Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2018:#1
Роман Росляк: «Чим сьогодні цікаві архіви ВУФКУ»


– Ваші пошуки в архівах надзвичайно продуктивні й потрібні для пізнання історії українського кіно. Коли ви вперше потрапили до архіву і з якого приводу?

– Узагалі, спочатку я мав намір вивчати історію української преси поза межами України. Однак через різні обставини цей процес невдовзі зупинився. Тож коли надійшла пропозиція написати дисертаційне дослідження з історії кіноосвіти в Україні (пропозиція доволі неочікувана), я погодився, хоча на той час був зовсім «не в темі».

На перших порах намагався охопити весь кіноосвітній процес, починаючи фактично від появи кіно в Україні – і до сьогодення. Однак невдовзі стало зрозуміло, що наявний фактологічний матеріал виходить далеко за рамки кандидатської роботи. Тому довелося обмежитися другою половиною 1910-х – початком 1930-х рр. А вже в навчальному посібнику хронологічні рамки були дещо розширені – до першої третини ХХ століття.

У процесі написання дисертаційного дослідження і потрапив уперше до архіву. Адже без використання архівних документів, тогочасної періодики дослідити кіноосвітній процес (і не лише) просто неможливо.

– Отже, ви є фахівцем у галузі вітчизняної кіноосвіти. Державний інститут кінематографії у Києві було відкрито раніше, аніж ВДІК? Чи все-таки в Москві такий заклад виник раніше? І чому кіноінститут у Києві було закрито?

– Кіноосвітні заклади (ясна річ, приватні) і на українських, і на російських теренах виникли ще до 1917 року. Якщо ж вести мову про державні навчальні установи, то ще 1919 року в Москві створено Державну школу кінематографії. У 1920-х її перейменовано в Державний технікум кінематографії, а з 1930-го установа дістала назву Державний інститут кінематографії (нині – Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова).

Щодо України, то в 1923 році в Одесі створили Державні кінематографічні курси. А вже наступного року зорганізовано Державний технікум кінематографії, що підпорядковувався ВУФКУ. Найбільш відомі його випускники – оператори, яких готували на технічному відділі.

Зауважу, що в 1920-х рр. існували й інші державні навчальні заклади: кіновідділ Київського державного театрального технікуму, теакінофотовідділ Київського художнього інституту…

Якісні й кількісні зміни в кіногалузі зумовили необхідність реформування системи підготовки кадрів. 1930-й рік став поворотним для вітчизняної кіноосвіти. На базі переведеного з Одеси кінотехнікуму та теакінофотовідділу КХІ в Києві постав Державний інститут кінематографії.

Новоутворений навчальний заклад мав два факультети: творчий (зі сценарним, режисерським, операторським, а згодом і акторським відділами) та технічний (кінотехнічний і фотохімічний відділи). Тобто Київський ДІК був доволі потужною навчальною установою і не поступався Московському ДІКові. Особливо його операторський відділ.

Негативно на інституті позначилася реорганізація кіноосвітніх закладів у середині 1930-х рр. Не вдаючись до деталей, зауважу, що наслідком такої реорганізації, наприклад, у Московському ДІКу, стало створення замість режисерського факультету режисерської академії, до якої набирали людей з вищою освітою та досвідом практичної роботи. Щось аналогічне – Вищі кінорежисерські курси – намагалися створити і в Києві (замість режисерського факультету Київського ДІКу). Однак не судилося. До речі, противником їх створення був Олександр Довженко…

Згодом стало зрозуміло, що режисерська академія себе не виправдала, і в Москві повернулися до перевіреної факультетської системи. У Києві ж на той час у кіноінституті функціонував лише єдиний творчий факультет – операторський. Та й то його невдовзі перевели до Москви, завдяки чому ВДІК одразу зробив величезний якісний стрибок у викладанні (бо ж переводили, насамперед, українських викладачів).

Київський ДІК було реорганізовано в суто технічний виш – Київський інститут кіноінженерів. Останній проіснував до початку 1950-х рр. і увійшов до Київського політехнічного інституту як електроакустичний факультет…

Кроки зі знищення мистецької кіноосвіти в Україні, ясна річ, були невипадкові. Москва не могла допустити, аби кінематографістів творчих професій готували в союзних республіках.

– Ви досліджуєте українське кіно 1920-х, в тому числі в інституційному розрізі, орієнтуєтеся в іменах, які сьогодні зовсім забуті. На презентації збірника «Репресовані кінематографісти. Актуальна пам’ять» ви розповіли про репресованих кіночиновників, тобто керівників ВУФКУ та «Українфільму». Чим пояснити таке тотальне знищення керівної ланки – фіктивні звинувачення до уваги не беремо, як і те, що НКВС виконувало план знищення невинних. Ближче ознайомлення з пресою тих часів свідчить: РФ не могла вибачити, що ВУФКУ економічно була сильнішою за російські кіноорганізації. Як ви думаєте, винищення керівників ВУФКУ та «Українфільму» не могло бути помстою за це?

– Із восьми людей (Василь Прокоф’єв, Захар Хелмно, Олександр Шуб, Іван Воробйов, Петро Косячний, Іван Косило, Іван Кудрін, Марко Ткач), котрі очолювали українську кінематографію у 1920–1930-х рр., лише Олександр Шуб не був репресований. І тільки Василю Прокоф’єву пощастило якимось чином вижити. Усіх інших розстріляли… Це робилося планово, цілеспрямовано, така була державна політика.

