Олег Комаров Перейти до переліку статей номеру 2018:#3
Пам’ять про актора житиме


Зовсім недавно лунали прощальні слова народному артистові України Анатолію Георгійовичу Решетникову, акторові, який усе своє життя віддав Національному театру російської драми ім. Лесі Українки. Мовила їх і народна артистка України Наталя Сумська, яка була його вихованкою і чия яскрава театральна доля, можливо, є найдорожчою нагородою для Учителя. Вона зазначила, що пам’ятає уважність і повагу, з якими ставився Анатолій Георгійович до студентів, його гумор, а головне, те, що він озброїв їх прекрасною школою, тобто подарував їм професію.

Анатолій Решетников був одним із найбільш зайнятих у репертуарі театру, стабільним і успішним актором. 53 роки поспіль він виходив на сцену нашого театру. І кожного десятиліття були знакові вистави й головні ролі. У 1950-ті роки це: Альдемаро («Учитель танців»), Дон Жуан («Камінний господар»), Олеко Дундич («Олеко Дундич»), Гайдай («Загибель ескадри»), Річард Айрон («У пущі»), Астров («Дядя Ваня»). Плідними були й наступні чотири десятиліття його творчого життя. 98 ролей, головних і провідних, зіграв актор.

Уперше я побачив його в ролі Аркадія у виставі «В добрий час» В. Розова. Хоча був я тоді старшокласником, але пам’ятаю те сильне враження, яке залишила сцена Аркадія і його близької знайомої: «Я люблю театр, – згадую приблизний текст Аркадія, – люблю запах куліс, хвилюючий гамір публіки, яка займає свої місця перед початком вистави… Але, ось уже у трьох розподілах ролей у нових виставах немає мого прізвища. І головний режисер, вітаючись, перестав простягати мені руку». Я розумів: це свій болісний акторський досвід вклав у цю роль автор п’єси Віктор Розов, але й Анатолій Георгійович проникливо, навіть трагічно промовляв цей текст.

У «Дяді Вані» за Чеховим, режисура М. Романова (1960 рік), Решетников грав Астрова. У його виконанні Астров витончений, красивий, благородний. Та мені особливо до вподоби були ролі, які вимагали масштабу особистості. Наприклад, Микола І в «Останніх днях» М. Булгакова. Здавалося, що й сам імператор не мав такої природної переконливої величі, яку випромінював актор. Чи його кінорежисер Каменєв у «Традиційному зборі» В. Розова, обтяжений преміями міжнародних кінофестивалів, стомлений від успіху митець. А його директори заводів, генерали… А з іншого боку – ролі з витонченою психологічною розробкою: за зовнішньою стриманістю так багато порухів душі! Це й Дмитро Миколайович з «Теми з варіаціями» С. Альошина, і Генерал у виставі «Гравець» за Ф. Достоєвським. Пам’ятна також одна з останніх робіт Анатолія Георгійовича в «Поверненні до Сорренто» за п’єсою Альдо Ніколаї режисури Ірини Дуки. У роль Бокко він переніс драматизм свого життя – втрату дружини, складні стосунки з сином, свою беззахисність, самотність. Переніс і риси свого характеру – вразливість душі і вміння любити.

Чимало режисерів запрошували Анатолія Решетникова на головні ролі з надією, що він допоможе створити успішну виставу. І він виправдовував їхні сподівання, підтверджував свій високий професіоналізм, свіжість нев’янучого обдаровання. Тому, напевно, й зацікавленість його творчістю в режисерів півстоліття не зникала. В його акторській долі найбільше значення мали режисери М. О. Соколов, у виставах якого «Вчитель танців» Гольдоні, «У пущі» Лесі Українки, «Така любов» Когоута він виріс у провідного актора трупи, та М. Ю. Резнікович, у чиїх виставах («Тема з варіаціями», «Гравець», «Розлучення по-російськи», «Школа скандалу») майстерність актора ще більше розквітла. І вже у 1990-х, незважаючи на солідний вік, актор працював так само яскраво і енергійно.

Надзвичайно порядна людина, Анатолій Георгійович «ні з ким ні проти кого не дружив», не будував кар’єру через партійну чи профспілкову роботу, завжди був поглинутий своїми великими складними ролями. Займаючи почесне місце провідного актора, він ніс на собі важкий, але й солодкий тягар головних ролей, жив із підкресленим почуттям власної гідності. Це було помітно й зовні. Високий, стрункий, завжди з прямою спиною, високо піднятою головою, широким кроком, не поспіхом, він з гідністю крокував до театру. Був зі смаком вдягнений, обов’язково у сорочці з краваткою, у сяючому взутті.

Анатолій Георгійович любив, шанував і оберігав свою дружину. Не раз я бачив його на Житньому ринку. Він закуповував продукти для родини на цілий тиждень. Мені здавалося тоді, що він виглядав навіть іще з більшою гідністю, ніж у своєму уславленому колективі.

Усмішка в нього могла бути сердечною, привітною, але, коли співрозмовник не досить сумлінно ставився до роботи, чогось не розумів або займав хибну життєву позицію, ця усмішка ставала іронічною, навіть насмішкуватою.

