Юрій Шаповал Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
«Повеселей, ребятки!»


Я не кінокритик, а тому розпочну з сентенцій, що є парадигматичними для кожного адекватного історика. Ось вони. Перша: історія – найкращий драматург. Друга: краще за правду не збрешеш.

Тепер про слова, що я їх виніс у назву. Їх було промовлено в московському Будинку профспілок, де прощалися з тілом вождя, себто Сталіна. Помер він, за офіційною версією, 5 березня 1953 року, а прощання з «батьком народів» почалось з вечора 6 березня. Тисячі людей проходили повз труну в скорботі і сльозах. Як згадував скрипаль Давид Ойстрах, біля тіла Сталіна в Колонному залі майже постійно грали найкращі музиканти. За перегородкою стояли стільці, стіл, на якому були бутерброди і чай. І ось за перегородку зазирає сам Нікіта Хрущов, один із найближчих сталінських соратників, член найвищого керівництва Совєтського Союзу. Обличчя у Хрущова, який був головою комісії з організації похорону Сталіна, втомлене, неголене, але… задоволене. Він подивився на музикантів і вимовив: «Повеселей, ребятки!».

Уявляєте? Таке почути від того, хто ще вчора присягався в любові до тирана. Проте саме так і слід прощатися з тиранами. Ось таким прощанням для мене став фільм режисера Армандо Яннуччі з чудовим ґроном чудових акторів, які зображують комуно-партійну верхівку. Хоча фільм заснований на коміксі (себто графічному романі) французьких авторів Фаб’єна Нурі та Тьєрі Робіна, що в когось може викликати підозру і недовіру, мені видалося, що саме графічна основа дуже допомогла авторам кінопроекту в достатньо чіткому і виразному викладі історичного матеріалу.

Дехто з кінокритиків назвав фільм «смішним і страшним» або «страшно смішним». У кожному разі ці два слова – «смішно» і «страшно» – постійно супроводжують оцінки британсько-французької політичної кіносатири. І це правильно. Я навів реальне, не вигадане хрущовське висловлювання, а тепер процитую ще одного героя фільму – Лаврентія Берію. І це буде не цитата з фільму, а реальне висловлювання. Так ось, відмовляючи сина Серго йти на прощання з вождем, Берія сказав: «Усе може трапитися. Народ втратив голову. Тисячі ідіотів поспішають до нього, ніби в них не було можливості висловити йому свою любов ще за життя».

І таки «трапилось»: у день похорону, 9 березня, на Трубній площі в Москві виникла ґрандіозна тиснява. За деякими відомостями, тоді загинуло близько 3 000 осіб. У фільмі по тих, хто з фанатизмом прийшов на сталінський похорон, стріляють озброєні чекісти, а в житті і стріляти не треба було. Одурманені пропаґандою люди подавили одне одного. І заради кого? Заради того, хто створював їм нелюдські умови життя.

Ось як оцінював ці умови діяч, якому комуністи намагалися приписати шанобливе ставлення до Сталіна. Йдеться про Вінстона Черчилля, який написав про сталінський СССР так: «…Величезна маса неосвічених людей живе, підкоряючись суворій дисципліні, доречній лише в армії і лише у воєнний час… В їхній країні панують терор, фанатизм і таємна поліція. В цій державі люди живуть так щасливо, що їм заборонено залишати її межі під страхом найсуворішого покарання… Тут відкидають Бога, і людина, зіткнувшись з усіма бідами цього світу, не може сподіватись на милосердя ні на цьому світі, ні на тому…».

Автори фільму вигадали історію з піаністкою Марією Юдіною (яку грає Ольга Куриленко), але вони, хоча й шаржовано, досить реалістично показали складне «павутиння» інтриг правлячої московської еліти, представники якої перманентно боролись за близькість до вождя, а після його смерті – за владу. Дуже виразно зображено смертельний двобій між Берією (Саймон Рассел Біл) і Хрущовим (Стів Бушемі). Реальний, не кінематографічний Берія, завдяки своїм рисам і здатності до адекватної реакції в рамках сталінської системи, не мав у принципі серйозних політичних прорахунків, і тому його позиції на березень 1953 року були надзвичайно міцними.

Річ не лише в тому, що він мав компромат на інших керівників (зокрема й на Хрущова). Він знав про намір Сталіна провести «ротацію» представників «ближнього кола», і, схоже, саме Берія постарався, щоб смерть Сталіна стала не лише наслідком його хвороб. Було змінено спосіб лікування Сталіна, спосіб документування перебігу лікування в історії хвороби вождя. Ці та інші дії, на які вказують серйозні дослідники, міг провести лише Берія. Він мав і владу, і можливості для цього. Саме Берія став ініціатором перерозподілу влади в найвищому керівництві ще за життя Сталіна, а значить, він був переконаний у неминучості смерті вождя.

Тож недаремно Хрущову вдалося переконати своїх колеґ по керівництву, що Берія – це небезпека для всіх і його слід ізолювати і знищити. Ось так лаври ініціатора десталінізації перейшли від Берії до Хрущова. І хоча реальний арешт Берії відбувався не так, як показано у фільмі, де діє Жуков (до неможливості обвішаний нагородами), небезпечність ситуації передано правильно, хоча й своїми специфічними засобами.

Один із критиків написав, що фільм страшно смішний, а реакція на нього в Росії ще страшніша. Як відомо, творців фільму звинуватили в приниженні гідності «російської (радянської) людини». Це блискуче словосполучення, яке не просто засвідчує повну правонаступність сучасною Росією совєтських принципів буття і мислення. Ці слова повертають нас до реального Сталіна, про якого надзвичайно цікаво написав у книзі «Бесіди із Сталіним» Мілован Джилас, політичний діяч і літератор колишньої Югославії. У 1944 році, ще під час війни, Джилас уперше потрапив до Радянського Союзу. Він прилетів у складі офіційної делеґації просити в Сталіна допомоги для антифашистського руху в Югославії. Крім Москви, Джилас побував на фронті. «В мою пам’ять, – пише Джилас, – запало те, що Сталін вживав слово Росія, а не Совєтський Союз, що означало, що він не лише заохочував російський націоналізм, а й сам надихався ним і ототожнював себе з ним».

Після війни, під час другого приїзду до СССР, в особистому кінозалі Сталіна в Кремлі Мілован Джилас був на перегляді фільму. Тоді він помітив, як він сам пише, що «упродовж всього показу Сталін виступав з коментарями, реагував на дійство, як це роблять неосвічені люди, які сприймають художню реальність як дійсність».

Хто знає, а може, це і є ключ до розуміння Сталіна, у якого була «своя дійсність», яка так дорого обійшлася не лише людям освіченим, інтелектуалам, а й цілим народам.

Обійшлася і обходиться. Тому в Росії фільм режисера Армандо Яннуччі і не демонструють. Не демонструють, але – знаю точно – дивляться. Бо Бог нам дав Google, а тому капець тим, хто облизує жопу диктаторам. На здоров’я! Ви все одно не переможете. Я, як історик, знаю це точно.

І фільм «Смерть Сталіна» для мене – ще один арґумент.


Корисні статті для Вас:
 
Довженко і Сталін2007-06-11
 
Любовні листи до Сталіна: осмислюючи тоталітаризм2012-04-13
 
Тоталітарна комедія, або Сто сім хвилин із життя влади2018-03-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018