Вадим Скуратівський Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Дослідження української кінематографічної трагедії


Репресовані кінематографісти. Актуальна пам’ять: Статті й документи / Кінематографічні студії. Випуск п’ятий. – К.: «Кіно-Театр»; «АРТ КНИГА», 2017. – 176 с.

Дивно – дуже дивно – поводиться світ з огляду на сторіччя подій 1917-го. Передовсім «жовтнева» подія, яка справді аж струснула Землю від полюса до полюса, пообіцяла, чи не вперше у світовому часі, абсолютне-повне роз-відчуження людини, абсолютну її емансипацію.

Починаючи з горбачовської «перебудови», тутешня публіцистика спробувала було укласти чи не всю номенклатуру найавторитетніших-«найсвітліших» персон-імен, які і 1917-го, і пізніше зустріли ті гіпер-обіцянки стримано. Але ж наскільки і чисельно, і якісно ту номенклатуру перекриває справжнє сузір’я інших авторитетів, які зустріли згадану подію аж ентузіастично!

А що по тому? І що тепер?

Академічна наука «тут» і «там», якось уже аж потомлено, sine ira et studio, обраховує неймовірну статистику. І це тоді, коли, здається, сама статистична техніка відповідного обрахування інколи чи не перелякано зупиняється перед тими демонічними числами-фактами, що вона їх викладає, що ними вона оперує…

Схоже, що ми так і не зрозуміли, чому ж та надамбіційна виправа євразійського людства-1917 закінчилася саме катастрофою. Катастрофою, що тривала впродовж усього ХХ-го віку.

То що ж нам, і «нащадкам», і свідкам, а тепер уже і коментаторам того діаболічного самуму, що забушував восени 1917-го, – що ж належить нам робити?!

Схоже, що кожний із нас відтак має обрати свій «жанр» – свій спосіб ревізії того, ще не позбутого минулого.

Саме це і спадає на думку, коли гортаєш черговий (п’ятий) випуск «Кінематографічних студій», присвячений і репресованому українському кіно-ХХ, і репресованим його кінематографістам.

Так. Про минуле, яке ще продовжується, можна створити реквієми. Музичні. Літературні. Але нагально треба, як це і роблять автори рецензованого видання, подати страшну, але ось чітко «мнемонізовану» конкретність того приниження людини, що його тут означено саме як «репресоване» кіно, Українське передовсім.

У зв’язку з цим – особливий характер кількох ніби тематичних підрозділів видання. Різнонаправлених.

…Десь у двадцятих, уже у вигнанні, Дмитро Донцов необережно кинув: 1914-й рік отверз безмежні перспективи перед людською волею.

Що робив той незабутній 1914-й, вкупі з подальшими роками, – можна і не здогадуватися. «Людська воля» в позиційній війні… Які вже там «безмежні перспективи»… Але той демонічно-знаменний рік по тому справді дозволив кільканадцяти донедавна бездержавним народам спробувати радикально перемінити свою історичну долю – а власне, приступити до суверенного національного самоздійснення.

Україна – і «унеерівська», і «гетьманська», і ще не скомунізована до краю – саме з того історичного поля. Короткий, але, попри всі політичні негаразди, попри всі перші інциденти довкола не «людської», а вже диктаторської волі – період автентичного національно-культурного становлення. Серед іншого – кінематографічного. Україна-1921–1928.

Отож. Кілька студій довкола саме того становлення: студії про незаперечні його екранні успіхи, одразу помічені і на Заході, і в СРСР. А вслід за тим: фактична ліквідація і того молодого кіно, і його нещадне централістське упокорення-присвоєння (статті Л. Брюховецької, Р. Росляка, В. Марочка).

По суті, це в доброму значенні піонерський підхід до історії національного кіно. Яке, в умовах своєї первісної недовгої інституційної суверенності облаштувало собі справді успішний дебют. Естетичний. Прокатний і т.д.

Саме в цьому контексті і зрозумілий чи не геніальний дебют Олександра Довженка: він прийшов у кіно ніби із немалим запізненням, але – як же і куди прийшов! А по тому: його біографія вже трагічно резонує трагедією всього українського кіно, невдовзі присвоєного-скаліченого «Центром», який чимдалі то все більше скаженів у своєму тоталітарному «дебюті».

Отож, цей, ніби і неозначений спеціально, підрозділ дослідження «когнітивно» аж вельми перспективний – для подальшого розвою тих його спостережень уже сучасною, справді неупередженою, тією чи тією кінознавчою волею… Матеріал того підрозділу може стати – методом.

