Ольга Самолевська Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
Вічна пам’ять


4 січня ми поминали видатного українського археолога, мистецтвознавця Миколу Омеляновича Макаренка, єдиного з членів державної комісії, хто не поставив свій підпис під актом руйнації Михайлівського Золотоверхого собору. 4 січня – 80-ті роковини його розстрілу.

Мого дідуся Антона Івановича Рихальського сталінські холуї розстріляли на 10 днів пізніше – 14 січня 1938 року. Він був молодшим за мене, нинішню, і спокійно міг би дожити до мого народження і пожити ще, і передати духовний досвід, так і не переданий... 

У серпні 1937 року манкурти руйнували Михайлівський Золотоверхий собор на очах дідуся і мами. Дідусь сприймав це як абсурд, як хворобу, як злочин проти свого народу і світової культури. Він сказав тоді фразу, яку мамочка повторила 1987 року в моєму фільмі «Пам’яті загиблих споруд»: «Ти мене згадаєш, мине час, років 40, і все відбудують». Він не сумнівався, що собор відбудують, але вважав, що це відбудеться скоріше.

Його фраза збагатила наш фільм ідеєю відбудови собору. Фільм виявився борцем – його розтиражували в ООН і розіслали по фондах і меценатах діаспори.

Тепер, коли я стою перед собором і читаю на його мармуровій дошці список фондів та меценатів діаспори, я відчуваю, що енергія дідуся спрацювала, зрезонувала навіть через п’ять десятиліть.

Люди з такими переконаннями не могли вижити в тих умовах і гинули від лап злочинної влади.

Вічна пам’ять дідусеві Антону Івановичу Рихальському, героїчному Миколі Омеляновичу Макаренку та мільйонам найвеликодушніших синів і доньок України, які були розстріляні за служіння своїй українській культурі.

Довідка з Вікіпедії: Микола Омелянович Макаренко народився в селі Москалівка (нині Роменського району Сумської області). Після Лохвицької гімназії навчався в Петербурзькій школі технічного малювання барона О. Л. Штиглиця, в 1902–1905 рр.– у петербурзькому Археологічному інституті.

Дослідницьку діяльність розпочав в Ермітажі, тісно спів-працюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в часописі «Старые годы», викладав на Вищих жіночих архітектурних курсах, вивчав мистецьку спадщину Михайла Ломоносова і Тараса Шевченка.

1918 року отримав громадянство УНР та оселився в Києві. У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софіївський собор, пам’ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, Маріупольського могильника.

Упродовж 1920–1925 років – директор музею Мистецтв ВУАН, що відкрився на основі унікальної збірки Ханенків. Макаренко багато зробив для її збереження і дослідження.

1934 року заарештований за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, засланий на три роки до Казані, де викладав у художньому технікумі, був консультантом Центрального музею. 1936-го, після повторного арешту, засуджений на три роки і відправлений у Томську виправно-трудову колонію № 2. 15 грудня 1937 року втретє заарештований і постановою «трійки» НКВС СРСР убитий в тюрмі 4 січня 1938 року. Місце поховання кати приховали.

Реабілітований Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989.


Корисні статті для Вас:
 
Фільм, присвячений 900-літтю Михайлівського Золотоверхого.2009-01-11
 
Василь Вітер: як «монтується» режисер2003-06-01
 
Зв'язок з культурною традицією2012-01-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018