшого друга головного героя, раптом ображається на Лукаса й на хвилі цієї образи вирішує сказати іншій виховательці, начебто він оголювався перед нею.

І тут починається справжнє полювання…

Сексуальний злочин, тим паче спрямований на дитину, – це дуже серйозно. Однак не менш страшними є й наслідки наклепу на цьому ґрунті. Лукас пересвідчується в цьому на власному досвіді. Таке звинувачення – наче та сумнозвісна ложка дьогтю в діжці меду, присмак якого супроводжуватиме його до кінця життя, попри те, скільки інших, позитивних подій наповнюватиме його. Це – немов отрута, рештки якої залишаються в організмі інфікованого навіть після введення антидота. Організмом у цьому випадку є громада.

Суд виправдовує Лукаса – адже доказів його провини немає і не може бути; намагається забрати свої слова назад і Клара, однак шкоди вже завдано, і Лукас знову й знову постає жертвою остракізму та гоніння, навіть тоді, коли, здавалося б, звинувачення залишилося вже в минулому. Вінтерберг уміло вибудовує піраміду напруження, раз по раз ставлячи головного героя в ситуацію протистояння спільноті й віртуозно вибудовуючи між Лукасом та його сусідами стіну, чи то пак заганяючи його на лінію червоних прапорців, де його намагаються забити, наче тварину… але звірами перед глядачем раз по раз постають самі мисливці.

Автори «Полювання» свідомо грають на поширеній у західному суспільстві моральній паніці навколо педофілії. Сексуальність у західному дискурсі – це щось, що належить світові дорослих, і кожен, кого підозрюють у намаганні перенести її у світ дитячий, автоматично перетворюється на злочинця, гіршого за вбивцю. Іронічним тут є те, що, орудуючи добре розробленою концепцією про недопустимість та шкоду педофілії, часто не помічають, якої біди сексуальність у руках дітей може завдати дорослим.

Так трапилося і з Кларою та Лукасом. Клара не усвідомлює, якої сили сексуальність набуває в її руках. Звинувачуючи вихователя, вона прагне відомстити, накапостити, не розуміючи, що саме вона йому інкримінує, але підсвідомо вловлюючи, що те, про що вона говорить, є чимось поганим. Коли нарешті усвідомлює, які наслідки спричинила її брехня, то намагається довести, що це все вигадка. Однак тут вступає в дію інша взаємодія дорослого та дитячого світу, а саме – впевненість дорослих у тому, наче їм знати краще. «Твій мозок просто намагається забути всі погані спогади, – пояснює Кларі її мати, – саме тому ти нічого не пам’ятаєш». Чи не іронічним є те, наскільки легко просочилася в душі дорослих її вигадка? Посіяна отрута вже проникла у свідомість громади.

Важливим тут є також лейтмотив апріорної дитячої чесності, який з концептом сексуальності як складової дорослого світу дає фатальні наслідки. Дитина, згідно з цією позицією, не може брехати, і особливо на таку тему, адже тема ця недоступна дітям. Автори стрічки погоджуються з другою частиною цього логічного ланцюжка, однак не з першою. Спостерігаємо в картині подвійну демонізацію: звичайну для західного суспільства демонізацію сексуальності (і особливо дитячої) і – неочікувано – демонізацію дитячої невинності та порядності. Наше небажання бачити в дітях індивідів, що здатні на брехню та лукавство, стверджує фільм, може призвести до страшних наслідків. Здатність казати неправду, поєднуючись із незграбним оперуванням сексуальністю, перетворює останню на небезпечну зброю.

Брехня Клари завдає клопоту і їй самій. Можливо, вона ще не в змозі повною мірою зрозуміти цього, однак на неї чекає її власне тавро, що бумерангом повернуть їй люди, які начебто бажають їй добра. Поранено не тільки Лукаса. Певною мірою наклеп зачіпає все містечко, передовсім його головних «дійових осіб»: родину Клари, родину Лукаса, персонал дитячого садка та його вихованців, однак залишитися осторонь не вдається й сусідам, працівникам магазину, мисливському клубу… Всі вони, об’єднавшись проти головного героя, мимоволі стають інструментами Клариної помсти, і хоча дівчинка сама давно пожалкувала про свої слова, люди навколо неї продовжують множити її первинний намір.

