Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
Чарівний світ дитинства. Алла Грачова


Роботи Алли Грачової (16.10.1924 – 4.07.2001) належать до прекрасних зразків того, що заведено називати «добрими радянськими мультиками». І це той рідкісний випадок, коли слово «радянський» вживається без іронії, а лише як вказівка на певну часову епоху і той потяг до «розумного, доброго, вічного», що вона культивувала (якщо навіть з ідеологічних міркувань – нас тепер цікавить не це). Добротою і любов’ю, м’якою повчальністю – знову ж таки, в хорошому розумінні цього слова – просякнуті і роботи режисерки анімаційного кіно. Вони не мають зображальної вигадливості, загостреного впізнаваного стилю – а проте, як і годиться для класика київської анімаційної школи, – зроблені талановито, професійно і вдумливо. Дослідниця кіно Олена Шупик відносить кіно Алли Грачової до лірико-поетичного напряму в дитячій анімації, для якого характерні потужний авторський первінь, метафоричність образів, емоційно насичене звучання[1].

Одне слово, це роботи людини сформованої. І справді: до анімації Грачова звернулася в досить зрілому віці. До цього вона встигла закінчити Київський річковий технікум (1946 року) і попрацювати помічником капітана Дніпровського річного пароплавства (до 1949-го). Потім був архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (випуск 1956 року) і робота архітектора. А в 1962 році – знаменний перехід до Творчого об’єднання художньої мультиплікації при «Київнаукфільмі»[2].

Такі різні казки…

Вже перша режисерська робота Грачової (якщо не рахувати анімаційного випуску сатиричного кіножурналу «Фітіль») – «Сучасна казка» 1962 року – стала тріумфальною. «Ведмедик і Той, що живе в річці» (1966) одержав у 1967 році ґран-прі «Золота туфелька» на ІІ міжнародному фестивалі дитячих фільмів у чехословацькому Ґотвальдові. Це була перша міжнародна нагорода за анімацію, здобута Україною[3]. Чим же ця робота так привабила світових глядачів і критику? Сюжет твору вельми простий. Ведмедик пішов нарвати квітів для мами, проте дорогою, переходячи через струмок, побачив у воді підозрілого звіра. Спроби налякати Того, хто живе в річці, нічого не дають (він так само реагує у відповідь), і тоді, за доброю порадою, герой усміхається страшному «мешканцю річки». Відображення, звісно, відповідає усмішкою. Ця філософська притча у доступній формі дитячої казки має відповідне анімаційне вирішення: легкі, світлі контрастні барви, прості і доладні лінії природних об’єктів, яскраві впізнавані образи звірят (особливо зворушливого, дещо вайлуватого Ведмежатка). В основу історії лягла казка Ліліан Мур «Маленький єнот і Щось у ставку», «Little Racсoon and the Thing in the Pool»; у 1974 році за нею Олег Чуркін створить інший культовий мультфільм – «Крихітка єнот», з безсмертною пісенькою про усмішку.

Характерно, що екранізація американської казки виглядає цілком «рідною». Ситуація зрозуміла дитині будь-якої країни, тож сценарист Володимир Капустян легко «переклав» її, взявши вітчизняних тваринних персонажів. Замість єнота, дикобраза, скунса з’явилися такі улюблені східними слов’янами ведмідь, заєць, їжак, білки. Популярні персонажі мультфільмів (та й іншої продукції, пов’язаної з дітьми), вони посідають поважне місце у фільмографії Алли Грачової. Фігурують і в інших «філософських» її роботах – від дещо наївного «Страшний, сірий, кудлатий» (1971) (нерідко страх береться «з голови», насправді будучи звичайнісіньким туманом) до «космологічних» «Осінньої риболовлі» (1968) і «Якщо падають зірки...» (1978). Останні, не досягаючи глибини славнозвісного «Їжачка в тумані», все ж стоять в одному типологічному ряду з ним, а «Осінню риболовлю» можна навіть назвати своєрідною його предтечею. Два ведмедики йдуть на останню в році риболовлю. Утім, на гачок їм потрапляє не рибка, а… зорі, місяць, і врешті – сонце. Головне у фільмі навіть не сюжет, а атмосфера – спокійна, споглядальна, сповнена відчуття єдності героїв (а з ними – і глядача) зі світом, відчуття себе як однієї з його складових – взаємопов’язаних, взаємонеобхідних. Панує в роботі «космічний» темно-синій колір нічного неба (на його тлі герої виглядають силуетами); у фіналі він змінюється яскравими світлими барвами, принесеними життєдайним червоногарячим сонцем. Близька до цієї стрічки «Якщо падають зірки...». Перша її половина присвячена щоденним справам Їжачка і Ведмедика: вони замінюють собі віники, п’ють чай, думають про гостинці одне для одного. Все виглядає буденно – та, як водиться у Грачової, мило і зворушливо. А надвечір Їжачок і Ведмедик зустрічаються… і новими віниками чистять зорі. Іноді Ведмедик випадково збиває якусь із них, і тоді вона падає. Обидві стрічки побудовані за принципом архаїчного міфу (однією з основних функцій якого є пояснювати світ), тож мають і притаманне йому поєднання простоти форми з глибоким, «сакральним» змістом.

