Олексій Кучанський Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
«Особисте – завжди політичне» як лозунг молодого українського кіно


«Технічна перерва». Режисер Філіп Сотниченко. 2017.

Як видно з фільмів режисерів з громадського об’єднання «СУК» у Будинку кіно[1], молоді кінематографісти все частіше звертаються до табуйованих раніше тем. Проблематизуючи те, про що знімати «непристойно», вони не соромляться «начиняти» свої стрічки гостросоціальною критикою. Однак об’єктом їхньої критики стає не очевидний зовнішній ворог, який обмежує свободу соціуму (як, наприклад у стрічці Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги»), а абстрактна (хоча й украй матеріальна, але не втілена в чітко осяжному образі) система суспільних конвенцій, що пригнічують свободу особисту.

Усе ж виконано цю критику не завжди вдало. Так, у стрічці «Випуск 97-го» Павло Остріков зображує маргінала-самітника – чоловіка середнього віку, що не має сім’ї та працює на «непрестижній» роботі: ремонтує старі телевізори. Якось на базарі герой зустрічає свою колишню однокласницю, в яку колись був закоханий. Вони швидко знаходять спільну мову, тож жінка вирішує завітати в гості. Одначе на ранок дивакуватість чоловіка набуває нечуваних обертів…

Завдяки комічній поведінці персонажа (як-от любов до кітчевих телепривітань, наївний жарт про космічні сигнали тощо) та численним великим планам глядач встигає відчути симпатію до героя. Утім, ця ж комічність і акцентована неприродність суржика створюють іронічно-цинічну дистанцію між персонажем та глядачем; останній, отже, дивиться неначе з центру на периферію з поблажливою та дещо зверхньою посмішкою. Саме тому сцена насильницького утримання жінки сприймається як комічна: вчинок чоловіка здається дотепним та придуркуватим, а рештки глядацького обурення розвіюються нагадуванням про хоча й перверсивну, проте сентиментальну любов до телепривітань.

Іронічна дистанція разом із симпатією до героя згнічують критичний потенціал порушеної проблеми: мотиви поведінки дивака – це власне його характер, тож фінал є начебто закономірним, тоді як винятковість, маргінальність та комічність ситуації перетворюють проблему стрічки на анекдот, переказаний для розваги, хоч би як майстерно він був знятий.

Отже фільм, попри цікаву тему, залишає глядача в позиції циніка, якого розвеселили, співчуття якого не долає меж байдужості.

Інакший стан речей у стрічці Філіпа Сотниченка «Технічна перерва». Фільм у сухій, майже псевдодокументальній манері оповідає історію, що трапилася впродовж півгодинної технічної перерви, через призму долі однієї касирки.

На відміну від «Випуску 97-ого», шансів на зближення кіноробота не залишає: цьому сприяє операторська робота, що повсякчас нагадує про свою присутність. Створений таким чином ефект відчуження спантеличує глядача, позаяк сцени, у яких нічого не відбувається, утримують напругу: вони доводять спантеличення до тотальної неможливості віднайти смисл подій стрічки. Тим більше вражає кульмінаційна сцена: викидень, що стається начебто між іншим, – кільце, що зв’язує у ланцюжок не зрозумілу досі серію подій.

Однак не лише узгодженість технічних засобів із сюжетом, лаконічність висловлювання та доречний акцент на кон-трасті є заслуженими плюсами фільму: режисер майстерно завершує стрічку. У фінальній сцені, коли головна героїня прибирає табличку «технічна перерва», у кадр потрапляє інша касирка. Завдяки такому прийомові фільм спонукає глядача до міркувань, чи доля цієї особи є такою ж трагічною? Історія, отже, закінчується лише на екрані, але, долаючи власні межі, продовжується у рефлексіях глядачів.