Утім я не схильний вважати це помстою за їхню попередню кінематографічну діяльність, адже ці люди давно працювали на інших посадах, не пов’язаних з кіно. Наприклад, остання посада Івана Воробйова – другий секретар Вінницького обкому КП(б)У (розстріляний 2.09.1937 р.), Петра Косячного – заступник голови Чернігівського облвиконкому (розстріляний 3.09.1937 р.), Захара Хелмна – керуючий трестом «Сєвєролєс» (розстріляний десь у Росії).

До того ж, слідчі НКВС, як правило, не дозволяли собі такої розкоші – з’ясовувати минуле. Їм треба було «виконувати план», будь-якими методами якомога швидше вибити зізнання і передати справу до суду. Зрештою, це підтверджують і матеріали архівно-слідчих справ – про кінематографічне минуле зазначених осіб там майже не згадується. Виняток становить хіба що справа Марка Ткача, але ж його заарештували на посаді директора тресту «Українфільм».

– Розкажіть про вашу книгу, яка щойно побачила світ. Йдеться про протоколи засідань Правління ВУФКУ, до якої ви написали передмову, були упорядником, автором коментарів і приміток. Де знайшли ці документи, що в них заслуговує на особливу увагу?

– За радянських часів вітчизняні кінознавці не надто активно зверталися до архівних джерел (крім усього іншого, в той час доволі складно було потрапити до архіву та отримати доступ до відповідних документів), обмежуючись головним чином аналізом кінцевої кінопродукції – фільмів.

Чому вибір упав саме на Правління Всеукраїнського фотокіноуправління? Відзначимо, що інші теми з означеного періоду (наприклад, історія Одеської, Київської, Ялтинської кінофабрик, організація кінопрокату, здійснення кінофікації тощо) є актуальними. Однак протоколи дають загальний зріз стану української кінематографії цього періоду.

Збірник документів «Протоколи Правління ВУФКУ (1922–1930 рр.)» нещодавно побачив світ у столичному «Видавництві Ліра-К». Це результат кількарічної роботи в архівах Києва, Вінниці, Одеси. На жаль, у держархівах інших обласних центрів документи ВУФКУ були знищені під час Другої світової війни. Уявлення про втрати можна скласти на прикладі Держархіву Донецької області. В довоєнний період тут зберігалося 622 справи за 1924–1928 рр.: циркуляри, розпорядження, протоколи Правління ВУФКУ, звіти, доповіді тощо. Після Другої світової жодної архівної справи не залишилося.

На порядок денний засідання Правління виносилися різні проблеми. Ось, наприклад, засідання від 12–13 квітня 1928 р. Розглядалися такі питання: про надання ВУФКУ кредиту на будівництво Київської кінофабрики, про роботу Одеської кінофабрики, доповідь комісії ВУФКУ про закордонне відрядження, скорочення штату центральної лабораторії, передачу Ялтинської кінофабрики Кримському наркомосу, дозвіл Дзизі Вертову ставити фільм «Людина з кіноапаратом», про харківську фотомайстерню, заміну старих назв кінотеатрів.

На засідання 7–8 червня 1928 р. було винесено 29 питань. Крім таких першорядних, як тематичний план, проект положення про художні ради, виробничо-тематичний план роботи підвідділу культурфільмів, розглянуто заява художника Дев’ятина про збільшення йому зарплати, питання про виплату грошової компенсації технікові будівельного бюро Фролову за невикористану профвідпустку.

Рекордним стало засідання Правління ВУФКУ від 21 травня 1929 р., на якому було розглянуто аж 51 питання!

Питання ці різної ваги: від експорту українських фільмів до заяви про повернення коштів за вкрадене пальто в головбуха Одеського крайового відділу Бурштейна...

Навіть із вищезазначених назв видно, що Правління ВУФКУ охоплювало весь спектр проблем, що стосувалися розвитку вітчизняної кінематографії, і не лише.

У книзі також публікуються протоколи нарад у голови, членів Правління, окремі протоколи засідань структурних підрозділів (редакторату, художнього відділу та ін.), виробничо-технічних нарад ВУФКУ. А також деякі протоколи всеукраїнських нарад з питань кіно. Є ще основні нормативно-правові документи, що регламентували діяльність кіновідомства. Загальна кількість документів – 198. Обсяг видання – 950 сторінок.

Науково-довідковий апарат збірника складається з передмови, приміток, коментарів, покажчиків (іменного; географічного; фільмів, сценаріїв, розділів і тем тематичного планування, інших літературних творів; літературних, мистецьких, громадських і кіноорганізацій; кінотеатрів і клубів; видавництв, газет, журналів і збірників), переліку документів і списку скорочень.

Враховуючи незначну кількість фільмів 1920-х рр., що збереглися, маю надію, що збірник дасть змогу заповнити чимало білих плям в історії українського кіно.

Жовтень, 2017


Корисні статті для Вас:
 
Кіноосвіта. Filmoteka Szkolna в Польщі2016-09-11
 
Українську кінокласику – в систему освіти!2016-05-11
 
Кінопродюсер в Україні2004-01-12
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#1

                        © copyright 2018