Про те, як органічно, навіть не помітивши, можна принести щось нове і хороше в цей світ, зовсім доступно розповідає «Пісенька в лісі» 1967 року (Друга премія за найкращий мультфільм ІІІ Всесоюзного кінофестивалю у Ленінграді, 1968 р.). В анімаційному переспіві однойменного вірша Якова Акіма йдеться про пісеньку дівчинки, що гуляла в лісі: звірі підхопили її і стали співати самі, кожен на свій лад. Легка, у світлих барвах анімація за стилістикою нагадує дитячий малюнок. На дитячу аудиторію вона передусім і розрахована – як простеньким змістом, так і певною пізнавальністю: слухаючи, як саме і про що співає той чи той лісовий мешканець, маленький глядач може отримати уявлення про його характер. Цим «Пісеньку» дещо нагадують «Черевички» (1982). Вночі пара взуття тікає від хлопчика і пропонує взути себе тваринам – жабкам, лелеці, козеняті. Кожна носить черевички в характерній для себе манері. Нарешті, вони потрапляють до собаки, який повертає їх маленькому господареві – а вранці він сам невтомно танцює, бігає і стрибає, на радість своїй рідні та нічним друзям веселих черевиків.

Загалом тема «людина і природа», важливість якої в «дитячій» культурі важко переоцінити, розроблялася режисеркою вельми активно. Окрім уже згаданих, це й «Сонячний коровай» (1981): тісто тікає від старенької, сонце випікає з нього коровай, господиня знаходить його і ділить між звірятами, а від них одержує лісові гостинці. Або «Дівчинка і зайці», де маленька героїня рятує двох зайчиків від зимових морозів. Та найперше дружбі людини і тварини присвячені екранізації Костянтина Паустовського «Розпатланий горобець» (1967) і «Солдатська казка» (1983). Перший – суто казкова історія. Дівчинка прихистила в себе горобця, а він віддячив їй: повернув вкрадену вороною прикрасу, подарунок батька. Досить розлога як для Грачової анімація вирізняється і порівняно динамічним характером: тут і крадіжка, і саспенс (чи встигне горобець вчасно принести дівчинці прикрасу, адже вона має одягнути її на свій виступ?), і навіть бій між горобцями і вороною (який, щоправда, показано опосередковано: не можна ж заохочувати маленьких глядачів до бійок!). Натомість «Солдатська казка» ближча до оповідок про тварин – «фронтових друзів», які не лише розважають і заспокоюють господаря, а й подекуди буквально рятують йому життя. У нашому випадку таким «бойовим побратимом» став жук-носоріг, подарований на прощання маленьким сином. Жук проходить із солдатом бойовими шляхами аж до кінця війни, і лише з поверненням до рідного села, як заслужений ветеран, летить до «свого» поля. Частину стрічки ми бачимо очима комахи: цей ефект створено зокрема за рахунок закадрового голосу, що коментує події так, як бачить їх вона. Таким чином, бій постає в образі чудернацької грози, снаряди – блискавок, кулі – жуків. У такий спосіб відбувається «очуження» події, зображення війни як чогось незрозумілого, аномального. Акцентує її характер і колорит – стримані похмурі, подекуди бляклі тони, далекі від характерних для Грачової радісних світлих чи насичених темних.

Часто зустрічаємо в її роботах і загалом популярну в творах для дітей ідею взаємопідтримки, взаємодопомоги, навіть «взаємодоповнювання». Наприклад, у святковій історії «Як їжачок і ведмедик зустрічали Новий рік» (1975) Ведмедик допомагає своєму другові шукати святкове деревце. Але нічого не виходить: всі потрібного розміру засипало снігом! І тоді колючий Їжачок сам вирішує зіграти роль новорічної ялинки. А в «Як песик і кошеня мили підлогу» за Карелом Чапеком (1977) кумедно і зворушливо зображено щоденний побут. Друзі-тваринки все роблять разом: спершу кошеня миє підлогу песиком, як щіткою; потім песик витирає її насухо кошеням; далі герої перуть один одного, вивішують сушитися і, врешті, потомлені лягають спати. Головне в цій історії, знову ж таки, не сюжет, а теплота і добрий гумор, гідно передані м’яким малюнком Ірини Смірнової у приємних стриманих кольорах, що підкреслюють відчуття домашнього затишку.

Втім, розповідала майстриня не лише про світлі сторінки дружби, а й про те, як легко її зрадити чи навіть знищити. «Хлопчик і хмаринка» (1970) – дещо іронічна, проте вельми повчальна казка про те, як хлопчик високо в горах потоваришував із хмаринкою. Він умовляє її спуститися в долину (треба ж похвалитися перед друзями!) – але там, за законами фізики, хмарка перетворюється на калюжу води.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Шупик О. Українська анімація // Нариси з історії кіномистецтва України / Редкол.: В. Сидоренко (голова) та ін.; ред.-упоряд. І. Зубавіна. – К.: Інтертехнологія, 2006. – С. 392.
  2. Капельгородська Н., Глущенко Є., Синько О. Український біографічний кінодовідник. – К.: АВДІ, 2001. – С. 153.
  3. Крижанівський Б. Мистецтво мультиплікації. – К.: Радянська школа, 1981. – С. 68–69.


Корисні статті для Вас:
 
Українська анімація: народження2018-01-01
 
Ірина Гурвич: анімація як пошук2017-01-11
 
Андрій Хржановський: анімація контрапункту2010-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018