Юрій Винничук Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
З Росією в черепі


«Сторожова застава». Режисер Юрій Ковальов. Україна, 2017.

Раніше я вже писав про мультфільм «Мавка. Лісова пісня» і про те, як русифіковані творці мультфільму чомусь вирішили, що мавка – це «славянская прінцеса».

Та ось державне фінансування отримав новий шедевр тієї ж студії: «Викрадена принцеса. Руслан і Людмила». Два роки тому мультфільм називався «Руслан і Людмила» і був презентований як екранізація твору Пушкіна, а на сайті анімаційної студії красувалася афіша в російському стилі. Тоді у Держкіно вирішили, що нема сенсу в екранізації російської класики, не раз уже екранізованої в Росії. Проект пролетів. Але хитрі й підприємливі виробники не розгубилися і вигадали нову версію мультфільму. Тепер афіша уже замаскована і нічим не нагадує першоджерело. 

Але шило з мішка все одно стирчить. У представленому уривку з нового мультфільму перед комісією звучить голос з-за кадру: «зі свого терема правив князь Володимир... суровий (?) чолов’яга...».

І далі з’ясовується, що Людмила, яку також любовно називають Мілою, донька князя Володимира. Постає питання: чому ж вона тоді принцеса? Чому не князівна?

Вікіпедія подає таку інформацію: «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила» – український 3D-анімаційний фільм-фентезі режисера Олега Маламужа за мотивами казки російського поета Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила».

Фільм розповідає про мандрівного артиста Руслана, який рятує викрадену злим чарівником Чорномором княжну Людмилу». Це дивна ідея – екранізувати Пушкіна у той час, як не екранізованими залишаються безліч класичних українських казок.

Але це ще не все – попереду нас чекає новий шедевр Зеленського – Держкіно дасть 17,6 млн на фільм Зеленського «Він і Вона».

Усі ці хитрі способи знімати фільми і мультфільми вашим і нашим дуже яскраво проявилися у «Сторожовій заставі». Від захоплюючого роману Володимира Рутківського там залишилися ріжки і ніжки. Не знаю, хто з істориків їх консультував, але зробити з половців страшних монголоїдів – це дуже сміливо. Особливо, якщо згадати, що описували їх все ж таки як європеоїдних, дівчата-половчанки славилися вродою, з ними охоче одружувалися і князі, і бояри. Мабуть, політкоректні фільмарі вирішили татар не зачіпати. То могли замінити їх печенігами, а не половцями.

Фільм не має жодної прив’язки до України. Хоча це було доволі просто зробити – оздобити тризубами панцири чи щити, сучасним школярам почепити синьо-жовті стрічки на наплічники. Та що там казати: фільм і знімався російською, а лише дублювався українською. Відповідно і проскакують такі фрази, як «веди жінок та дітей до дідового підпілля», де вгадується російське «подпольє» – себто погріб, льох.

Ба більше: простолюд у фільмі вбраний на російський манір, це чистої води русскіє мужичкі, а не українці. І типова річ для російських фільмів про Русь: обов’язково оперезані голови, бороди і лапті.

 Що фільм передбачливо знімався і для російського прокату, свідчить те, що в російському варіанті він геть позбавлений українських ознак: Олешко вже Альошка, Оленка – Альонка, Ілько Муровець – дядюшка Ілья, Київська Русь – Русь, село Лелече – дєрєвня Аістово. Пісня, що співалася українською, вже співається російською: «ета наша любімая пєсня».

Знову маємо примітивну орієнтацію на Росію при тому, що фільм знято цілком добротно. Росія просто сидить в головах багатьох наших кіномитців і продюсерів. Чим її вибити, як не молотом нашого гніву?

Zbruch. 03.01. 2018. (З незначним скороченням)


Корисні статті для Вас:
 
Ростислав Плахов-Модестов: Показати українську історію2004-02-11
 
«Не можна змушувати до покути». Інтерв’ю з Яцеком Куронем2004-02-11
 
Київська фортеця приймає фестиваль історичного кіно2017-07-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018