Віра Кандинська Перейти до переліку статей номеру 2004:#1
Лідери справжні і фіктивні
 
Хвала Єросу
  Сцена з вистави "Хвала Єросу"  
 


Всупереч традиції одинадцятий Міжнародний театральний фестиваль-лабораторія «Мистецьке березілля. Лідери» відбувся не весною, а восени. Відкрившись наприкінці березня виставкою сценографії пам’яті Данила Лідера «Лідер та його учні», фестиваль, уперше за одинадцять років свого існування, оголосив піврічний «антракт» з фінансових причин. Таким чином, «основна дія» проходила в Києві з 24 вересня по 26 жовтня.

Як відомо, програма «Мистецького березілля» завжди формується навколо певної теми: «Режисер», «Актор», «Драматурґ», «Співтворчість», «Музика» тощо. Тема одинадцятого фестивалю на тлі попередніх прозвучала особливо сміливо, навіть дещо виклично: «Лідери». Настанова на винятковість і першість, відкриття нових мистецьких горизонтів, а також сповідування вчення видатного художника, сценографа і теоретика театру Данила Лідера, які прочитуюються за цим підзаголовком, – сер-йозна заявка в контексті української театральної ситуації. Фестивальну програму цього разу складали переважно постановки відомих режисерів, що вже виробили власний почерк і мають постійний творчий колектив, з яким працюють у певному напрямі. Щоправда, забігаючи наперед, скажу, що не всі вистави справдили сподівання.

Оскільки спроба охопити в одній статті всю програму звелася б лише до переліку назв, я зупинюся тільки на окремих спектаклях, залишивши решту колеґам.

Одразу два київські режисери – Віталій Малахов (Театр на Подолі) і Станіслав Мойсеєв (Молодий театр) — представили в рамках «Березілля» свої постановки чеховського «Дяді Вані», відмінні як за стилістикою, так і за художнім рівнем.

Віталій Малахов інтерпретує «Дядю Ваню» як звичайну історію про звичайних людей, без надмірної патетики. За піднесеними монологами героїв проступають до болю прості мотиви і прагнення. Войницький (Володимир Кузнецов) мучиться нереалізованими амбіціями і банальною заздрістю до колишнього зятя. Його відчайдушний виступ проти «тирана»-Серебрякова (у виконанні Олександра Данильченка – доволі мирного літнього чоловіка, здатного хіба що на невинні капризи через обридлу подагру) – не більше, ніж черговий сімейний скандал. Зневірений романтик лікар Астров (Сергій Бойко), відкинувши високі поривання, все ж не втратив смаку до життя з його простими радощами. Принаймні від горілки він ніколи не відмовляється, а вродлива дружина професора ще здатна надихнути його на довгу і глибокодумну сентенцію про дерева, в яку вони обоє відверто не вірять. Олена Андріївна в яскравому і органічному виконанні Алли Сергійко – жвава, кокетлива жінка, сповнена природного чару, яка за жартівливістю тону ховає вразливість почуттів, за безтурботним фліртом – пристрастне захоплення Астровим. Силою обов’язку й сумління прив’язана до старого чоловіка, вона переживає передусім земну жіночу драму, а не умоглядний конфлікт. Царство ідей належить Соні (Олена Свирська) – до ґротеску наївній дівчині у величезних окулярах, яка, незважаючи на обставини, екзальтовано виголошує свої догми, чимось нагадуючи героїнь абсурдистських фільмів Кіри Муратової.

При бажанні в цій іронічній інтерпретації хрестоматійної чеховської п’єси можна прочитати натяк на сьогоднішню інтеліґенцію, особливо беручи до уваги частково модернізовані костюми. Щоправда, спрощений гумор окремих епізодів у контексті Чехова, як на мене, занадто відгонить сучасністю, особливо на тлі вишуканих декорацій Данила Лідера, що їх Малахов спеціально для цієї постановки викупив у театрі ім.Франка. Надзвичайно цікавою, свого роду символічною, деталлю мені видається елегантний графин з вином, який (вдалий «спецефект»!), подібно до музичної скриньки, ви-дзвонює оманливо-чарівну мелодію, щоразу, як герої хапаються за нього в пошуках істини. Попри не завжди рівну інтонацію (надмірні коливання між іронією й сентиментальністю), вистава відразу захоплює, протягом дії утримуючи глядацьку цікавість. Хоча б завдяки численним підтекстам і нюансам акторської гри, добре помітним на камерній сцені.

