Ольга Скоморощенко Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
SEMINCI-62: дорогу жінкам


Головною рисою 62-го Міжнародного тижня кіно (SEMINCI), який протягом 62 років відбувається у Вальядоліді, древній столиці Іспанії, місті Колумба і Сервантеса, можна назвати те, що цей престижний МКФ був присвячений жінкам-кінематографістам. Підтверджуючи свій статус найбільшого міжнародного форуму авторського кіно, SEMINCI цього разу став ще й трибуною для обговорення проблем не тільки суто кінематографічних, а й загальнопланетарних, зокрема таких, як глобальне потепління.

Протягом восьми днів було показано в різних програмах 233 фільми. Кількість глядачів досягла 93 тис., тоді як минулого року налічувалося 90 тисяч. Офіційна програма SEMINCI-62 складалась із 19 повнометражних ігрових стрічок, із них вісім створено жінками. Друга за значенням конкурсна програма «Місце зустрічі», куди потрапляють перші або другі кінороботи, із 14 мала вісім жіночих фільмів. Крім того, на фестивалі показали 18 ігрових п/м фільмів, створених режисерами-жінками впродовж 2016–2017 років під назвою «Supernovas», де були роботи молодих режисерок майже з усієї Європи, а також Латинської Америки, США, Канади та Ізраїлю. Дві з них брали участь у конкурсі Офіційної програми – «Наїзник» і «Молода жінка» (інша назва «Ласкаво просимо на Монпарнас)» – і стали лауреатами найважливіших премій SEMINCI.

Іспанська Асоціація жінок-кінематографістів під керівництвом Крістіни Андреу провела форум «Жінки в іспанському кіно», учасники якого обговорили складні проблеми участі жінок у процесі виробництва кінофільмів. Були запрошені представниці всіх кінопрофесій: сценаристки, режисерки, продюсерки, актриси, художниці-постановниці, художниці костюмів, художниці гриму і навіть операторка-постановниця. Кожна розповіла про свою роботу і труднощі, з якими доводиться стикатись під час виробництва й особливо – в знімальний період. Форум зробив 10 висновків, найважливіші з яких такі: закон про рівність чоловіків і жінок у кіноіндустрії, ухвалений 2007 року, не виконується; лише 16,1 % фільмів, випущених в Іспанії у 2016 році, створено жінками, тому необхідно ввести квоти; слід запроваджувати допомогу в пропаганді фільмів, створених жінками, а також тих, що сприяють встановленню рівності чоловіків і жінок; належить створити спеціальні органи в кіноіндустрії та інституціях кінематографа, куди можна було б поскаржитись на сексистські зловживання та сексуальні домагання стосовно представників усіх кінематографічних професій, як жінок, так і чоловіків; учасниці форуму вважають, що й чоловіки повинні брати участь у боротьбі за рівність у всіх професійних сферах аудіовізуального мистецтва; жінки-кінематографісти наголошують на необхідності підтримувати тісний зв’язок зі ЗМІ, виховними закладами та професійними спілками, зокрема з «Асоціацією жінок-кінематографістів».

Чус Гутьєррес, яка успішно працює як в ігровому, так і в документальному кіно і яка неодноразово брала участь у роботі SEMINCI й недавно отримала Першу премію за документальний фільм «Сакромонте, мудреці роду», розповіла про свій досвід роботи над новим документальним фільмом у сільській місцевості в Марокко. В цій ісламській країні, де жінки не посідають жодних відповідальних постів, їхня допомога знімальній групі обмежувалась приготуванням їжі й прибиранням. «Проте сам факт, – сказала Чус, – що жінка керує знімальною групою, в якій працюють ще й інші жінки, призвів до того, що марокканки почали вимагати від ради старійшин села бути обраними до її складу». На думку Чус Гутьєррес, жінки насправді не досягають і 10 % за своєю участю у створенні фільмів, і така ситуація у всьому світі. «Питання рівності оплати праці взагалі не визначено як таке, воно є закритим», – зазначила Крістіна Андреу. Колишній директор SEMINCI Фернандо Лара навів приклад Швеції, де існує паритет участі чоловіків і жінок у створенні кінофільмів (серед тамтешніх кінематографістів – 40–50 % жінок).

Саме він ініціював проведення ще одного форуму в рамках SEMINCI-62, присвяченого проблемам незалежних прокатників, що збігся з 25-річчям створення Асоціації незалежних прокатників і мав на меті проаналізувати реальний стан справ у цій галузі в Іспанії і генерувати нові ідеї для поліпшення ситуації, враховуючи появу цифрових платформ і нових форм дистрибуції і показу фільмів. Під час круглого столу Фернандо Лара запевнив, що «сьогодні немає ворожнечі між прокатними фірмами, всі намагаються насамперед думати про глядача, глядач – у центрі уваги незалежних прокатників».

