Анна Крисальна Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
Тоталітарна комедія, або Сто сім хвилин із життя влади


«Смерть Сталіна» за коміксом Фаб’єна Нурі та Тьєрі Робіна. Сценаристи: Армандо Яннуччі, Девід Шнайдер, Ієн Мартін та Пітер Феллоз. Режисер Армандо Яннуччі. Оператор Зак Ніколсон. У ролях: Стів Бушемі, Джейсон Айзекс, Руперт Френд, Майкл Пелін, Ольга Куриленко. Великобританія, Франція, 2017.

«Відмовити в прокатному посвідченні!» «Стрічка спотворює дійсність і принижує честь країни!» Так відреагували в Росії на спробу показати в прокаті британсько-французьку політико-сатиричну комедію режисера Армандо Яннуччі. Нічого дивного: цинічна брехня і підкилимні сутички наближених до «трону» досі нікуди не поділися з кремлівських палаців.

Фільм розповідає про останні години життя Йосипа Сталіна і політичну боротьбу найближчих його партійних соратників за владу. І тут віддамо належне авторам: їм вдалося передати атмосферу розгубленості, яка панувала в стінах Кремля на початку березня 1953 року. Партійна номенклатура змальована як звичайні люди з амбіціями й жагою перемоги. В певні моменти їхні перегони за першість викликають сміх, а інколи й наводять жах, бо ми бачимо, на що здатна людина у своєму прагненні отримати бажане. Варто лише згадати, до яких маніпуляцій вдався Берія, коли ув’язнив невинну дружину Молотова Поліну, а потім амністував її з корисливих міркувань.

Безсумнівно, режисерові вдалося показати соціальні типи людей та увесь ландшафт тієї епохи з розстрілами, доносами і культом Сталіна. Прикладом, який це промовисто ілюструє, є діалог між Микитою Хрущовим та Марією Юдіною, де є фраза: «Ви знали Куперчинського? Вас можна розстріляти тільки за те, що вголос промовили його ім’я!».

Однак мінусом фільму є його схематичність у змалюванні головних героїв. Кожен персонаж із «коронною» ознакою: вуса – Сталін, маленькі окуляри на носі – Берія, корсет – Маленков, лисина – Хрущов, ордени і медалі на грудях – Жуков. Хоча, з іншого боку, ця умовність характерна і для першооригіналу.

Водночас режисер і талановиті актори завдяки правильно розставленим акцентам і драматичним паузам, влучно підібраним інтонаціям перетворюють страшне у смішне. Скажімо, діалог між двома офіцерами-вартовими біля кабінету Сталіна. З-за дверей доносяться жахливі звуки, Вождю стало зле, але вартові міркують: «Можливо, краще перевірити?» – «Можливо, краще стулити пельку, поки нас не розстріляли?».

У фільмі – чудовий акторський ансамбль. Стів Бушемі (Хрущов), Саймон Рассел Біл (Берія), Джейсон Айзекс (Жуков), Джефрі Темблор (Маленков) – постали в образах не політиків, яких нав’язують підручники з історії чи пропаганда, а реальних інтриганів та керманичів того часу.

Французька акторка українського походження Ольга Куриленко зіграла піаністку Марію Юдіну. Енергія руху актриси та її емоції дають ефект справжності почуттів. Малюнок її ролі – це узагальнений образ творчої інтелігенції того часу, яка повинна співати оди на бенкеті під час чуми.

До речі, з Україною фільм пов’язує не лише одна з акторок, а й місце зйомок: частину екстер’єру та інтер’єру знімали в Києві. Будівля КМДА «зіграла роль» будівлі НКВС, будинок на вулиці Гончара, 45б, став місцем проживання «ворогів народу», а павільйон Національного комплексу «Експоцентр України» – Будинком Спілок. У деяких кадрах бачимо Києво-Печерську лавру, Софіївський собор, будинки і вулиці Києва.

Автори поставились до історичних подій з максимальною повагою і розумінням того, що відбувалося з мільйонами людей у Радянському Союзі, усвідомлюючи, що ті події не були смішними. Втім, використали жанр чорної комедії для дослідження світогляду й характеру радянських політиків, які поводяться, як хижаки. І це дало змогу нам, глядачам, посміятися над «палацовими» інтригами кремлівських монстрів.

Стрічка починається з моральної паніки і тримає глядача в напрузі до фінальних титрів. Це грубий, але справедливий трагіфарс. З одного боку, глядач отримує естетичне задоволення від комедії та гумору. З іншого – усвідомлює, що в основі лежить правда. І це залишає нас із почуттям шоку, яке можна порівняти з враженнями від робіт Гойї і Босха.

«Смерть Сталіна» – це сто сім хвилин із життя влади, і кожен самостійно робить висновки з побаченого на екрані. Але зрозумілим є одне: кіно прагне аналізувати минуле і змушувати глядачів робити власні висновки, аби не повторювати події минулого. Сучасному глядачеві потрібні такі стрічки, бо це крок до освоєння теми тоталітарних режимів і людини в ньому. Так, це кіно іноземного виробництва, але на екрані – наше трагічне минуле, яке має бути візуалізоване і осмислене.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Любовні листи до Сталіна: осмислюючи тоталітаризм2012-04-13
 
Між Гітлером і Сталіним2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018