Натомість прем’єра в Молодому театрі, на жаль, розчарувала. Нечіткість режисерської концепції відбилася в стильовій еклектиці й цілковитій неузгодженості акторського ансамблю. Здається, Станіслав Мойсеєв намагався поставити «Дядю Ваню» в фарсовій манері. Звідси — істеричний Войницький (Олексій Вертинський) і його кумедна матінка (Тамара Яценко), оперетковий пияк Астров (Станіслав Боклан), маразматичний Серебряков (Валерій Шептекіта). Зовсім не вписуються в цю галерею комічних типів Соня в прямолінійно-серйозному виконанні Римми Зюбіної (зазвичай не характерному для цієї талановитої актриси) і Олена Андріївна в невиразному, одноманітному втіленні Наталі Васько. Для озвучення по суті анекдотичних ситуацій режисер чомусь обрав надривну і патетичну класичну музику, якою одверто зловживає. Більше того, закінчується вистава солодкаво-дидактичною, майже голлівудською, сценою: Соня і Войницький над головами інших персонажів піднімаються на дах будинку, вона виголошує монолог про небо в алмазах, гасне світло, і на задньому плані спалахує безліч лампочок-зірок. Несподівано доречно в цій ситуації пролунали безпосередні вигуки школярів із задніх рядів: «Ура, Нью-Йорк!»

Єдине позитивне враження від вистави — оригінальні декорації Андрія Александровича-Дончевського (чого варті хоча б дерев’яні ворота-ґрати, що відрізають тісний хатній світ від безмежного блакитно-зеленого краєвиду), але вони, на жаль, не рятують невдалу постановку.

Прем’єри беккетівського «Ендшпілю» в постановці Олега Ліпцина, здійсненої в рамках міжнародного проекту «Живе обличчя Беккета», глядачі чекали з нетерпінням. Помітно розпалило інтерес несподіване перенесення дати спектаклю в зв’язку з приїздом вдови Семюела Беккета Барбари Брей, яка висловила бажання особисто бути на прем’єрі в Києві.

Сценографія Ігоря Лещенка – порожня чорна сцена з двома віконцями, означеними умовними маркерами-орієнтирами: паперовим корабликом («море») і грудкою землі («суша») – одразу вводить глядача в узагальнений, очищений від побутової конкретики простір негативного людського досвіду. В порожньому світі з переплутаними часово-просторовими координатами на межі власного зникнення герої змушують одне одного страждати з безглуздих причин. Гранично умовний, притчевий театр Беккета передбачає безліч прочитань. Постановка Олега Ліпцина мене особисто навела на думку про політичний підтекст. Постать сліпого і немічного тирана Гамма, який мучить інших персонажів, забуваючи про свою залежність від них, дещо нагадує узагальнений образ влади.

Функціональний аскетизм декорацій, цілковита відмова від музичного супроводу, абсурдизм беккетівських діалогів ставлять перед акторами надзвичайно складне завдання, з яким вони справляються без перебільшення блискуче. Стримана, але глибоко психологічна, енергетично наснажена гра Гедімінаса Седерявічюса (Гамм) стає своєрідним камертоном у злагодженому акторському ансамблі. Густа, майже гіпнотична аура вистави буквально «зависає» над сценою і залом. «Ендшпіль» Ліпцина вражає високим професіоналізмом і вдумливим підходом до матеріалу. Цю виставу аж ніяк не назвеш розважальною. Розрахована переважно на підготовленого глядача, вона вимагає напруженої внутрішньої роботи в процесі сприймання. Але, безумовно, варта витрачених зусиль.

Невтомний експериментатор Андрій Жолдак, який перетворив Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Тараса Шевченка на мистецьку лабораторію, в рамках «Березілля» привіз у Київ два свої останні спектаклі «Місяць кохання» (за п’єсою Івана Тургенєва «Місяць на селі»), про який вже вміщено рецензію в нашому журналі (№4, 2003), і «Один день Івана Денисовича» (за мотивами однойменної повісті Олександра Солженіцина), про який і піде мова.

