Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
«З’явився блискучий режисер з національно вираженою ознакою», або Іст


Історія: від журналу до кіностудії

1943 рік. Гуцульщина. Анничка, дочка й улюблениця багатого ґазди Кметя, наречена місцевого поліцая Романа, знаходить у лісі пораненого партизана-ковпаківця Андрія. Поступово жалість до безпомічної людини переростає в кохання; водночас дівчина переоцінює власну картину світу. Під впливом Андрія Анничка починає співчувати «совітам» і ненавидіти окупантів-нацистів та місцевих колабораціоністів (мабуть, зайве писати, що це виключно «українські буржуазні націоналісти»). Їхня садистична жорстокість, виявлена до полонених, стає для героїні переламною. Кметь видає Андрія німцям, проте Анничка звільняє коханого і тікає разом із ним. Не в силах знести сваволю дочки, що зруйнувала його сподівання, Кметь стріляє услід. Дівчина гине…

Такий сценарій у 1966 р. запропонував кіностудії ім. О. Довженка львівський журналіст Борис Терентійович Загорулько. В основу лягла його ж однойменна повість, опублікована 1965 року в журналі «Вітчизна». Молодий літератор без сценарного досвіду попросив затвердити співсценаристом досвідченого Віктора Івченка[1] (який свого часу працював у Львові, а згодом прославився фільмом «Іванна» на близьку тематику: юна релігійна львів’янка у роки нацистської окупації розчаровується у вірі й «українському буржуазному націоналізмі», приєднується до руху Опору і гине). Після проходження інстанцій, сценарій внесли в тематичний план кіностудії на 1968 рік[2].

Знімати фільм доручили синові й учню Віктора Івченка Борису. «Анничка» стає дебютом 29-річного режисера. До того випускник Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (1966) вже зняв диплом «Антракт» і попрацював другим режисером[3]. Допомогти йому мав художній керівник постановки – Віктор Івченко, не дивно, що преса помітить в «Анничці» руку творця «Надзвичайної події» й «Іванни»[4] – при тому, що дебютант покаже себе цілком самобутнім митцем.

Сам Борис Івченко, згадуючи свого «первістка», озветься про сценарій не без сарказму: «…був слабенький, образи, особливо негативні, написані однією чорною барвою». Фінальним успіхом фільм, на його думку, завдячував двом речам: по-перше, рішенню знімати все в сценарній послідовності, по-друге, співпраці з акторами, що ставали правдивими співтворцями образу[5].

Втім, проект і без того мав виграшні сторони. Наприклад, кінематографічно привабливий «карпатський» матеріал, до того ж вельми популярний у радянській культурі 1960-х. «Після того, як був поставлений фільм “Тіні забутих предків”, Карпати знову і знову приваблюють київських кінематографістів», – констатувала «Правда України» в повідомленні про зйомки «Аннички»[6]. Знаковим став і досвід «Тіней» у проведенні зйомок в Карпатах. Як відомо, Сергій Параджанов максимально заглибився в світ Гуцульщини. Дотик до автентичності, поряд із вибухом авторської фантазії, зробив «Тіні» тим, чим вони стали – сторінкою в історії світового кіно.

При створенні «Аннички», природно, не оминали досвіду попередників. Побут гуцулів, не посідаючи у фільмі такого виняткового місця, як у «Тінях», все ж показаний з достатньою увагою (стрічку навіть відзначатимуть за «скрупульозність у відтворенні деталей життя людей», навіть за «побутовізм» у позитивному значенні слова[7]. Знімали у Верховинському районі, й у фільмі «зіграла» місцева, збудована 1918 року хата: господарі, родина Ласкурійчуків, на півроку поступилися господою і переселилися в одну кімнату[8]. Важливим «актором» стала й карпатська природа, де було знято левову частину роботи; зрештою, з 2378 м фільму 1941,5 м – зйомки на натурі[9].

У зйомках брали участь жителі Яремчі і Верховини; зокрема, досить важливий образ місцевої цілительки Нанашки створила вісімдесятип’ятирічна селянка Ганна Гараджук (це була вже третя її роль, після «Олекси Довбуша» Віктора Іванова й «Тіней забутих предків» Параджанова[10]). З’явився у фільмі і керівник Коломийського народного театру Василь Симчич (того ж року знявся у «Камінному хресті» Леоніда Осики)[11]. Роль одного з головних персонажів, нареченого Аннички Романа, зіграв Іван Миколайчук. Родом з Буковини, він був носієм «карпатського духу». Його товариша і суперника в коханні зіграв уродженець Львівщини Іван Гаврилюк, третьокурсник інституту ім. І. Карпенка-Карого. Гуцул Іванко став його дебютом. Два аркани, які він танцює у фільмі, – один з Миколайчуком–Романом, як змагання за прихильність красуні Аннички, другий – знаменитий танець на склі, нацистські тортури – увійшли до найкращих моментів фільму, і загалом до знакових сцен в українському кіно.

