Жанна Колєва Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Доля Миколи Сасима, Довженкового учня


Микола Станіславович Сасим – один із десяти учнів режисерської лабораторії-майстерні Олександра Довженка – був засуджений 1937 року. В 1938-му його розстріляли. Реабілітували 1958-го.

1935 року Довженко після майже трьох років перебування в Росії приїхав до Києва знімати на Київській кіностудії «Щорса». Заодно він організував режисерську лабораторію, щоби за два роки підготувати з талановитої молоді професійних кінорежисерів для України, бо «побачив, що тут не залишилося спеціалістів: хто втік, кого розстріляли…»[1]. Після серйозного іспиту Довженко відібрав із кращих студентів десятьох.

М. Сасим саме закінчив Київський інститут і працював асистентом режисера. В його творчій біографії значилася участь у зйомках фільму «Любов» під керівництвом викладача Олександра Гавронського, а ще раніше, в 1932 році, – у зйомках фільму «Іван» Довженка.

Колеги Сасима зазначали: він зізнавався, що не міг написати у своїй дипломній роботі, як вимагалось, про «заможне» життя колгоспних селян, тому що побачив село «в жахливому стані, і населення голодує». А пізніше на допитах стверджував: «Художник не має можливості об’єктивно відобразити все, що відбувається в СРСР».

Учасники цієї творчої групи (режисерської лабораторії Довженка) готували лекції з всесвітнього мистецтва, літератури, історії України, виступали з лекціями на своїх засіданнях перед колегами, вели дискусії, готували творчі етюди, виїжджали з творчими завданнями.

Журнал «Вітчизна» цитує Леоніда Череватенка: «Після лекції про українське козацтво їх <молодих митців> почали забирати. Не постраждав лише один – той, хто цю лекцію якраз і читав, хоча, між іншим, до лабораторії не входив і взагалі невідомо, як там опинився. Тепер деякі архіви почали відкриватися, родичам почали видавати «речові докази», режисерські заявки, розробки епізодів, сценарій “Тарас Бульба”, фотографії… Мали ми змогу прочитати ще один оригінальний документ: донос на “ворожу групу”.

– Підписаний?..

– Відверто кажучи, ми вагалися, чи варто називати сьогодні це ім’я. Можливо, автору погрожували? Можливо, він вірив у те, що писав?

– Але ж публікація сьогодні не смертний вирок.

– Так. А з тих хлопців двох розстріляли одразу, решта загинула в таборах. Тому ми можемо розраховувати на покаяння або принаймні на пояснення від Т. В. Левчука. Поки ж він мовчить»[2].

«На зборах, присвячених «троцькістському засиллю» в РЛККФ, майстер намагався захистити своїх учнів, докладно розповідав про умови створення РЛККФ, вступні іспити, перший рік навчання, називав учнів і характеризував декого з них: «Тепер відповідаю товаришам… як у майстерні Довженко училися в даному випадку ті люди, що є «троцькістами», як Сасим, Шопін, Ференц, Шепелєв. Я Сасима взяв у майстерню тому, що в мене він працював у картині «Іван», отже Сасима я, як студента, знав більше, ніж інших студентів. Він… позитивно проявив себе в роботі»[3].

У протоколах допитів М. Сасима (ЦДАГО України, справа 58835) немає доказів його участі у троцькістсько-контрреволюційній організації, в чому його звинувачували. Доказів нема, але є неправдиві свідчення деяких його колег по кіноінституту (звична практика радянських слідчих того часу).

Колега Сасима Тимофій Левчук свідчив на очній ставці 10 квітня 1937 року: «В 1933 году осенью САСИМ и ЗОРИН организовали контрреволюционную троцкистскую группу, которой и руководили.

В эту группу меня вовлек САСИМ. При организации этой группы САСИМ с целью скрыть ее контрреволюционную троцкистскую сущность, говорил о том, что группа создается для проработки творческих вопросов. Однако, позже из практической работы группы и поведения участников убедился, что это была ширма, фактически же группа являлась нелегальной контрреволюционной троцкистской»[4].

На запитання, чи він підтверджує показання Левчука, Сасим відповідав: «Нет, не подтверждаю. Показания ЛЕВЧУКА, что группа организованная мною и ЗОРИНЫМ была контрреволюционная троцкистская, что я находился под влиянием ГАВРОНСКОГО и что на чистке партии я пытался скрыть политическую сущность группы.

Я утверждаю, что мною была организована творческая группа, которая собиралась на частных квартирах (три раза) и которая по характеру своей работы и составу явилась объективно антипартийной и антиобщественной»[5]. Це він повторював на кожному допиті, витримуючи чекістські методи слідства.

Колега Сасима С. Ніколаєнко також визнав показання Левчука неправдивими.

Зі свідчень Левчука: «На собраниях комиссии по чистке парторганизации учасники группы в том числе и САСИМ двурушничали, пытались скрыть политическое содержание группы и выгородить троцкиста ГАВРОНСКОГО. САСИМ и ЗОРИН были исключены из рядов ЛКСМУ как организаторы троцкистской группы, как идейно-чуждые и разложившиеся элементы»[6].

