С.Тримбач, Г.Дацюк, С.Черні.. Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
Цей фільм треба послати до Мінська


Відгуки на фільм "Час недитячий", реж. Ольга Самолевська,

«Укркінохроніка», 2017.

Сергій Тримбач: Дуже сильна, симфонічна, зібрана з багатьох іскорок життя картина. Пророблена вглиб і вшир. Це, окрім всього, що називається, культурне кіно, оскільки це витвір людини, яка живе не тільки в соціумі, в історії, а і в культурі як такій. Феноменальні свідчення людей – дітей у минулому і дітей у сучасному. Так само феноменальне забезпечення зоровим рядом, немає пустих, риторичних планів... Безсумнівний успіх творців фільму.

Галина Дацюк, журналістка, лауреат премії ім. Софії Русової: Болючі, страшні, яскраві, зворушливі історії дітей війни (тої далекої і вже сьогоднішньої) тримали від першого до останнього кадру. Лесь Танюк (за півтора місяці до відходу) розповів у фільмі, як він, трирічним хлопчиком, потрапив у концтабір... Маленьку Галю (Яблонську) присипав під час війни зруйнований снарядом будинок... Ада (Роговцева) пам’ятає, що серце її мами стукало гучніше, аніж годинник на стіні, коли бомбардували.

Вже літні люди, герої(ні) фільму досі щиро плачуть за коровою, за пораненим песиком, якого довелося залишити під час евакуації. Все життя хлопчик пам’ятав, який розпач охопив його, коли, як надію, у нього відібрали казкову мушлю... Про свої переживання війни розповідають у фільмі діти нинішньої Донеччини і Луганщини. Втім, розповідати фільм «Час недитячий» Ольги Самолевської – все одно, що розповідати музику. Бо, тільки переглянувши його, зрозумієш, що йдеться не лише про страх і смерть. Він – про життя, співчуття, пам’ять. Він гуманістичний, як усе, що створює Ольга. Він про любов. Він – просто любов.

Станіслав Чернілевський: Спостерігаю за людьми в метро, і ви це бачили: третина – з навушниками, ще третина – з ґаджетами в руках, ловлять щось своє. Я дивлюсь і раптом розумію страшну штуку для мене, як прокол нашої сучасності – пропав ближній. Ми маємо час, де щезла ближня душа. Ми всі – десь там, ми з чимось зв’язані, воно ніби і своє, але реальний ближній пропав. Але те, що ми пережили із цим  фільмом, – це повернення ближнього із цілісності величезного Всесвіту.

При всій нашій щирості слова не охоплять того, що кажуть у фільмі діти – не тільки ті, які в кадрі, а й ті, які наділені дитячими оцінками використаної у фільмі документальної книжки Михайла Димова «Діти пишуть Богові».

Те, що ми переживали в дитинстві, робить нас у майбутньому.

Проста річ у фільмі: діти починають імітувати звуки снарядів і куль, і моторошно стає, мурашки ідуть по спині. Мені так страшно не було від реальних вибухів на Майдані.

Відколи я знаю О. Самолевську – а я її однокурсник, – вона людина з оголеними нервами, чує і сприймає усі болі, не тільки болі, пов’язані з війною, а й загалом – біль за людину як такий. І ще одне: в неї є та риса, дитяча, яка робить з дитини видатну людину. Вона вперта. Таких митців виділяє мова, а в неї – унікальна мова.

Вздовж теми трагосу вибудувана картина «Час недитячий».

Фільм треба послати до Мінська на перемовини, щоби їхні учасники нічого не говорили, а подивились, встали й пішли на ніч думати. А потім вранці хай говорять, якщо в них вистачить сил щось казати з того, що вони казали раніше.


Корисні статті для Вас:
 
«Час недитячий»2018-05-11
 
Фільм Ольги Самолевської: біль за людину2010-06-11
 
Збереження обличчя2015-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018