А далі – низка вже суто персонологічних досліджень української кінематографічної трагедії. Нариси про драму найкращих із найкращих нашого кіно. Сам Довженко «Хоча репресований не був» (стаття Ю. Шаповала). Фавст Лопатинський. Майк Йогансен. Микола Надемський. Степан Шагайда. Олександр Гавронський.

Ці «монографічні» нариси – то вже ніби проспект до майбутніх, власне, монографій. Які неодмінно мають бути створені. Це, схоже, єдине, що сучасність може зробити для надталановитих людей. Людей, які залишили цей світ, який так багато обіцяв їм, у невимовних муках.

А далі вже згадаємо давню приказку: «біля царя – біля смерти». Трагедія двох неймовірно обдарованих митців. Данила Демуцького і Миколи Топчія. Вітчизняних кінооператорів, які дивилися у «віконце» своїх кінокамер, – як, може, ніхто у всьому тодішньому кіносвіті… І все це, весь той час – під поліційно-дамокловою сокирою, яка час від часу падала на ту надобдарованість (пригадаємо, зокрема, що фільм «Дорогою ціною» камери Топчія – це ж ніби «кольорова чернетка» параджановських «Тіней», особливий, сказати б, «пролог» до них!).

Немалий інтерес становить нарис Галини Денисенко про трагічний «біографічний дебют» її брата, майбутнього тоді кінорежисера Володимира Денисенка, та страшна «кафкіада» найпідлішого в СРСР абакумовського[1] МДБ – «українсько»-київського: ув’язнення напівхлопчика Володі Денисенка без жодних на те причин. Тепер уже очевидно: це стало травмою, що фатально визначила все подальше – таке нелегке – життя художника, що його фільм «Совість» Параджанов дефінував так: «це найкращий фільм, який я будь-коли бачив».

Насамкінець – драматично-діловий, підкреслено «юридичний» за своєю спрямованістю нарис Валерія Кравченка про «нескасований вирок Сергію Параджанову». Досі не скасований…

Належить передовсім нагадати про той вирок – у зв’язку з тодішньою реплікою старенького московського адвоката, що його ентузіаст українського «поетичного кіно» Віктор Шкловський, у розпалі підлої тутешньої підготовки до того вироку, попрохав допомогти київському режисеру. Той патріарх-адвокат приїхав сюди вранці, познайомився з тією до краю фантомною справою – і по тому відразу кинув: «Дела здесь не вижу. Здесь что-то совсем другое». І того ж вечора негайно повернувся до Москви, тікаючи від латентного політичного процесу над великим режисером.

До того нарису не зайве було б додати і про негідні еволюції Генеральної прокуратури вже незалежної (!) України – у вигляді безсоромного захисту її колишнього працівника Макашова, який, власне, і облаштував той вирок, що про нього лаконічно висловився сам режисер: «Мене посадив Щербицький» (це той самий український «генсек», який особисто воював з українським «поетичним кіно»).

Так само той недоброї пам’яті кремлівський тетрарх розпорядився і долею ще двох тутешніх письменників і кінематографістів. Віктора Некрасова і його друга Гелія Снєгірьова. Що розплатився єдино за дружбу з Некрасовим. А по тому, осягнувши справжній обсяг радянської тоталітарної катастрофи, кинув їй прямий виклик – у вигляді дивовижного «відкритого листа до уряду СРСР» від 29 липня 1977 року.

Власне, цей нарис – то вже свого роду смисловий епілог до всієї ретроспективи чи не безприкладної у всьому світовому часі тиранії, яка століття нависала над нашою країною. І не тільки над нею.

Нагадаємо: цього року в жовтні – 90-річчя того українського письменника і кінематографіста. Той сумний «ювілей» – особливо трагічний коментар до згаданого сто-річчя.

І вже зовсім емблематичний епілог тієї гіперкатастрофи: судове переслідування вже нашого сучасника, українського кримського режисера Олега Сенцова. Новий жест уже нібито нової тиранії, яка аж цілком відверто позиціонує себе спадкоємицею тиранії попередньої.

«Черево чудовиська продовжує плодоносити» (Бертольд Брехт, «Кар’єра Артура Уї»).

Отож, рецензоване видання – то скромне, але до краю необхідне: саме як засіб проти регенерації тієї тиранії.

І, зрозуміло, не лише на кінематографічному полі.

  1. В.С. Абакумов – міністр ДБ 1946–1952 рр.


Корисні статті для Вас:
 
Розстріляний талант2017-09-11
 
«Костянтин Степанков. Спомини після життя»2009-04-11
 
"...ВУФКУ зазнало такої поразки, що тепер невпинно котиться вниз"2011-08-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2017