Устина Вовк Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
Епічне полотно про повоєнне покоління


«Три товариші» за Е. М. Ремарком. Режисер і автор інсценізації Юрій Одинокий. Музичне оформлення Олексія Сікорського. Пластичне вирішення Дмитра Лук’яненка . Балетмейстер Павло Івлюшкін. Художник по костюмах Наталія Рудюк. Інженер відеоряду Олександр Рожков. У ролях: Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця, Анжеліка Савченко, Василь Мазур, Ксенія Баша-Довженко, Василь Баша, Олена Хохлаткіна, Олександр Задніпровський. Національний драматичний театр ім. І. Франка. Прем’єра 2016 року.

До століття львівського театру ім. Марії Заньковецької франківці привезли з Києва кілька своїх найкращих вистав, серед них – інсценізацію Юрія Одинокого за мотивами роману Еріха Марії Ремарка «Три товариші».

Треба сказати, що в стінах театру ім. Марії Заньковецької тексти персонажів Ремарка лунають не вперше: 2009 року аналогічну постановку створив режисер Вадим Сікорський. Львів’яни люблять Ремарка, люблять його «Трьох товаришів». Тепер, маючи змогу на відстані часу порівняти дві вистави різних режисерів, можу констатувати: львівські «Три товариші» більше зосереджені на історії кохання Роберта Локампа (Юрій Хвостенко) і Патріції Гольман (Олександра Люта), всі інші – ніби в приглушених інтонаціях та барвах.

У Національному театрі ім. І. Франка «Три товариші» – це і трагічна історія Роберта (Євген Нищук) і Пат (Анжеліка Савченко), але, водночас, це й широке епічне полотно «втраченого покоління» німецької молоді, що пережило Першу світову і не може пристосуватися до мирного часу, точніше, не може позбутися глибоких психологічних шрамів, завданих війною. Пишучи це, відразу занурююсь у ностальгійно-депресивну музику головних героїв, що наскрізною ниткою прошиває все багатолике і багатоголосе середовище театрального простору, – музику, яка до глибини душі зворушує глядацький зал. Відчуттю масштабності зорового кадру чи, точніше, «поля» сцени сприяє і відеоряд у глибині сцени з документальними повоєнними світлинами, а також зображеннями крутого кадилака – гордості трьох друзів-побратимів Роберта Локампа, Отто Кестера та Готфріда Ленца, що спільно утримують не надто успішну маленьку автомайстерню і залежать від випадковості Долі та від власної винахідливості – як «розіграти» свій єдиний «козир», продати якнайдорожче свою дорогу машину…

Тоді, наче усмішка (чи іронія) долі, і знаходиться покупець – пан Блюменталь, що ставиться до своєї місії благодійника по-філософськи, з розумінням ситуації, бо дає за кадилак величеньку суму грошей. Хочу особливо відзначити шляхетну гру Василя Мазура – його Блюменталь персонаж аристократичний: і в зовнішньому лиску, і в манері спілкуватися з робітничим оточенням він спокійний, виважено-іронічний, до того ж дикція актора особливо чітка, з оксамитовим тембровим звучанням (у заньківчан таким тембром володіє Олександр Кузьменко та володів у минулому вже покійний Олександр Гринько). Поруч його дружина, пані Блюменталь, зовсім не наділена драматургічним текстом, вона лише «двійник» ігрового персонажа, створена режисером для повноти подружнього статусу героя. Натомість вражає роль Фріди, служниці пансіону (Ксенія Баша-Довженко), яка в надзвичайно скупому тексті віртуозно заповнює собою сцену – і зоровими, навмисне закцентованими округлими формами тіла, і виразним специфічним відтінком сміху, який тут же відгукується в залі бурхливими оплесками. Що то значить, коли артистка сама творить для себе роль!

Слід сказати і про Хассе (взагалі-то, по-німецьки звучить «Гассе») – сусіда Роберта Локампа в пансіоні фрау Залевськи. Львівський глядач добре пам’ятає артиста Василя Башу і його незабутні ролі у львівському ТЮЗі, зокрема, архіви театральних програмок зберегли його фото в образі молодого Тараса Шевченка у виставі «Сон». Пам’ятає Львів його також у нещодавній гастрольній виставі «Morituri te salutant» за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника. Ремарківський Хассе у Василя Баші щемливо безпорадний, дитинно-розгублений і приречений на життєве фіаско. У львівській виставі «Три товариші» в ролі Гассе – артист Олег Сікиринський. Правда, у львівській версії цього персонажа увесь ланцюг життєвих невдач обертається між двох сил: статусом безгрошів’я і зрадою дружини. У Хассе Василя Баші до всього ще й додається вік, втома від життя і його постійних нищівних ударів.

Людмила Смородіна в ролі фрау Залевськи на сцені виглядає ефектно, як і належить володарці пансіону. В манері говорити, рухатися і спілкуватися з довкіллям індивідуальна. Так, як і Матільда Штосс (Олена Хохлаткіна), прибиральниця автомайстерні, що любить прикладатися до чарки і тим легко «вписується» у чоловіче товариство трьох «камератів»-товаришів. Вона робить перед питтям характерний круговий рух чарки (за нею цей рух повторюють і всі чоловіки). В залі її поява теж супроводжується пожвавленням.