«Післясмак» (реж. Юрій Катинський) – стрічка не схожа на дві попередні за художніми засобами, проте, як і вони, звернена до гострої теми: це фільм про несподівану зустріч у невеликому українському містечку «столичного» молодика з місцевим геєм. У фільмі немає такої узгодженості засобів та фабули: вкрай необґрунтованою є сцена у машині, знята головним персонажем на смартфон (ґаджет у стрічці взагалі з’являється надто часто, тим більше, що він є лише маркером «столичності» героя). До того ж, надлишок крупних планів, надто виразні музичні вставки та нестримно радісний пафос раз-по-раз примушували задуматись: а чи не дивлюсь я півгодинну рекламу смартфона?

У цій піднесеності потопає основний конфлікт: поцілунок гея-провінціала та «столичного» юнака відбувається, попри різницю соціальних статусів, та не зустрічає жодних перепон. «Післясмак», таким чином, утверджує гомофобську налаштованість головного персонажа на початку історії наслідком його «внутрішніх» упереджень, подолавши які, герой ще більше заглиблюється у «світ насолоди без ризиків».

Тож стрічка, попри потенціал актуальної теми, є черговим панегіриком буржуазно-гедоністичному суспільству, єдиним недоліком якого є люди зі своїми упередженнями…

Вдаліше тему пригнічення пристрасті розкрито у фільмі «Бузок» Катерини Горностай. Це розповідь про спільноту молодих жінок, які готуються до дорослого життя: вони розмірковують про чоловіків, труднощі стосунків та перспективу створення сім’ї. У фільмі присутні всі атрибути жіночої субкультури: вино, перевдягання, жарти на межі «пристойності» etc. Фрагментованість цих подій укупі з розважливим ритмом не дають змоги захопитись розмовою – таким чином авторка ретранслює на глядача нудьгу головної героїні.

Аж раптом, на екрані бачимо сон дівчини, у якому разом з подругами, неначе вакханки, вони насолоджуються тілами одна одної посеред бузку.

Ця сцена, яка є центральною у фільмі, не лише фіксує ностальгію за безтурботною молодістю, а й концентрує пригнічені еротичні імпульси жінки, яка повинна мати справу з дедалі більшою кількістю табу та правилами тактовності. Таким чином, фільм відображає не лише внутрішні переживання героїні, а й їхні зовнішні причини: турботу про майбутнє та відповідальність за нього, які унеможливлюють задоволення тут і тепер. Як видно зі стрічки, така турбота є не вродженим інстинктом, а соціальною нормою та правилом інтеґрації в колектив.

Молоді режисери та режисерки дедалі частіше звертаються до тем, які завжди «не на часі» і перебувають поза панівним дискурсом. Проблеми, які актуалізовано у фільмах, – саме ті, які, попри те, що є фатальними для окремої людини, для суспільства загалом здаються нерозв’язними або ж принаймні неважливими.

Ясна річ, це не так: «безневинне» насильство персонажа з «Випуску 97» є наслідком «виключення» із соціуму подібних йому диваків; викидень та страждання дівчини з «Технічної перерви» зумовлені врешті-решт її скрутним фінансовим становищем та відсутністю перспектив, а меланхолійність головної героїні «Бузку» спричинена соціальними нормами, що протидіють сповненню її еротичних бажань.

Усе ж, у підсумку маю відзначити, що в Україні з’являються кінематографісти та кінематографістки, які розуміють просту істину, влучно висловлену давно забутим феміністичним лозунгом: «Особисте – завжди політичне», а власне це «політичне» – свідомо чи ні – проблематизується в їхніх фільмах.

  1. Ідеться про показ чотирьох фільмів («Випуск 97-ого» Павла Острікова, «Технічна перерва» Філіпа Сотниченка, «Післясмак» Юрія Катинського, «Бузок» Катерини Горностай) 24 січня у Будинку кіно в межах рубрики «Дивімось, хто прийшов».


Корисні статті для Вас:
 
Є на кого сподіватися2017-01-11
 
Філіп Сотниченко: «Кіно всюди – у кожній квартирі, у кожній кімнаті»2017-03-11
 
Старе й нове: маршрутами 45-ї «Молодості»2016-02-02
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018