Людмила Серебренікова Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
Інара Слуцька: «Я щаслива, бо працюю над тим, що мені подобається»


Наша розмова з Інарою Слуцькою відбулась у Латвійському національному театрі, де вона працює з 1983 р. після закінчення відділу драми Латвійської консерваторії ім. Язепа Вітола. 2006 р. отримала ступінь магістра мистецтвознавства і режисури в Латвійській академії культури. Поставила вистави у Латвійській національній опері, зокрема, 2012 р. – оперу латвійського композитора Андріса Дзенітіса «Dauka» за мотивами казки Судрабу Еджуса. Знімалась у кіно і телефільмах. У фільмі «Побачення на Чумацькому шляху» Яніса Стрейча (1985), що був показаний у жовтні 2017 р. під час «Днів українського кіно у Ризі», оскільки знімався в Україні і з українськими акторами, Інара, тоді молода актриса, зіграла головну роль військової перекладачки Астри.

– Ваш вибір акторської професії вважаєте правильним? Яким був шлях у професії?

– Вибір абсолютно правильний, я щаслива, бо працюю над тим, що мені подобається. Яким би тяжким не було творче життя, здебільшого воно все-таки віддає зворотну енергію, звісно, в разі, якщо все виходить. Шлях мій відповідає латвійському прислів’ю: «Випадковість невипадкова». Коли йшла вступати до університету на економічний факультет, зустріла свого педагога. Він сказав: «А чому не йдеш у творчий виш?». Потім були ще зустрічі, які визначили те, що моя основна професія – акторська. Працювала багато років актрисою, а вже потім вчилася на режисера. Саме акторство дало мені основу. Сьогодні я задіяна в багатьох сферах: як режисер працюю в театрі, ставлю опери, створила приватну кіношколу. Наша школа була дуже високого рівня, з найкращими педагогами Латвії, і я викладала в ній акторську майстерність для майбутніх акторів кіно. Нині я доцент у музичній академії імені Язепа Вітола, де викладаю акторську майстерність, роблю дипломні роботи з музикою, приділяю увагу музичній режисурі. У спектаклях використовую специфіку режисури кіно. А ще я педагог на телебаченні: розвиваю у дикторів розкутість перед камерою. Роблю все, що можливо й цікаво, що потребує акторської майстерності.

– Що послужило поштовхом, щоб перейти з акторства в режисуру?

– Напевно, вік, адже коли я вступила на режисуру, мені було вже 38. Будучи актрисою, я весь час викладалася, викладалася… Й одного разу зрозуміла, що виконую ту саму роботу і починаю тупішати. Мені потрібне було підґрунтя для роботи мозку, щоб виник зворотний зв’язок. Я зрозуміла, що повинна вчитися. Хоча до того не збиралася бути режисером, тим більше педагогом. Була досить визнаною актрисою, мала чимало ролей в кіно і театрі. Коли почала вчитися, в моєму мозку немовби почали повільно провертатися погано змащені шестерні. Спершу все конспектувала. А через два роки читала ті конспекти і не могла зрозуміти, навіщо я все те записувала? Що мені було незрозуміло? Наш мозок, якщо його не напружувати, починає повільніше працювати. Тому важливо постійно напружувати його, насамперед для себе.

– Ваші постановки почалися тут, у Латвійському національному театрі?

– Так, я почала працювати тут після навчання режисурі. Хочу подякувати Едмунду Фрейбергсу, на той час режисерові цього театру, він і запросив мене, спершу як асистентку, а незабаром ми вже працювали разом: я була другим режисером у його спектаклях. На початку саме він навчив мене практичних основ, показав, що таке режисура в спектаклі. А оскільки я актриса у штаті театру, то продовжую тут грати і тут ставлю. Як актриса беру участь у проектах інших театрів. Працюю всюди, куди мене запрошують.

– Крім драматичних вистав, у вас дуже цікавий досвід постановки оперних спектаклів. Розкажіть про це.

– Знову ж таки, щасливий випадок. Одного разу Андрейс Жагарс, коли був директором Латвійської національної опери, запропонував мені поставити латвійську оперу, яку поставити було досить важко. І мені треба було починати з нуля. Я тоді не знала, що таке оркестрова чи режисерська репетиція, коли я маю право втручатися, коли не маю.

– Є своя специфіка?

– Звичайно. Потрібно вміти будувати мізансцену, потрібно почути, що співають, що таке глибина, відкрита або закрита сценографія, який голос треба поставити далі, а який наблизити. Там багато різних важливих аспектів. Це така потужна сила, такий масштаб!.. Виникає відчуття, що ти ведеш якийсь величезний корабель. Це і драматичний, і музичний масштаб, там треба думати по-іншому, ти менше концентруєшся на деталях і дрібницях. Пам’ятаю, що попервах спеціально приходила, коли Андрейс репетирував «Євгенія Онєгіна», щоб подивитися, що таке режисура в опері і як він це робить. Потім я поставила свою оперу, потім був оперний концерт, який вийшов як спектакль. По тому – «Манон Леско». І, нарешті, остання: «Турайдська Роза» Зигмарса Лієпіньша. І я постійно вчуся. За цей короткий час стільки лібрето перечитала, стільки опер переслухала, маю активні «тренування». Я ж працюю й зі студентами, мушу навчити їх поєднувати акторську майстерність зі співом.

– А де й коли відчуваєте віддачу й насолоду від роботи? У драматичному чи в оперному спектаклі, в акторській роботі?