Поринути в атмосферу солжені-цинського ГУЛАГу глядачі мають можливість ще до початку вистави, пробираючись до своїх місць у цілковитій темряві крізь колону конвоїрів з вівчарками. Одного з цих конвоїрів, до речі, зіграв незмінний художній керівник і директор «Мистецького березілля» Сергій Проскурня. Партер — табурети в кілька рядів – розміщено між клітками з в’язнями, які за пронизливим свистком наглядачів розпочинають на кону свій табірний день.

Як і в попередніх постановках Андрія Жолдака, літературне першоджерело стає лише відправною точкою для розгортання його власних фантасмагоричних візій (не дивно, що під час прем’єри вистави в Москві Солженіцин не впізнав свого твору). Взявши з реалістичної повісті героя та обставини, режисер вибудовує свій сюжет, в якому переплітаються натуралістичний показ дійсності (актори, вбрані у справжні ватянки і валянці, встигають неодноразово упріти, на повну силу виконуючи абсурдні примусові роботи) і метафоричне відбиття цієї дійсності в уяві персонажів (прикладом може бути наскрізний образ зайця в різних варіаціях як втілення страху або символічне знищення життя в яскравій сцені пожирання яєць).

Важливий момент жолдаківської інтерпретації – переміщення акценту з одного героя на масу, помноження точок зору. Івана Денисовича не зразу вирізниш у величезному натовпі в’язнів, хоча його світобачення все ж таки залишається провідним. Андрій Жолдак взагалі любить працювати з незвично великою кількістю персонажів, у зв’язку з чим часто говорять про зменшення ролі актора в його постановках. Вистава «Один день Івана Денисовича», розіграна в безпосередній близькості до залу, дає можливість спостерігати, як кожен з численних акторів працює на повну силу, незалежно від обсягу ролі, бодай кількома штрихами окреслюючи виразний характер. Статистів на кону просто немає.

Серед спеціальних проектів «Мистецького березілля» відбулася ретроспектива вистав Львівського театру імені Леся Курбаса. Його засновник і керівник Володимир Кучинський представив у Києві цілу низку вистав, створених за п’ятнадцять років роботи, і серед них знакову на сьогоднішній день постановку «Забави для Фауста» (за мотивами роману Федора Достоєвського «Злочин і кара»).

Цю елеґантну камерну виставу побудовано як діалог Родіона Раскольникова (Андрій Водичев) зі Свидригайловим, його пародійним двійником, alter ego і бісом-спокусником в одній особі. Мефістофель-Свидригайлов (Олег Драч) бавиться не тільки з ідеєю Раскольникова, знаходячи в ній нові грані, відтінки й можливості, а й, здається, з усією світобудовою, відкриваючи оборотність понять і відносність цінностей.

В постановці Кучинського немає характерного для Достоєвського надриву, текст російського класика стає об’єктом вишуканої забави, яка апелює не так до емоцій, як до інтелекту. Зникає і традиційний «петербурзький» колорит з безліччю відтінків сірого, колористика сценографії Олександра Оверчука будується на контрастах білого, чорного і блакитного. Виняткової принадності спектаклю надають філігранна відточеність акторської техніки, відпрацьованість кожного руху і репліки, особливо помітні у грі Олега Драча.

Досить дивно на тлі інших постановок сприймалася вистава харківського «Театру 19» «Хулія славлю» (за п’єсою Миколи Куліша «Хулій Хурина»). Режисер Ігор Ладенко перетворив цікаву і багатопланову комедію Куліша на низку доволі примітивних жартів, які були б доречними хіба що в студентському капуснику або у виступі команди КВН. За інформацією, поданою в каталозі «Березілля», ядро колективу майбутнього «Театру 19» утворилося в Інституті театрального мистецтва імені Івана Котляревського. Акторів і режисера-студента поєднувало «неприйняття рутини, бюрократизму і байдужості, що панували як в інституті, так і в державних театрах». На жаль, прагнення творчої свободи і робота «методом проб і помилок» поки що вилилися в елементарний брак професіоналізму.

Загалом «Березілля» порадувало вдалим добором вистав і гарною організацією. Звичайно, не всі режисери, гідні звання театральних лідерів, цього разу представили в Києві свої постановки. Проте за тридцять днів фестивалю перед глядачем розкрилася широка і яскрава панорама українського театру, яка вселяє оптимізм.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#1

                        © copyright 2018