У 1990-х його дружина пішла з життя. Коли я після цього побачив актора, він разюче змінився, був помітно розгублений і засмучений. Після слів мого співчуття, сказав: «Розумієте, моя дружина була відмінницею у школі, в інституті. Вона все знала. Була моєю першою порадницею. Всі мої проблеми ми вирішували разом… І як я тепер…» Я був приголомшений, так важко це було пов’язати з упевненим у собі Анатолієм Георгійовичем. Потім стало відомо про його складні стосунки з сином. Настільки складні, що навіть жити разом, під одним дахом, стало для актора небезпечно. А згодом, наче в казці, в його житті з’явилася «Фея», яка простягла йому руку допомоги. Ця жінка з молодих літ була палкою шанувальницею Решетникова. Будучи забезпеченою, вона зуміла перетворити свою романтичну закоханість у реальну «Божу справу». Вони побралися і стали жити в її квартирі. Саме тоді, у 2006 році, я подарував Анатолію Георгійовичу касету з моєю телепрограмою «Серце матері» з циклу «Театральні силуети», в якій використав його спогад про артистку Анну Ніколенко, мою матір. Під час нашої розмови Анатолій Георгійович був бадьорий, енергійний. Та через кілька років стало відомо, що він мешкає у Будинку ветеранів сцени. «Ми знали, що це так скінчиться», – можна було почути від деяких «доброзичливців». Та я був переконаний, що Олена Олександрівна («Фея») просто за станом здоров’я, яке у неї погіршилося, фізично не могла так доглядати за чоловіком, як у ті вісім років спільного життя. Я висловив цю думку, підносячи тост за здоров’я Анатолія Георгійовича на його 90-річному ювілеї, який ми святкували в ресторані сина Олени Олександрівни. Вона була вдячна за розуміння.

Усі ці роки я час від часу їздив у Пущу Водицю до Анатолія Георгійовича, передаючи фрукти і конверти від профкому і керівництва театру. А поза святами приїздив із фруктами від профкому і новинами нашого театрального життя. І щоразу відзначав, якою увагою, піклуванням санітарки, сестри, чергові оточували Анатолія Георгійовича, прикрашали його життя своїм гумором, материнською турботливістю. Ці наші зустрічі були цікавими для мене, перш за все, невідомими подробицями його тривалого життя.

«Коли я демобілізувався з армії, – згадував він, – студенти Хохлова вже навчалися на другому курсі. Але як виняток нам (мені й ще одному студенту, який також звільнився з армії) дозволили підготувати уривок і показати його. Ми працювали над цим великим уривком майже весь семестр. А коли показали, нас зарахували. Навіть більше, мені призначили стипендію імені Станіславського, а моєму партнерові – імені Леонідова».

«Михайло Федорович Романов якось сказав: “Толю, коли я піду з театру, ви будете замість мене, от пригадаєте мої слова”. На жаль, так не сталося», – закінчив Анатолій Георгійович.

Кілька разів у розмовах, я торкався болючої теми: «Анатолію Георгійовичу, ну чому ви пішли з театру? У вашому віці на акторів з таким доробком, як у вас, моляться, як на ікону». Він одмовчувався. А іншого разу я спитав прямо: «Ви жалкуєте, що пішли з театру?». «Жалкую», – відповів він.

Коли ми прощалися, Анатолій Георгійович так щиро, наче промовляючи молитву, просив передати голові місцевкому І. М. Дуці, яка дуже багато для нього робила, побажання здоров’я, успіхів, усіх гараздів. І в цьому була також вдячність їй і як режисеру: він у її виставах «Жиди міста Пітера, або Невеселі розмови при свічках», «Повернення в Сорренто» прекрасно працював.

Продовження теми доброї «Феї». Олена Олександрівна, коли ще була при здоров’ї, часто навідувалася до чоловіка зі своїм сином. Вона домовилася з однією молодою жінкою, яка була дотична до театрального мистецтва, щоб та щодня гуляла з Анатолієм Георгійовичем по території Будинку ветеранів. Зрозуміло, така домовленість щось коштувала. Але ці щоденні прогулянки й змістовні розмови з людиною, яка розуміла значення Решетникова для українського театру, тривалий час допомагали йому бути у формі, почуватися відносно здоровим. Коли виникали проблеми зі здоров’ям, дружина вирішувала їх з лікарями. Коли вона не могла приїхати до нього, телефонувала, вони подовгу розмовляли. І ще одне: на кошти родини Олени Олександрівни було видано книжку про життя і творчість Анатолія Решетникова. Весь тираж розіслали по бібліотеках України. А це означає, що пам’ять про актора житиме, про його творчість дізнаватимуться наступні покоління.


Корисні статті для Вас:
 
Олександр Вампілов на всі часи2017-01-11
 
ЮРІЙ ОДИНОКИЙ: «ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НА СЦЕНІ ЗОВСІМ НЕ ОСПІВАНИ2004-02-11
 
Зла пристрасть2016-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#3

                        © copyright 2018