Психологічність фільму лише підкреслюється мінімальним музичним наповненням (уперше музика починає звучати лише в кульмінаційному моменті стрічки), превалентністю німих сцен, мінімумом діалогів та частими зображеннями природи. Вінтерберг нікого не засуджує й не повчає – він лише розповідає історію одного містечка, віддаючи право робити висновки глядачеві, однак таке нейтральне зображення надає фільму ще більшої гостроти, адже не співпереживати головному героєві просто неможливо.

Окремої згадки вартує гра Анніки Веддеркопп, для якої роль Клари стала дебютною. Незважаючи на дитячий вік, їй вдалося успішно передати образ своєї героїні в його дуальному вираженні «брехня–розкаяння». У дуеті зі стриманою грою Мадса Міккельсена вони вибудовують дуже правдоподібну структуру відносин між маленькою дівчинкою та дорослим чоловіком.

Зовсім іншу, хоч і подібну, історію розповідає кінострічка «Зламані» Руфуса Норріса. «Зламані» – це своєрідна ода дитинству. А також історія про те, з якою легкістю воно може закінчитися, залишивши індивіда в буферній зоні між дорослим та дитячим світом: ще не там, але вже й не тут.

Смердючка – весела одинадцятирічна дівчинка, якій доводиться жити з небезпечним медичний діагнозом: діабетом першого типу. Та це її мало хвилює. Вона існує в безтурботному та яскравому світі дитинства, бігає на автомобільне звалище, насолоджується літом. Унікальної, певною мірою навіть бредберівської атмосфери фільму надає й музичне наповнення: легкі дитячі пісеньки супроводжують Емілі й занурюють глядача в її радісний та безжурний світ. Цікавим прийомом є те, що деякі з цих композицій виконує сама акторка, Елоїза Лоуренс (для якої ця роль також дебютна), тож глядач, що переглядає картину мовою оригіналу, чує в піснях голос головної героїні.

Усе починає ламатися, коли Смердючка стає свідком того, як їхній сусід жорстоко лупцює її друга Ріка. Річ у тому, що одна з трьох дочок пана Освальда, чотирнадцятирічна Саскія, намагаючись пояснити розлюченому батькові, звідки в їхньому домі взялася обгортка від презерватива (що його вона розгорнула суто з цікавості), раптом помічає Ріка у вікні й вирішує вийти з ситуації в нестандартний спосіб, а саме – звинувативши його у зґвалтуванні. Її стратегія виявляється вдалою: батько перестає сердитися. А от Ріка забирають до в’язниці.

Щоправда, зовсім скоро, під час судмедекспертизи, істина випливає назовні, і несправедливо звинувачений виходить на волю, однак ця неприємна ситуація стає немовби спусковим механізмом для подальших подій, що, провокуючи одна одну, поступово руйнують одну долю за іншою.

Звинувачуючи Ріка в зґвалтуванні, Саскія, як і Клара, спирається на концепцію тілесності як чогось негативного. Саскії чотирнадцять, тож вона значно краще розуміє силу свого звинувачення, однак це не елімінує того факту, що й вона на момент початку історії є лише дитиною із властивою їй наївністю та невинністю. Для неї звинувачення у зґвалтуванні – це не зброя, а інструмент порятунку від гніву батька. Однак Рік, не витримавши напруги, божеволіє, його забирають до психіатричної лікарні. Роберт Еммс, що зіграв його, вдало передає неврівноваженість свого персонажа, а також розвиток цієї неврівноваженості в часі, адже те, що починалося як легка дивакуватість, переростає в міру розвитку сюжету в психіатричний діагноз.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Між Чикаґо та Нью-Йорком2003-06-01
 
Найвідоміший скандинав кіно-Америки. Мадс Міккельсен2015-02-11
 
Бентежний Медем2008-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017