Микола Сасим загинув у 27 років.

Моя мати, Надія Сасим, сестра Миколи Сасима, розповідала, що він, будучи студентом кіноінституту, дуже серйозно опановував професію кінорежисера, багато читав з історії мистецтва, драматургії. Залишились його робочі знімки з колегами-режисерами й артистами у фотостудії, прекрасний фотопортрет Юлії Солнцевої (кадр із фільму «Джіммі Гіґґінс» Георгія Тасіна). Він був захоплений Солнцевою й одного разу попросив молодшу сестру-студентку віднести Солнцевій від нього букет квітів. Це було на початку 1930-х років, коли Ю. Солнцева і О. Довженко перебували в Києві в Будинку Галаганів. Ще мама розповідала, що коли на Дніпрогесі вона проходила практику, їй зустрілися Ю. Солнцева і О. Довженко, вони впізнали її і привіталися.

Неоніла Францева, дружина Теодозія Ференца, теж заарештованого у 1937 році, написала: «О. Довженко дуже уважно ставився до М. Сасима і Т. Ференца, зустрічався з ними не лише на кінофабриці, а й запрошував додому, багато було розмов і планів на майбутнє»[7]. Слова Теодозія Ференца: «... ні я, ні Микола (Сасим) ні в чому не винуваті, але зараз іде така тяжка смуга, що ми можемо стати трісками від порубаного лісу»[8].

Мені, племінниці М. Сасима, довелося «зустрітися» з моїм дядьком через багато років, уже після його реабілітації, читаючи протоколи документів в архіві. Вражає гідність і сміливість, з якими він тримався на допитах, відкидаючи брехливі «свідчення». Минуло 80 років, але й тепер вважаю: така гідна позиція є рідкістю. В усі часи і нині Україні потрібні люди, що вміють гідно поводитися навіть за трагічних обставин. Воістину «одна людина заради принципів може пожертвувати собою, а інша – заради вигоди пожертвує іншими».

Микола Сасим народився у селі Шепеличі Київської області 1910 року. Пізніше сім’я мешкала в Києві, на Подолі. Батько, Станіслав Миколайович, працював механіком на судноремонтному заводі, мати, Тетяна Афанасіївна, – з селянської родини. Станіслав Сасим був репресований і розстріляний 1938 року. Реабілітований 1957-го.

На жаль, я і сестра дуже мало знали про нашого дядька Миколу. Ми зростали в сім’ї радянського офіцера, відданого тодішньому режиму, і про репресованих родичів у нас не говорили. В 1990-х роках ми почали більше цікавитись їхньою долею, на той час нашій мамі вже було багато років і пам’ять її багато чого втратила. Добре, що збереглися протоколи допитів у ЦДАГО. Вдалося ще дізнатися, що в Сасима була дружина – артистка Людмила Мартинова, мешкали вони на вул. Борисоглібській, 9. Після ув’язнення Сасима вона працювала у Москві, другим чоловіком її був артист Володимир Зельдін.

«Я Україну люблю, тому що перша моя дружина Люся Мартинова – українка. Вона жила в Києві, на Подолі – дуже освічена, красива, чудово знає літературу, живопис <…> дуже розумна, ерудована, багато читала, добре знала історію живопису, писала вірші. Загалом, вона мене просвіщала: по музеях водила <…>, і за це я їй вдячний. <…> була великою патріоткою своєї рідної України. Пам’ятаю, якось ми з нею вирушили до прокуратури клопотатись за одну молоду людину, очевидно, їй близьку – тоді ж багато саджали націоналістів, та подробиць тієї історії вона мені не розповіла», – згадував В. Зельдін.

Від редакції.

Це дослідження про долю одного з учнів режисерської лабораторії О. Довженка публікуємо у 80-ту річницю Великого терору. Пам’ять про молодих кінематографістів, які, не встигнувши поставити ще жодного фільму й ні в чому провинитися, стали жертвами каральної машини сталінських часів, поступово відновлюється завдяки рідним та історикам нашого кіно.

  1. Череватенко Леонід. Інтерв’ю одному з молодіжних журналів. Цит. за: Волинський Олександр. Страх. З архівів КДБ // Вітчизна. – 1992. – № 9. – С. 168.
  2. Волинський О. Страх. З архівів КДБ // Вітчизна. – 1992. – № 9. – С. 168.
  3. Безручко Олександр. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К. : Сучасний письменник, 2008 – С. 29.
  4. Протокол очной ставки между обвиняемым САСИМОМ Николаем Станиславовичем и свидетелем ЛЕВЧУКОМ Тимофеем Васильевичем, устроенной Оперуполномоченным IV Отдела УГБ НКВД УССР – Младшим Лейтенантом Госбезопасности АКИМОВЫМ // ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Справа 58835. – Арк.196.
  5. Там само.
  6. Там само. – Арк. 197–198.
  7. Францева Н. Доля однієї школи // Новини кіноекрану. – 1992. – № 9.
  8. Там само.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Довженко в "Історії кіномистецтва" Жоржа Садуля2012-06-07
 
Довженко в Галичині (зі спогадів Ю.Дороша)2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017