Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2018:#2
Загадки корифеїв. Борисоглібська


Валерій Гайдабура. Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017.

Книжка Валерія Гайдабури «Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України» (2017 рік), яка наближає до нас ученицю Марка Кропивницького, є прикладом того, як можна зацікавити сьогоднішню читацьку аудиторію класикою нашого театру. Бо якщо за життя актриса тримала в полоні публіку, то сьогодні протиснутися в наш щільний інформаційний простір їй не так-то просто. Гру кіноакторів для нас зберігає кіноплівка, а от театральні актори минулого лишилися тільки на світлинах, в рецензіях і враженнях. Щоправда, була в Ганни Іванівни невелика (але виразна) роль Ткачихи в «Щорсі» Олександра Довженка, та це – піщинка в послужному списку її ролей на сценах різних театрів.

Автор давно зацікавився тими, хто належав до корифеїв: ще наприкінці 1970-х вийшла його монографія про ученицю Марії Заньковецької Єлизавету Хуторну, з якою він зустрічався особисто. Отже, шлях до воскресіння духу жертовних служителів Мельпомени знайдено давно: особисті контакти.

У цьому випадку інакше – Ганна Борисоглібська залишила цей світ 1939 року, та все ж невтомний пошуковець Валерій Гайдабура виявив родину акторки, про яку мало хто знав в Україні. Спілкування з українською діаспорою у 1990-х допомогло відкрити родинну драму Ганни Борисоглібської (1918 року померла її доросла донька, 1919-го – син, а третя дитина, донька Олена, разом зі своєю племінницею, сиротою Валентиною Калин, мешкала за кордоном). Борисоглібська була самотня і рятувалась від своєї драми відданим служінням театру. Валерій Гайдабура – постійний завсідник бібліотек та архівів – зібрав усі ці джерела, продумано їх вибудував, створюючи місткий образ героїні. А з допомогою авторитетних істориків театру дав контекст і панораму подій театрального життя.

Як же сьогоднішньому досліднику розгадати особистість і секрет привабливості Борисоглібської?

Допомогли, окрім реконструкції особистої долі, згадки про театри, де вона працювала, про ролі, акторів та режисерів, з якими її зводило життя. Дуже цікава в її біографії одна обставина: на запрошення Гната Юри 1924 року вона повернулася з-за кордону до Києва й почала працювати в театрі ім. І. Франка. Як вдалося їй вписатися в зовсім іншу, порівняно з театром корифеїв, світоглядну парадигму більшовицької України? Спершу в час національної лібералізації, це ще було зрозуміло, але ж досить швидко її змінює найвищий градус тоталітаризму. А Борисоглібська продовжувала невтомно грати в «зразковому» офіціозі Корнійчука, гідно нести свій дар. Про цю гідність дізнаємося з відгуків на її гру та з численних світлин, на яких вона зафіксована в ролях. Автор дав кілька яскравих штрихів того часу, назвавши це «сюрпризом» від радянщини. Фейлетон за підписом Ель-Бе є прикладом містифікації, коли автор 1927 року пише від імені Марії Заньковецької листа в редакцію як сатиричний відгук на несусвітнє невігластво: «Іван Зарва (член редколегії й видати дуже знаюча та розумна людина) в статті “Комсомол та справи культурного будівництва на Україні”, згадуючи мене, обізвав “малоросіянською халтурницею” разом з Миколою Садовським».

Книжка цікава, читається на одному подиху. Два зауваження: хотілося б, аби, даючи дружні шаржі на Остапа Вишню (ст. 99), автор вказав їхнього автора – Олександра Довженка. І друге – це вже претензія не до Валерія Гайдабури, а до іншого автора, який пише про циркову водяну феєрію «Бунтар Кармалюк» (М. Рибакова) і якого на ст. 166 автор книжки цитує: «Кінокадри для пантоміми з кінофільму “Злива” відбиралися за вказівками самого творця картини видатного кінорежисера О. П. Довженка». Насправді, творцем фільму «Злива» був Іван Кавалерідзе, й треба було у зносці пояснити цю помилку.

Можливо, це просто збіг, але книжка Валерія Гайдабури з’явилась того ж року, що й вистава «Марія Заньковецька» на сцені Львівського театру ім. Марії Заньковецької. У кожному разі те, що яскраві зірки української сцени навідались до нас, нагадуючи про високу акторську майстерність, досить символічно. Вони захищають нас від навали масової культури та іншого ширпотребу.


Корисні статті для Вас:
 
Цінний документ українського театрального життя2013-11-25
 
І що ж тато наробив у театрі?2012-01-15
 
Актори на всі часи2016-04-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#2

                        © copyright 2018