Щоправда, випадала з акторського ансамблю власне Анничка – Любов Румянцева з «Білорусьфільму». Дещо екзотично виглядав і молдаванин Григоре Григоріу в ролі ковпаківця (спочатку на цю роль був затверджений Микола Мерзлікін з ГІТІСу; натомість Григоріу мав зіграти «танцюючого Івана»[12]). Тут, до речі, знову напрошується зіставлення з «Тінями забутих предків», що мали інтернаціональний творчий ансамбль. Але в Параджанова, з його дивовижним відчуттям національного, в образах гуцулів цілком органічно (принаймні для невтаємниченого ока) виглядають і росіянка Кадочникова, і осетинка Бестаєва, і грузин Багашвілі. Івченкові пощастило менше. Як свого часу і Віктору Іванову, що в «Олексі Довбуші» зняв у головній ролі Афанасія Кочеткова й увів фальшиву ноту в саме серце твору. На щастя, Параджанов обрав тоді ще невідомого Миколайчука – між іншим, завдяки рекомендації Віктора Івченка. В «Анничці» Миколайчук створить іще один образ гуцульського юнака. І тут органічність актора зіграла важливу роль у сприйнятті «ворожого» образу.

«Карпатська легенда» як цивілізаційна драма

Так, стрічка містила і вельми контраверсійного персонажа, а з ним – і прихований виклик ідеології. Тут варто зупинитися на політичній підоснові «Аннички»[13].

У 1960-х році мотив «звільнення Західної України» і «возз’єднання українських земель» актуальності не втратив. Радше навпаки. «Майбутній фільм має бути тим значущішим, що він торкається політичної специфіки, характерної для Західної України», – наголошувалося у студійному висновку на літературний сценарій «Аннички».

Тим сильнішим мав бути контроль над ідеологічним звучанням твору. Чиновники від кіно стежили за тим, щоб Західна Україна у фільмі не виглядала аж надто ворожою до СРСР (тим часом як на цьому певною мірою трималася драматургія стрічки, зокрема внутрішній конфлікт героїні). Наприклад, занепокоєно звертали увагу на сценарні репліки про «більшовицьку кулю» і «братовбивчу війну», особливу ж тривогу викликала сцена вербовки оунівкою Серафиною дівчат до національних формувань (так, за первісним задумом, Анничка піддалася була заклику провідниці, але заборона батька і жалість до матері її зупинили). Згодом від цього моменту відмовляться на користь інших, що «покажуть безперспективність діяльності Серафими, вороже ставлення населення до націоналістів»[14]. Словом, для радянського кіновідомства було важливо, щоб автори дотрималися складного балансу між ідеологічним «засліпленням» населення Західної України – і його внутрішньою готовністю прийняти «єдино правильну ідеологію». Авторів же фільму явно цікавило не це.

У відгуку московського Комітету з кінематографії на сценарій «Аннички» звучить розчарування. Мовляв, цікава як спроба представити «сторінку боротьби українського народу з німецько-фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизняної боротьби», майбутня стрічка жанрово найближча до романтичної драми.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп. 1. – Спр. 2076. – арк. 98–99.
  2. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп. 3. – Спр. 223. – арк. 116.
  3. Буряковская Н. Поиски пути // «Рабочая газета». – 9.07.1969.
  4. «Аннычка» // «Новости экрана». – 1969. – № 30. – С. 4.
  5. Івченко Б. Народний філософ // Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упоряд.: М. Є. Миколайчук. – К.: Мистецтво, 1991. – С. 139–140.
  6. Довженковцы снова в Карпатах // «Правда Украины». – 7.08.1968.
  7. Руденко В. Ціна життя і смерті. Нотатки про фільм «Анничка» // «Ленінська молодь». – 4.11.1969.
  8. Брюховецька Л. Іван Миколайчук. — К.: Ред. журн. «Кіно-Театр»; Академія, 2004. — С. 87.
  9. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп. 3. – Спр. 223. – арк. 116.
  10. Скалій Р. Люди гуцульського краю // «Новини кіноекрану». – 1969. – №3. – С. 3.
  11. Буряковская Н. Поиски пути // «Рабочая газета». – 9.07.1969.
  12. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп. 3. – Спр. 223. – арк. 51–53.
  13. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп. 3. – Спр. 223. – арк. 15.
  14. ЦДАМЛМ України. – Ф. 670. – Оп.


Корисні статті для Вас:
 
Віктор Івченко як виразник настроїв "відлиги" і "застою"2013-02-10
 
"У роботі був делікатним і до безумства скромним"2011-08-14
 
Історія "Пропалої грамоти" за архівними документами2011-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018