Сергій Марченко Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
Фільм «Будинок “Слово”»: зміна державного ставлення до документально


«Будинок “Слово”». Режисер Тарас Томенко. Сценарій Любові Якимчук і Тараса Томенка. Продюсери: Юлія Чернявська та Олег Щербина. Fresh Production Group за підтримки М-ва інформаційної політики, Комітету ВР з питань свободи слова, М-ва культури та М-ва освіти і науки. Тривалість – 1год. 21 хв. 2017.

Серед кінематографістів побутує жарт: «Дайте нам телефонну книгу – і ми поставимо фільм». Режисер Тарас Томенко бере домову книгу і за нею знімає кіно про одну з найтрагічних сторінок історії «Розстріляного Відродження». 9 листопада 2017 року в українському прокаті з’явився документальний фільм «Будинок “Слово”», успіх якого засвідчили повні зали кінотеатрів у Києві, Львові, Харкові, Сумах, Запоріжжі, Маріуполі… На одній з прем’єр режисер подякував присутнім за щирі емоції в очах: «Це було зворушливо! Дякую за повну залу глядачів, котрі не побоялися зливи і прийшли в кіно!». Численні відгуки в мережах (існує й окрема сторінка у Фейсбуці) свідчать, що фільм справив сильне враження, на показах багато хто не міг стримати сліз (хоча трагічна історія «Розстріляного Відродження», хай не в подробицях, переважно відома нинішньому поколінню).

Світова прем’єра стрічки відбулася в конкурсі 33-го Варшавського кінофестивалю – і ця подія стала знаковою для України, бо відкрила новий рівень діалогу із європейським суспільством. Фільм було відібрано до конкурсної програми «Five Continents» міжнародного Ґетеборзького КФ, що вважається одним із найбільших серед скандинавських країн. Український інститут у Лондоні також організував показ цього фільму в столиці Британії. Стрічку було номіновано на Національну премію імені Т. Шевченка. Проект отримав державну фінансову підтримку[1].

Працювали над кінопроектом чотири роки. Стрічка порушує тему репресій, не нову в нашому кінематографі. Згадаймо серію режисера Леоніда Анічкіна (1937–2009): «Моя адреса – Соловки» (1991, за сценарієм Н. Кузякіної): «Пастка» (про Леся Курбаса), «Тягар мовчання» (про Миколу Куліша), «Не вдарте жінку навіть квіткою» (про жінок – жертв репресій), «Навіщо перекладати Вергілія?» (про Миколу Зерова) – цей цикл, із закадровим авторським коментарем неповторного Богдана Ступки, з’явився на Київнаукфільмі 1991 року. Та згадані фільми, хоч і були показані в Будинку кіно, в клубах, на телеканалах (переважно в нічний час), на жаль, не мали ні належного фінансування, ні прокату, ні поширення. Згадаймо й ігровий фільм «Покаяння» Тенгіза Абуладзе (знятий 1984-го, показаний не відразу, а в «перестройку», 1987-го, майже тридцять років тому) – картину знакову, що стала визначним явищем, своєрідним щепленням проти сталінізму, з яким, як вважали, покінчено. Однак за економічним хаосом 90-х про цей фільм та його проблематику якось забули…

Фабула документальної картини «Будинок “Слово”» нібито проста: за проектом відомого харківського архітектора М. І. Дашкевича 1927 року розпочато будівництво кооперативного (з усіма вигодами, сквериком і навіть солярієм та душем на даху) п’ятиповерхового будинку на 64 квартири. Форма будинку, якщо глянути згори, нагадує прямокутну букву «С». Митці заселилися, обжилися, творили. Та, починаючи з 1933-го, мешканців сорока квартир, один за одним, було заарештовано й більшість – знищено.

Зі стрічки глядач не довідається, чия ідея саме такої форми будинку. Та маємо здогад, що ця сакраментальна ідея належить Сталіну, як можливий доказ, наведу розповідь Леоніда Анічкіна: коли знімали в грузинському місті Поті, в музеї Сталіна, старенька працівниця, довідавшись, що кіногрупа з України, дуже сердечно поспівчувала українцям і розповіла, що на початку революційної діяльності Сталін звернувся до ворожки, яка напророкувала йому велике майбутнє. Однак і застерегла, що всі його старання будуть знищені українцями. Очевидно, те зловісне «гадання» визначило як параноїдальний спосіб самоутвердження («хто в домі хазяїн»), так і «сакралізувало» саме таку форму будинку, яка може означати не «Слово», а «Сталін».

