Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2017:#6
П’ятдесят відтінків чорного


«Рівень чорного». Сценарист, режисер і оператор Валентин Васянович. У ролях: Костянтин Мохнач, Катерина Молчанова

Garmata Film, 2017

Цьогорічний український претендент на «Оскара» – «Рівень чорного» Валентина Васяновича. В анотації до фільму сказано:

«50-літній ювілей стає початком складного етапу в житті весільного фотографа Кості. Все, що він любив і до чого був прив’язаний, безповоротно зникає […] Костя все життя фотографує чуже щастя. Для нього це звичайна рутина».

По правді кажучи, сцени «чужого щастя» тут більше сприймаються як «позування щастя» – адже йдеться про фотографа, який заробляє на життя переважно фіксацією родинних урочистостей. Ті ж перед камерою, та ще й в студійних умовах, перетворюються на ритуал, знак себе самих. Згадаймо також про майже містичну здатність об’єктива розкривати практично непомітне для людського ока. Так найменша штучність, «гра на камеру» видають себе. І навпаки: вихоплений з контексту єдиний момент набуває свого внутрішнього змісту. Отож напружено позуючі молодята, як ми здогадуємося, отримають зображення отого самого щастя, а втомлена модель з її вимученими посмішками на рекламній світлині (та, зрештою, навіть на стоп-кадрі з фільму) виглядатиме цілком природно і граційно. Таким чином, об’єктив фотоапарата подає життя як воно має бути, а кінокамера показує глядачеві, яким воно є насправді. Герой же опиняється між двома об’єктивами: одним оперує він, інший знімає його самого.

Чи не тому Костя посідає маргіналізоване становище? Або, точніше, замкнуте, «капсулізоване»: він ніби живе у своєму відокремленому від усіх світі, як рибка в акваріумі (цей ефект для глядача посилюється тим, що за всю стрічку не прозвучить жодного діалогу: персонажі або мовчать, або говорять так, що їх не чути). Попри престижну й високооплачувану професію, він аж ніяк не виглядає «переможцем у житті». В його повсякденні, крім роботи (чи улюбленої – окреме питання), є дівчина, з якою він зустрічається, кіт і розбитий паралічем батько. До кінця фільму він втратить усіх. Лишиться лише хобі – альпінізм. Майстерність Кості в ньому зростає на очах, від змонтованої в квартирі альпіністської стінки і до стіни старого укріплення, яку він долає у фіналі. Що це має символізувати – духовний зріст чи персональну голгофу – сказати важко. Надто незворушно виглядає герой, його емоції передаються переважно через дію: ховаючи кота, він насвистує улюблену мелодію тваринки; після похорону батька лягає біля його інвалідного візка і довго спостерігає, як обертається колесо. Не можна сказати, що ці кадри мають викликати сльози в глядача: надто незворушно, об’єктивізовано вони показані. З одного боку, на контрасті з іншими холодно-байдужими сценами вони виглядають особливо щемно, з іншого – загальна «дистильована» атмосфера кінофільму топить у собі навіть такі пронизливі моменти.

«Топиться» в ній і символіка стрічки. Її мало, але вона є (чи, принаймні, проривається поза намірами автора). Перший символічний образ ми вже згадали – це альпіністська гірка, височина, яку треба подолати. Як правило, такий образ символізує сходження (переважно духовне), подолання якихось перешкод. Цього у фільмі немає. Єдиний подоланий рубіж у житті героя – його п’ятдесятиліття, яке тільки тим і відзначається, що, по суті, він нічого не досяг. Другий образ – сховище. Герой орендує склад, у льох якого безладно скидає мотлох, більш-менш потрібний, зовсім непотрібний або такий, що ще колись не/згодиться. Це – перше знайомство глядача зі сховищем. При наступних ми розуміємо, що це – Сховище Костиного минулого. Тут речі, що були необхідними для нього, пішли в небуття, але позбутися яких він не може: сюди потрапляють фотографії колишньої дівчини, інвалідний візок померлого батька. Це – його минуле, яке є, на відміну від майбутнього, якого, по суті, немає (звісно, Сховище можна розглянути з позицій психоаналізу, але ми заглиблюватися не будемо). І, нарешті, вже згадана символіка фотокамери – вихоплення зовнішності об’єктів, личини, за якою – ніщо. Іншими словами, вже символічний ряд кінострічки говорить нам: ідеться в ній про життя, змісту якого немає.

Режисер, він же талановитий оператор, свого часу зафільмував «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Здається, спостерігаємо появу певної «школи» зі впізнаваними рисами; принаймні стилістика «Рівня чорного» явно навіяна «Племенем». Сюжет окреслений нечітко, важливіша тут не історія, а загальна атмосфера, в якій живе (точніше, існує) герой. Кінематографічно вишукані довгі плани – з мінімальною чи затягнутою дією (що ніби гіпнотизує глядача і занурює його або в тіло фільму, або в сон – залежно від смаків і налаштованості). Принциповий момент – безсторонність, «об’єктивність» камери. Вона безпристрасно фіксує свої довгі загальні плани, ніби повертаючи глядача до витоків кіно, коротких однопланових фільмів люм’єрівського періоду (в «Рівні чорного» подібність посилюється фрагментованістю викладу: плани сцен з життя героя просто нанизуються, як намистини). Лише подекуди камера дозволяє собі «солідаризуватися» з героєм, і то за можливості з мотивацією зовні: так, коли герой, поховавши улюбленого кота, повертається до машини – вона легенько здригається, але разом із заведеним двигуном автомобіля. Лише у сцені, коли Костя лишається сам-на-сам з інвалідним візком померлого батька, ледь помітні рухи камери створюють ефект нестійкого, дисоційованого простору. І, звісно, колористика: приглушені, темні тони – як і годиться, виходячи з назви фільму (якщо деякі старі чорно-білі фільми після перегляду лишають відчуття «кольоровості», тут усе навпаки: з таким самим успіхом стрічка могла бути чорно-білою).

І, нарешті, найбільш впізнаваний, найбільш чутний засіб виразності – звук, точніше, мовчазність. Як уже згадувалося, у фільмі немає діалогу, як і закадрової музики. Говорить тут все, весь предметний світ – крім людини. Чи не тому, що їй нічого сказати? Костю ми чуємо переважно через тріскотіння його фотокамери, але самих світлин майже не бачимо. Можливо, тому, що вони майже так само порожні, як і його життя? Тож на екрані постає герой малоцікавий, йому нічим зацікавити глядача – хіба що своєю принциповою нецікавістю. Але, зрештою, автор і не намагається викликати увагу і любов до нього: він просто проводить свого фотографа колами маленького буденного пекла, насичуючи його життя все новими відтінками чорного.


Корисні статті для Вас:
 
"Звичайна справа" як симптом2013-06-17
 
«Креденс»: умотивований протест2014-05-11
 
Продюсер в Україні: можливість неможливого2007-10-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#6

                        © copyright 2017