Василь Марусик Перейти до переліку статей номеру 2018:#1
Гнані за правду


Багато хто вважає, що найкращі роки в юності – студентські: відкриття нових знань, формування власних поглядів, що стануть переконаннями, а головне – обдумування мрій, планів, проектів, творчих пошуків і бажання ствердити себе через досвід і не без розчарувань. Не всім щастить мати добрих наставників і порадників, бо трапляються заздрісники чи недоброзичливці, котрі звинувачують молодих у непрофесійності чи сприйнятті «бажаного за дійсне»…

Кінорежисерові, сценаристу, поетові-перекладачу Петрові Марусику[1] перепало всього. Він був ставний, красивий юнак, принциповий у своїх творчих змаганнях та пошуках. Здається кожен, хто його знав, хотів з ним приятелювати, вести задушевні розмови, навіть суперечки. В серпні 2017-го йому мало би виповнитися 70. Тепер, на відстані років, хочеться згадати добрим словом людину – приятеля, друга й родича-брата у четвертому роду і майже ровесника. Творча спадщина Петра Марусика заслуговує на визнання, бо він і його твори, герої-персонажі – це борці за правду, за справедливе суспільство, за пам’ять історії, за чесні людські права.

Петро Марусик народився 10 серпня 1947 року в селі Белелуя на Покутті, залишив цей світ у Києві 12 січня 2008 року. Прожив усього 60 літ.

У п’ятнадцять років опублікував перші поетичні спроби. Серед них і вірш «Я народився в Україні». Назва стала своєрідним мотто усього його життя. З благословення Наталі Карп’юк-Семанюк, директорки Снятинського меморіального музею Марка Черемшини, юнак, свідомий свого покликання серед односельців, які бережуть у поколіннях пам’ять про священицьку родину Озаркевичів, письменницю Наталю Озаркевич-Кобринську, фольклориста-композитора Порфирія Бажанського, про перебування у цьому селі Івана Франка, Олександра Кониського, – вступив до Київського університету імені Шевченка. Разом з однокласником із школи-інтернату Михайлом Григорівим, також поетом-початківцем, вивчати українську філологію. Юнаки пам’ятали заповітні слова Марка Черемшини про любов до поезії писаної і неписаної, мальованої і немальованої та ненависть до людської кривди і неправди.

Уже на третьому курсі Петро насмілився трактувати творчу спадщину тоді забороненого Володимира Винниченка як одного з найвизначніших творців української літератури початку ХХ сторіччя. За це так званий керівник курсової роботи оцінив її чи з власної ініціативи, чи з чийогось примусу незадовільно, за що студент був позбавлений права навчання в університеті. На сайті Снятинської районної бібліотеки зазначено, що Петра було відраховано «за патріотичні погляди». Отож працював кочегаром, сторожем, потім бібліотекарем в одній із київських шкіл.

У другій половині шістдесятих після партійної «відлиги» почалися «заморозки». Дісталося і студентам, що прагнули наслідувати шістдесятників. Михайло Григорів, маючи у своєму доробку перекладені вірші литовських майстрів слова, знайшов притулок аж у Литві. В одній із моїх програм «Духовні пристані» на радіоканалі «Культура» він згадував про їхні перекладацькі захоплення. Петро зацікавився західноєвропейськими та латиноамериканськими поетами, а їхній однокурсник, майбутній захисник рідної мови, літературознавець, дисидент-правозахисник Валерій Марченко – перекладами з азербайджанської та іранської мов. Розповідав Михайло Григорів і про те, як вони з Петром відвідували літературні уроки Григорія Кочура в Ірпені. У цього видатного знавця мов і тлумача світової поезії, що зазнав жахливих репресій у 1940–1960-х роках, вони пройшли курс стійкості. Навчалися у старших іменитих авторів, що гуртувалися в «Київській поетичній школі». Серед них Віктор Кордун, Микола Воробйов, Василь Голобородько. Кожен з них зазнав не лише зневаги від пильних ідеологів, а й переслідування аж до позбавлення права навчатися чи працювати.

Ще й сьогодні дивуюся, як двадцятирічний юнак витримує удари долі – в цей час помирає його батько Іван, згодом сестра Ганна. Він же трудиться в перекладацькому цеху… І так – до кінця своїх днів. Петро Марусик – автор перекладів поезій Г. Тракля, П. Неруди, В. Пони, Т. Ружевича, Є. Герасимовича, Ю. Марцінкявічюса, Я. Івашкевича, Х. Р. Хіменеса, Ф. Г. Лорки, М. Ернандеса, П. Пікассо, О. Паса, Л. Новомеського, С. Гроховяка, М. Бора та інших, які друкувались в періодичних виданнях та антологіях. Вірші з нових збірок світових знаменитостей з’явилися вишуканою українською на сторінках журналів «Всесвіт», «Вітчизна», «Березіль», «Київ», «Основа». Друкувався він і в антології іспанської поезії. Творці новітньої поезії – португальської, французької, німецької, литовської, майже усіх слов’янських мов – збагатили українську культуру завдяки майстерності перекладача Петра Марусика. Вражає його обізнаність із метафорикою рідної мови: «…щось зеленіє, квітуча гілочка кришталеве чоло торкає, мерехткий гойдливий човен. Велика тиша стоїть у липневім лісі, суворі тіні застигли над річкою». (Георг Тракль. «Весна душі». Журнал «Основа», 1992).