– Дуже важливо, знайшла я діалог з глядачем чи ні. Дехто вважає, що найголовніше – щоб подобалося мені й близьким людям. Але для мене дуже важливий саме контакт із глядачем. І якщо він є, звісно, я дуже рада. Якщо від роботи мої студенти щось отримують – чудово. Наприклад, під час навчання перші півроку вони щось пізнають за рахунок дисципліни, а вже з другої половини і далі – самі рвуться це робити. А якщо в них виходить добре!.. Чимало моїх студентів, з якими я працюю, вже виступають в опері. Те ж саме з моїми роботами. Хоча мені трохи шкода, що тепер я менше знімаюся. І якщо раніше я говорила, що немає різниці для актора – якщо ти хороший на сцені, то будеш хорошим і в кіно, то тепер уже не згодна з цим твердженням, тому що кіно – це інший вид мистецтва. Камера любить актора або не любить. Є ті, кого не любить, але вони прекрасні актори на сцені. Тут потрібно мати зовсім інші навички.

– Оскільки мова знову зайшла про акторську професію, хотіла б зробити маленький екскурс у минуле. Приємним випадком, який нас познайомив, був перегляд фільму «Побачення на Чумацькому шляху» в кінотеатрі «Сплендід палас». Розкажіть, будь ласка, історію створення фільму. Як вам працювалося? Адже ви були молодою актрисою.

– З цим фільмом у мене склалося цікаво. Під час навчання нам не дозволяли зніматися в кіно. Як тільки я завершила навчання, посипалися пропозиції. Перше запрошення отримала від Алоїза Бренча і була затверджена на головну роль у стрічці «Міраж» (1983). Та оскільки це було замовлення Держкомітету СРСР з телебачення і радіомовлення, мене замінили. Не тому, що я погана актриса, – там відбувалися інші події, і Мірдзу Мартінсон попросили, щоб вона зіграла головну роль. А на мене вже почали шити костюми. Звичайно, я засмутилась. Ця стрічка потім стала вельми популярною. Бренч завжди був популярним режисером. Його «Довга дорога в дюнах» (1980) викликала неабияке захоплення глядачів. Я знімалась на Ризькій кіностудії в картині «Постріл у лісі». Виходжу після зйомок, у гримі, і бачу: йде актриса з нашого театру у військовій формі. А я знала, що Яніс Стрейч знімає якийсь військовий фільм. І подумала: непогано було б знятися в нього. Подумала – і пішла собі. А наступного дня підходить до мене його асистент і запрошує на проби. Пройшла я проби, і мене затвердили. Я була дуже рада, але тут з’ясувалося, що я при надії. Приходжу до Стрейча і кажу: «Я не зможу зіграти цю роль, тому що чекаю дитину». Він промовив: «Ми встигнемо все зняти ще до того, як твій живіт стане видно». Так воно й сталося. Вже потім, через два тижні після пологів, я приїхала до Києва на озвучування.

– Як працювалося з Янісом Стрейчем?

– Всього знімальних днів було 58, а я знімалася 56. З Янісом взагалі легко працювати, але трапилася одна сцена, де ми посварилися. Мені було всього 25 років, і я досі не розумію, як я могла з ним сперечатися. Йшлося про сцену, коли я побачила в колодязі вбитих дітей. Пам’ятаю, що була не згодна грати її так, як він просив. Яніс сказав: «Добре, роби свій варіант». І я зіграла свій. А в кіно пішли обидва варіанти – його і мій, які він склеїв. Іще згадую абсолютно дике відчуття, коли знімали епізод, як ми тягнемо пропагандистські плакати, і мене попереджають: «Зараз будуть рватися міни, але ти не лякайся, це нормально, якщо на вас трохи землі посиплеться». І раптом цей вибух, і на мене сиплеться земля… Так, її не було багато, але це моторошне відчуття, що тебе засипле і ти пропадеш під землею – це, напевно, було найсильніше емоційне враження.

– Ми дуже вдячні вам, що ви приїхали на показ фільму і на зустріч з нами. Ви подивилися знову цей фільм, дивилися з донькою, зустрілися в Янісом Стрейчем. Це дуже хороший фільм. Які почуття, які душевні переживання він у вас збудив?

– Гадаю, це найпоетичніша картина Яніса. Жодного фільму, ні до, ні після, він так не знімав. Його асоціативний кадр: коли ми шукаємо воду і знаходимо колодязь, а там – мертві діти. Потім, коли під час бомбардування я ховаюся в земляній ямі, як у материнському лоні. При цьому я своїм чоботом топчу мурашник, знищую мурах. Ось ця природна закономірність вражає. Потім далі, як ніби з неба, з’явилася Богоматір і дала дітям млинці… Від цих кадрів віє небесним спокоєм. Дуже багато кадрів, наповнених поезією. Мені це імпонує. Звісно, є різниця між сучасною якістю зйомок і тим, як це робили раніше. Якби в нас тоді були нинішні можливості, то фільм виглядав би інакше. Але те зерно і той стрижень, який Яніс заклав в основу фільму, чудові. Розумію, чому тоді СРСР посилав цю картину на міжнародні кінофестивалі, вона стала візитівкою радянського кінематографа. Мене також вразило, що в той час Стрейчу вдалося зняти таке людське, європейське гуманне ставлення до військовополонених.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Федір Александрович: «Щоб побороти війну, потрібно навчитися довіряти2015-09-11
 
І. Селецкіс: "Ми завжди перебуваємо в стосунках з часом"2014-04-22
 
Р. Раманаускас:"Ми вміємо вибухати емоціями в кадрі"2013-11-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018