У заньківчан роль ремарківського Лікаря виконує Богдан Козак – його Лікар скупо наділений текстом, чітко і шорстко формулює свої медичні настанови Роббі, коли у Пат починається нова хвиля сухотної недуги. Він іде за схематичним візерунком: міряє пульс, підтримує хвору у нападах кашлю… У франківців про цю нову хвилю сповіщає лише закривавлена подушка і тремтіння руки Пат, що тримає чашку чаю з ромом, аби зігрітися після невдалого купання в морі – це психологічно сильніше! Лікар франківців Олександр Задніпровський з’являється на сцені благородним, проте якимсь занадто розгубленим, втишено-ліричним, він говорить із Роббі як друг-порадник, у якого в житті теж відбулася подібна трагедія – померла його молода дружина. Це якось відразу наштовхує на трагічну розв’язку, занадто прямолінійно, без жодної спроби спротиву. Але ж попереду в Ремаркових героїв ще жевріє Надія – на пансіон у горах…

Фінальна сцена танцю Роббі і Пат під дощем, що переходить у снігопад, чимось нагадує і сцену заньківчан – там Роберт і Патріція теж танцюють під сніговою віхолою, і теж наприкінці танцю Роберт підтримує на руках уже мертву героїню. Обидва фінали щемливі до сліз. Проте, знову ж, у франківців фінал і початок вистави скеровують глядачів у символічний театр – адже тут герої повертаються в перший «кадр» вистави, коли натовп босоніж стоїть на сцені, задивлений у тепер уже засніжене небо… З тою різницею, що на початку босий натовп Ремаркових героїв взувається на авансцені, себто починає заново, наче у Часовороті, відлік свого життєвого часу, бо ж за символікою Смерті – у Потойбіччя відходять босими.

Мені дуже дорога і зрозуміла мова символів режисера Юрія Одинокого, який говорив у інтерв’ю, що в Ремарка особлива поетика мови, отож і символи вистави підпорядковано цій поетиці. В режисерському задумі Юрія Одинокого багато штрихів «привидів» війни, що глибоко зборознили душі головних і епізодичних героїв вистави (у Вадима Сікорського вони не акцентовані). Скажімо, три товариші…

Перший з них – Роберт Локамп – головний герой, коханий Патріції Гольман (Пат), учасник Першої світової; дія роману починається якраз в його 30-літній ювілей 1928 року. Роберт–Нищук – «велика дитина» повоєнного часу, що боїться сильних почуттів, особливої прив’язаності до протилежної статі. Проте, поринаючи з головою в чуттєвий світ закоханості, ревнує, буянить, переживає злети та падіння і топить свої страхи в чарці. Нищуків Роберт неабияк «заанґажований» у світ свого персонажа (тим паче, що деякі трагічні паралелі єднають цього актора з його героєм), ця самозреченість і емоційна самовіддача виражаються в натхненні до гри, в динаміці дії вистави. Це було відчутно у залі, і зал віддавав щирим співпережиттям.

Отто Кестеру теж 30. В час війни був пілотом, у романі саме він є власником автомайстерні, де працюють всі троє товаришів. Отто – автогонщик, неодноразово брав участь у змаганнях на машині «Карл», захоплюється боксом. Вирішальний голос у всіх справах трійки належить йому. У виставі Отто–Романій виглядає старшим за інших. В інтонаціях він завжди виважений, розсудливий, доцільний, проте коли гине один з товаришів, тяжке потрясіння повертає йому бажання спілкуватися забутою мовою сили.

Третій – Готфрід Ленц – душа компанії, іронічний «останній паперовий» романтик, що любить подорожувати. Вся квартира його наповнена фотографіями з різних міст світу, валіза теж обклеєна листівками та марками. Він служив в армії, любив вплутуватись у різні вуличні історії, в одній з таких історій в нього стріляють. Куля поціляє просто в серце… Зовнішньо в юрбі Готфрід виділявся солом’яним волоссям. Олександр Печериця підходить на цю роль (взагалі зорові асоціації у режисурі Юрія Одинокого багато важать!). Не кажу вже про «легкість» у акторському відчутті персонажа: у Готфріда–Печериці все органічне – й іронічні жарти над Роббі, і його задерикуватість, і ліричність, а ще самовіддана дружба, що проявляється у переломні моменти сюжетної колізії між Роббі і Пат. Глядацький зал беззастережно любить Готфріда–Печерицю і тяжко переживає його загибель.

Тепер про роботу Анжеліки Савченко. Вона чудова. Патріція–Савченко світиться у цій ролі – вона ніжна, делікатно-романтична, вірить у Любов як у єдино можливі ліки від своєї невиліковної хвороби. Вона різна у різних фрагментах драматичної дії – її зовнішні зміни підпорядковані змінам сюжетної колізії у виставі, та всюди вона веде і настроєво, і інтонаційно, і пластично ідею боротьби за щастя і життя своєї героїні. Анжеліка Савченко говорила в інтерв’ю, що не відразу вони з режисером прийшли до єдиного бачення образу Пат, але те, що бачить глядач на сцені, вражає і запам’ятовується.

Львівський глядач щиро дякував франківцям за незабутні години театрального майстер-класу. Адже все, що відбувалося на сцені того незабутнього вечора, пронизане великою любов’ю до театру і до творчості Еріха Марії Ремарка.


Корисні статті для Вас:
 
Олександр Печериця: відчайдушне бажання творити2017-11-11
 
ЮРІЙ ОДИНОКИЙ: «ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НА СЦЕНІ ЗОВСІМ НЕ ОСПІВАНИ2004-02-11
 
Людмила Смородіна:"Мрію про повний метр"2012-06-09
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018