У некролозі в «Літературній Україні» за 24 січня 2008 року згадується: «творча спадщина П. І. Марусика значно ширша від того, що було оприлюднене: залишилися у рукописах і чекають свого видавця переклади книжок Тадеуша Ружевича, Мирослава Валека, Віслави Шимборскої, інших відомих поетів, а також рукопис тритомної книги вибраних перекладів».

Мріяв Петро і про кіно. У 1965 році на екранах засяяв фільм «Тіні забутих предків», що відразу був зарахований до поетичного кіно. У шістдесят сьомому в Стефаниковому Русові та на пагорбах рідної Белелуї, яку класики літератури називали «Покутськими Атенами», творча група Леоніда Осики знімала фільм «Камінний хрест» за сценарієм Івана Драча. Серед акторів – Іван Миколайчук, Кость Степанков, Борислав Брондуков… У масових сценах – русівчани й белелуйці. Згодом у рідне село уже зі своєю кіногрупою для зйомок фрагментів документальних кінострічок навідуватиметься й Петро Марусик.

Будучи вигнаним із університету, він не здався: 1970 року вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого на режисерське відділення кінофакультету, який через п’ять років закінчив з відзнакою. Два роки навчався кінорежисурі в майстерні Віктора Івченка, постановника фільмів «Іванна», «Назар Стодоля», «Лісова пісня».

Добрі уроки мав і в майстерні заслуженого діяча мистецтв Володимира Довганя. Направлення отримав на Київську кіностудію ім. О. П. Довженка. Пройшов, як тоді казали, усі щаблі кіношника: від помічника режисера до режисера-постановника. Брав участь у створенні фільмів «Щедрий вечір», «Женці», «Незручна людина», «…якого любили всі (Леонід Биков)», «Снігове весілля», «Вир», «Все перемагає любов» – усього близько двадцяти фільмів. Працював другим режисером у Володимира Денисенка, Леоніда Осики, Миколи Мащенка, Олександра Муратова, Станіслава Клименка.

1980 року зняв короткометражний художній фільм за новелою Григора Тютюнника «Оддавали Катрю». Стрічку було «репресовано» через те, що в ній показано «протест» односельців Катрі – полтавців – проти русифікації на Донбасі (фільм сьогодні звучить дуже актуально). Згодом, 1989 року, розпочав зйомки кінофільму «Сіроманець» за однойменною повістю Миколи Вінграновського. Кінострічка мала успіх як шедевр серед фільмів для дітей і часто демонструвалася на телеекранах.

У 1990-их, коли, парадоксально, у незалежній Україні зменшили держбюджет на художнє кіно, Петро Марусик активно працює на «Укркінохроніці». Тут він зняв документальні стрічки, деякі за власним сценарієм. У нього відкрилось друге дихання, і, стверджуючи історичну справедливість, він вшановує героїв минулого – сміливих подвижників і борців за волю України. Він мріяв про це. Віддамо належне його енергії і завзяттю, з якими він талановито і чесно розповів про них. Власний життєвий досвід, обізнаність з минулим, детальне знання народного побуту і звичаїв, благородне ставлення до теми і персонажів визначили характер тих кіноробіт.

Завдяки суспільним здвигам 90-х років для багатьох митців, зокрема й для Петра Марусика, прийшли довгоочікувані миттєвості щасливої творчості. «Гори мої високії (Шевченків обрій)», «Блаженні гнані за правду. Павло Чубинський», «Микола Вінграновський. З обійнятих тобою днів», «Героїчна армія трагічного народу. Про УПА», «Чуєш, брате мій… Про братів Лепких», «Я ніколи нікого в житті не зрадив» (про письменника Івана Багряного). Лиш самі назви цих документальних фільмів свідчать про потужний творчий потенціал режисера, який, на жаль, так і не встиг повністю реалізуватися. Причини були, найголовніша з них – хронічна нестача коштів, нефінансування кінопроектів.

Петро задумував і художні фільми на історичну тематику. В цьому його підтримували письменники, поети, драматурги, зокрема Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, а Павло Мовчан написав на замовлення Петра кіноповість про жінку-українку в час війни. Однак ця праця, як і багато інших, не була реалізована…

1998 року Петро Марусик вступив до Національних спілок кінематографістів і письменників. Тоді ж, наприкінці дев’яностих, закінчив знакову для себе роботу над кінострічкою «Блаженні гнані за правду. Павло Чубинський», яку почав знімати ще десять років тому. Причина такої затримки – все та ж нестача коштів. На кіностудії у бюджеті на цю стрічку коштів не закладали…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Марусик Петро Іванович (1947–2008) – український сценарист, режисер. 1975 року закінчив КДІТМ ім. Карпенка-Карого. Працював на Кіностудії ім. О. Довженка. Помічник режисера у фільмах «Женці», «Незручна людина», «Снігове весілля». Поставив фільми: «Літечко-літо» (дипломна робота), «Оддавали Катрю» (за оповіданням Григора Тютюнника), «Сіроманець» (за повістю М. Вінграновського, 1989), документальні «Блаженні гнані за правду. Павло Чубинський», «Микола Вінграновський (1993).


Корисні статті для Вас:
 
Спілкування з Миколою Вінграновським2016-08-11
 
Григір Тютюнник: «Пишу – і плачу, пишу – і радію»2008-05-11
 
Алла Сергійко:"Не віддаляю себе від образу"2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#1

                        © copyright 2018