Анастасія Груба Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
Олександр Піскунов: «Уперше – і відразу труна і голий»


Олександр Піскунов – актор, який у свої 26 років зіграв в українсько-словацькому фільмі «Межа» Петера Беб’яка, у фільмі про оборону Донецького аеропорту «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, в історичному фільмі-екшені «Крути 1918» Олексія Шапарьова, а також з’явився в епізодичній ролі в гучній прем’єрі «Смерть Сталіна» Армандо Яннуччі. На театральній сцені його можна зустріти в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра у виставах «Обман завдовжки в життя», «Так закінчилося літо...», «Співай, Лоло, співай!», «Мотузка» та «Людина, яка платить».

Я – людина. Олександр. Народився в Нікополі. Спершу був у будинку малятка, потім у дитбудинку, а потім уже в школі-інтернаті. У школі, починаючи з другого класу, вчащав на заняття театрального гуртка під керівництвом Тамари Миколаївни Сурікової. Почалося все з новорічних казок…

– І відтоді ти зрозумів, ким хочеш бути?

– Ні, спочатку я не бачив себе актором, скорше – диктором на телебаченні. Ще мріяв бути журналістом, хотілось зіркам ставити якісь незручні питання і виводити їх на чисту воду. В акторство ж я закохався на першому курсі, коли потрапив до Дмитра Михайловича Богомазова.

Особливо вразили мене перший та другий курси – ми реально до дванадцятої ночі сиділи. Дмитро Михайлович так нам казав: «Люди, завтра дипломна вистава. Щоб ви були готові – треба працювати». І ми працювали. Дмитро Михайлович допомагав нам відкритися, знайти себе. Він щодня приходив до нас, проводив тренажі, вчив бачити себе, партнера, простір, не ходити на рівних ногах, бути «ввімкненими». Також він нас привчав до дисципліни, щоб ми не бігали, не кричали, але ми, звісно ж, бігали, кричали, пили і тому подібне. Я відчував, що наш курс – це велика сім’я, мріяв про власний театр зі своїм одногрупниками.

– Чи є акторство для тебе засобом зрозуміти себе?

– Звісно. Але в деяких моментах ти, саме завдяки акторству, стаєш ще більш закомплексованим. Можливо, це від людей залежить, з якими спілкуєшся. Можливо, стаєш більш чуттєвим. Я, взагалі-то, дуже відкритий, але одночасно і соціопат. Не знаю, чому так. Є в мене це – «від крайнощів у крайнощі».

– Як бути молодому акторові, який щойно вивчився? Чи легко знайти роботу за спеціальністю?

– Воно як у кого. Я, наприклад, випустився і одразу – до Театру драми і комедії на лівому березі. Не проходив прослуховування. Едуард Маркович Митницький побачив мене в роботі режисера і запропонував зіграти у виставі. Ну, я і зіграв, а потім Богомазов почав ставити спектаклі в тому театрі, і мене взяли в іще одну. Також була «Вільна сцена» (це театр Богомазова), я там теж трішки відпрацював. Дуже добре, коли актор після університету одразу потрапляє до театру. Нині, мені здається, є така можливість, бо театрів достатньо. І, плюс, кіно потроху відроджується: починають знімати, виділяти на це кошти.

– Яким був твій перший досвід роботи на камеру?

– Ще школярем я дивився «Судові справи». Мені дуже подобалося, а вихователька казала, що то все неправда. Я не вірив. А потім мене запросили на ту штуку. (Сміється.) Ото й був мій перший досвід роботи на камеру. А вже серйозною роботою стали зйомки в серіалі «Клан ювелірів». Протягом шести місяців знімалися.

– Ти вже не знімаєшся у серіалах? Перейшов на кіно?

– Нещодавно завершилися зйомки 4-серійки. Все одно я більш схильний до кіно. Серіали … ну, не знаю. Іноді читаєш текст і не розумієш, як таке можна писати. Так не говорять! А потім підходить жіночка і каже, що треба «слово в слово». Як це вимовити, щоб було органічно? Складається враження, що за одним шаблоном пишуть. Та закохалася в того, той не любить ту, в тюрмі посиділи, аборт зробили… Це означає, що в нас такий глядач?! Означає, що так і треба?!

– Який перший повнометражний фільм, де ти зіграв?

– «Межа» режисера Петера Беб’яка. Був ще один, але мені там дістався епізодик, тому першим все ж таки вважаю «Межу».

– Це українсько-словацький фільм, заради якого ти вивчив словацьку мову.

– Так, вивчив. Ходив до пані Людмили. Вона мені пояснювала, як букви пишуться. Ми вчили основи. Пам’ятаю, вона мені робила таблиці, пояснювала, як читається, як чується. Акцент все одно був, але трішки. Поза зйомками я розмовляв з місцевими словацькою. Якось у Карлових Варах до мене підійшла жіночка і почала щось розпитувати, бо подумала, що я словак. Взагалі, «Межу» треба дивитися у словацькій версії, тому що не всі персонажі до кінця правдиво озвучено українською.