У сценарну основу відібрано найвиразніші фрагменти творів, щоденників, спогадів, слідчих справ (переважно малодосліджених). Дві третини стрічки – історії життєпису мешканців будинку, розіграні за кадром як етюди, часом кумедні, як-от: довкола полювання, побуту, сімейних чеснот та зрад… Фінал – трагедія. Саме в контрапунктному поєднанні комічного й трагічного досягається найсильнішого впливу на глядача. Перші кадри – кінохроніка: вокзал «Харків». Персоніфікований грубий жіночий голос (тьотя Мотя з Кулішевої п’єси «Мина Мазайло») скаржиться на цей український напис: «Нащо, питаюсь, ви нам іспортілі город?». Реконструйовується історія скандалу довкола зневаги Максимом Горьким української мови, названої «наречієм», що неабияк обурило українських письменників. (Голос від імені Горького персоніфіковано характерним російським «о», реверберовано ніби голос здалеку, з минулого. Так само і голос від імені Сталіна має «кавказький» колорит.) І щоб залагодити конфлікт, влада відкриває український тиждень – до Москви прибувають письменники. Використано достовірну кінохроніку цього візиту. Епізод розіграно голосами за кадром: «Скажите, пожалуйста, Леся Украинка приехала? – Та що ви? Вона вже шістнадцять років як померла». Кінохроніка дозволяє побачити по-діловому усміхнених Сталіна, Кагановича, Молотова, письменників – Поліщука, Епіка, Тичину... Спогад Сосюри: «I от зайшов товариш Сталiн. Всi на нього дивилися побожно… Кулик, як школяр, пiдняв руку, i я бачив, як пiд столом у нього од пiдхалiмського захвату дрiбно трусилася лiва нога...». Про видиму демократичність тої зустрічі свідчить сміх у залі, відносна розкутість як письменників, так і представників влади. Сталін навіть дає настанову підносити культуру України рідною українською мовою. Поліщук сміливо ставить важливе запитання з приводу Курської, Воронезької губерній та Кубані, де живуть українці, які хочуть приєднатися до України. Усміхнений вождь відповідає, що часта зміна кордонів викликає прикрі враження. Бачимо, що влада попервах загравала, а письменники ще не здогадувалися, що їх чекає.

Зав’язка відбувається на другій хвилині фільму: Остап Вишня звертається із запискою до Кагановича допомогти завершити будівництво. Влада допомагає, та чомусь у суто кримінальний (!) спосіб, і це – на десятому році по революції: «Увечері на порозі готельної кімнати виник чолов’яга з великою сумкою і револьвером. “Ви Остап Вишня” – “Я Остап Вишня…”. Він висипав на стіл пачки з купюрами. “Що це за гроші?” – “Ті, що ви просили на будинок “Слово”»[2].

Сюжет розгортається за принципом гортання сторінок домової книги, глядач ніби стає свідком 18-ти коротких історій-мікроепізодів, хто де мешкав, як творив: квартира 5 – Леонід Чернов, 9 – Микола Хвильовий, 12 – Майк Йогансен, 15 – Павло Тичина, 16 – Анатоль Петрицький, 19 – Валер’ян Підмогильний, 20 – Сергій Пилипенко, 22 – Остап Вишня, 30 – Михайло Яловий, 33 – Микола Куліш, 36 – Аркадій Любченко та Юрій Яновський, 39 – Михайль Семенко, 41 – Іван Микитенко, 56 – Вадим Меллер, 54 – Василь Вражливий (у якого часто ночували Іван Багряний та Євген Плужник), 57 – Володимир Сосюра, 65 – Валеріян Поліщук, 64 – Лесь Курбас.

Монтажний перехід між цими епізодами інсценізується «натюрмортом»: стара друкарська машинка вибиває номер наступної квартири та прізвище мешканця: «Квартира 5 – Леонід Чернов». Чоловічі голоси (за кадром) відтворюють черговий етюд: «Йогансен: “Здоров, Чернов!” – “Здоров, Йогансен!” Вишня: “Здоров, Чернов!” <…> Семенко: “Хлопці, підемо? Кокаїну понюхаємо?”». В іншому епізоді голос оповідача (Смолич) розказує про пристрасть Остапа Вишні – собаки: «Вишня виховував їх, одержував за них срібні та золоті медалі…»; Сосюра про Сергія Пилипенка: «Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду»…

Ці маловідомі, часом пікантні розповіді чи не найдужче й тримають увагу глядача. Та посеред цих невинних історій несподівано постає чоловічий голос з несподівано звинувачувальними нотками, називає імена сексотів: «“Литератор”, “Стрела”, а также “Яге”, “Профессор”, агент “018”, осведомители “Сценарист”, “Мурка”, “Донбасовец”, некий сексот “Тычина” и другие вели разработку жителей дома “Слова”…». Цей підступний тембр супроводжуватиме майже кожен епізод, його функція – нагнітати тривогу, посилювати знічений стан, у якому мешканці перебували роками, спонукає «власною шкірою» відчути страх. Особливо, коли йдеться про початок 1933-го, коли поширилися чутки, що в селах голод, і в Харкові з’явилися безпритульні, які просять хліба, та про це – жодних офіційних повідомлень.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Світова прем’єра фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово» // Укрінформ. – 13 жовтня 2017 р. Документальний фільм «Будинок «Слово» відібраний до конкурсної програми «Five Continents» міжнародного Гетеборзького кінофестивалю // Укрінформ. – 11 січня 2018 року.
  2. Тут і далі – цитати за сценарієм фільму.


Корисні статті для Вас:
 
Тарас Томенко:Наша історія,або Як це було2002-12-10
 
Тарас Томенко: «Мої фільми купують європейські мистецькі канали»2007-10-11
 
Майже магічний реалізм2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018