Ліванський режисер Зіад Дуері, останній фільм якого «Образа»(Ліван–Франція–США–Бельгія–Кіпр, 2017) брав участь у Офіційній програмі, на прес-конференції висловив особливе задоволення з приводу того, що йому випала нагода потрапити на SEMINCI саме тоді, коли цей фестиваль присвячується жінкам-кінематографістам. «Якби світом керували жінки, він був би набагато кращим!» – підсумував він під оплески присутніх. Навчався цей режисер у США, за фахом – кінооператор. Працював асистентом оператора в чотирьох фільмах Квентіна Тарантіно і дебютував як режисер у 1998 році п/м стрічкою «Західний Бейрут», яку на SEMINCI-43 відзначили Премією молоді. «Образа» – його четвертий ігровий фільм. Це роздум про те, як незначний прикрий випадок може перерости у великий судовий процес. Сутичка ліванця з палестинським біженцем через те, що одному з них на голову впала зверху крапля води з каналізаційної труби, коли він проходив повз будинок, де інший робив ремонт. Ця сутичка набуває резонансу в суспільстві, де співіснують різні общини з різною культурою та релігією і де стається дещо тривожне: намагання помститися... Фільм викликав полеміку, до чого режисер зовсім не прагнув. «Я не хотів політики у фільмі, не люблю її, але вийшло, що вона присутня. Тут – не тільки неконтрольовані емоції, а й політика та філософія», – сказав Зіад Дуері, визначивши процес творення свого фільму як доволі складний. Вся його рідня – адвокати і судді, тому йому «нічого іншого не лишалось, як зняти цей фільм», – пожартував режисер. Він був здивований, що в Ізраїлі його «Образу» пропустили без цензури і нині це – касовий фільм. На SEMINCI-62 цьому фільму дісталась Премія публіки разом із новими: Премією «Золоті блоги» і «Sociograph». Останню запровадили представники науки про нейрони: за допомогою спеціальних пристроїв, прикріплених на руці в 30 глядачів, вимірювався рівень емоцій при перегляді кожного кінофільму.

Справжнього тріумфу досяг фільм «Інцидент у готелі “Ніл Гілтон”» (Швеція–Німеччина–Данія–Марокко, 2016) молодого режисера єгипетського походження Таріка Салеха, що народився у Стокгольмі. В передреволюційному Каїрі 2011 року, де народ уже виходить на вулиці не в змозі терпіти корупцію і злочинність, поліцейському агенту доручено розслідувати вбивство молодої співачки в одному з номерів готелю «Ніл Гілтон». Норедін Мустафа (Фарес Фарес) – агент, що й сам призвичаївся порушувати закони у своїй щоденній роботі, в результаті розслідуваня доходить висновку про причетність до злочину власника готелю, магната з нерухомості й члена єгипетського парламенту. Норедін несподівано отримує наказ закрити справу, проте, попри все, він продовжує розслідування, що стає для нього справою професійної честі. Вулиці Каїру довелось знімати в Касабланці, де ступінь урбаністичної руйнації відповідав моральній деградації всієї країни, що закінчилась поваленням режиму Хосні Мубарака. Режисер побудував сюжет фільму, що відлунює так званим «чорним кіно», на реальних подіях. Очевидно, тема корупції й організованої злочинності нині на часі. Міжнародне журі Офіційної програми з шести всесвітньовідомих кінематографістів присудило фільму найвищу нагороду – «Золотий колосок». Салех став і кращим режисером кінофестивалю, і кращим автором сценарію до свого фільму. «Інцидент у готелі “Ніл Гілтон”» удостоївся нагороди за кращий сценарій – «Премії Мігеля Делібеса», класика іспанської літератури другої половини ХХ ст., який жив і працював у Вальядоліді.

«Премію Пілар Міро» кращому новому режисерові отримала Клое Чжао, китаянка з Пекіна, яка здобула кінематографічну освіту в Університеті Нью-Йорка, за п/м фільм «Наїзник» (США, 2017). Головний герой на ім’я Брейді – професійний приборкувач необ’їжджених коней під час родео, таких популярних в Америці. Після невдалого падіння з норовливого коня Брейді дістає черепно-мозкову травму, яка обмежує його фізичні можливості й загрожує покласти край омріяній кар’єрі наїзника, що надавала сенс його життю. Крім щоденного обов’язку ходити за кіньми, з якими він проводить багато часу серед неозорих просторів Південної Дакоти і спілкується з ними як з особистостями, Брейді має ще й опікуватися батьком, який так само свого часу присвятив своє життя коням, і молодшою сестрою Ліллі, яка страждає від розладу аутичного спектру. Крім того, Брейді відвідує друга-наїзника, якому пощастило ще менше: той опинився в інвалідному кріслі. Клое Чжао зустріла своїх героїв на ранчо і вирішила надати перевагу непрофесійним виконавцям, які й відтворили на екрані власну історію. Фізичні страждання Брейді, коли його права рука не відпускає стиснуту мотузку, не підкоряючись його волі, тож доводиться лівою рукою розтуляти кулак палець за пальцем, не викликають сумніву в глядача ні під час фільму, ні наприкінці, коли з’являються титри: «Брейді Джендро – Брейді Блекберн, Тім Джендро – Вейн Блекберн, Ліллі Джендро – Ліллі Блекберн, Кет Кліффорд – Кет Кліффорд...» і так далі – всі герої стрічки. Брейді не схожий на старше покоління наїзників, іноді грубих і неотесаних, він – ніжний ковбой із вразливим серцем і чутливою натурою. Можливо, саме ці непідробні риси героя, сповненого глибоких переживань, «підкупили» міжнародне журі, яке визнало його кращим актором SEMINCI-62.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
SEMINCI-61: нові горизонти2017-03-11
 
Христина Фельдман: найкраща чоловіча чи головна жіноча?2006-02-11
 
Факел номер один2013-07-30
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018