– Які враження від зйомок у фільмі «Межа»?

– Усе відбувалося гармонійно і професійно. Я був у захваті від Римми Зюбіної, яка грала мою старшу сестру. Вона мене смішила і водночас розказувала багато повчального. Сестра не тільки у фільмі, а й поза майданчиком. Саме у «Межі» я вперше відчув, що таке контакт із професіоналами. Римма Зюбіна, Євген Лібезнюк, Томаш Машталір – це актори, подивившись у вічі яким, ти бачиш їхніх персонажів.

Також мене дуже вразила продюсер фільму Ванда Грицова. Я завжди уявляв продюсера саме таким: дуже інтелігентна, але одночасно в неї там троє дітей бігають, ой, спочатку було їх двоє… Постійно щось вирішує, повністю в процесі. Ванда справді прагнула зробити цукерку.

Ну ще запам’ятався фільм тим, що я там голий бігав і в труні лежав. Уперше – і відразу труна і голий. А що ще треба? (Сміється.)

– У «Кіборгах» Ахтема Сеїтабалаєва ти грав Марса. Участь у такому фільмі, як на мене, це дуже відповідально.

– Авжеж. І я відчував велику відповідальність, але, мені здається, я не до кінця впорався з ролякою. Справді, я це бачу. Там єдиний погляд – і все. Можливо, через те, що я затискався, бо там такі актори крутезні, а в тебе така сцена, і тут усі на майданчику, і тобі треба лютувати. Не знаю… І мене це пригнічує трохи, але фільм мені дуже сподобався.

– Як відбувалася підготовка до зйомок?

– До нас приїжджали на майданчик реальні кіборги. Вони розповідали, як правильно тримати зброю, як одягати бронежилети. Також вони дуже тісно співпрацювали з художниками-постановниками. На базі виставляли майже ту саму кількість харчів, яка була в аеропорту. Пам’ятаю, як один вояка, побачивши наші рації, сказав: «Ні, в нас не такі рації були». Ахтем одразу наказав замінити. Тож усі прагнули максимальної точності, тому що відчували відповідальність. Наприклад, в актора Віктора Жданова сцена «І садок у мене є, отут» викликала деякі сумніви, тоді ми разом з Ахтемом сіли і спілкувалися, дискутували, щоб зробити якнайкраще. Думаю, усе через те, що Ахтем завжди хоче зробити максимально чесно. Саме тому всі його картини мене чіпляють. Всі три, які подивився, – до сліз.

– Після перегляду фільму в мене склалося враження, що це більше розмовний фільм, ніж екшеновий.

– Так, я навіть назвав би його «діалоговим». Мені сподобалось, що у фільмі немає надмірної патріотичності. Сподобалось, що Ахтем та сценаристка Наталія Ворожбит показали, що тут – люди і там – люди.

– Розкажи, будь ласка, про свій досвід зйомки в епізоді у фільмі «Смерть Сталіна» Армандо Яннуччі.

– Там сцена була: я здаю свого тата. Відчиняються ворота, заходить актор, він кадебіста грав, питає «Гдє он?». Я маю показати, в якій квартирі мій батько. Тож актор підходить, дивиться на мене, а в мене просто мурахи по шкірі пішли. Він на мене подивився – я так злякався, ніби справді зараз розстріляє. Думав, що на другому дублі зможу себе опанувати – куди там!

– Нещодавно закінчилися зйомки історичного фільму Олексія Шапарьова «Крути 1918»…

– Це були найскладніші та найулюбленіші зйомки. Олексій як режисер мені одразу сподобався. Він шукає, бачить наперед, як буде монтувати.

У «Крутах» мій герой дотепний. Як у «Межі». Його звати Валерик Гойда. Він обожнює Вертинського, грає на гітарі, вірші читає, вірить у Бога. Я навіть сам придумав для нього окуляри: побачив у одного з акторів, одягнув і почав у них зніматися. Але трапився один казус в останній знімальний день: випало одне скло. Думав, що все пропало. На щастя, окуляри швидко замінили на інші.

Скажу так: на «Крутах» панувала творчість, була магія, і хочеться вірити, що це буде файне кіно.

– Що ти порадиш акторам, які тільки навчаються?

– Раджу приділяти увагу своєму тілу. Було б добре, якби ви вміли грати на якомусь музичному інструменті та оволоділи якоюсь бойовою технікою. Це вельми корисні додаткові навички, які вам колись знадобляться. Та найголовніше: треба, щоб актори допомагали іншим акторам. Якщо ти дізнався про якийсь кастинг, скажи друзям. Варто інформувати інших. Треба допомагати і не зазнаватися.


Корисні статті для Вас:
 
«Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва: зброя і музика2018-04-11
 
Анна Димна: "Мій шлях до акторства триває щодня"2012-04-16
 
ЮРІЙ ОДИНОКИЙ: «ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НА СЦЕНІ ЗОВСІМ НЕ ОСПІВАНИ2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018