Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Taking the Stage-2017: «Межі та кордони»


Уже третій рік Британська рада в Україні проводить театральну програму Taking the Stage, даючи шанс українським театрам і режисерам здійснити постановки за підтримки театральних фахівців зі Сполученого Королівства. Головна умова: літературною основою мають бути тексти британських драматургів або письменників. Програма здійснюється у партнерстві з українською ГО «Театральна платформа» та провідними британськими театрами: Young Vic (Лондон), Hull Truck (Галл), Live Theatre (Ньюкасл) та Sherman Cymru (Кардіфф). За час її існування на українській сцені було здійснено 11 вистав.

У 2017-му організатори не обмежували вибір, дозволивши використовувати будь-який твір британської літератури (драматургія, проза, поезія), однак вистави мали відповідати обраній темі – «Межі та кордони». Не було обмежень і щодо віку режисерів. Головна мета: «підтримати художньо оригінальні, суспільно значимі та сміливі театральні проекти запропонованих режисерів та театрів, зацікавлених у здобутті нового фахового та досвіду міжнародної співпраці».

До складу експертної комісії Taking the Stage-2017 ввійшли три спеціалісти з Великобританії: Сара Тіппл (режисерка, працює в опері, драматичному та музичному театрі), Рейчел О’Ріордан (директорка Sherman Theatre) та Марк Даун (співзасновник і художній керівник лялькового театру Blind Summit), а також три українських режисери: Оксана Дмитрієва (гол. реж. Харківського театру ляльок ім. Володимира Афанасьєва), Віталій Малахов (засновник, директор і художній керівник Київського театру на Подолі) і Тамара Трунова (режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра).

Перемогли кияни – Роза Саркісян, Дмитро Захоженко та Максим Голенко, вони отримали очищення авторських прав на заявлений твір (на рік) та винагороду 30 тис. гривень на реалізацію спектаклю. А ще – допомогу з комунікацією готових спектаклів: розробку промо-кампанії, створення відеороликів та дизайну афіш. Режисери-переможці мають також відвідати британські театри-партнери.

Максим Голенко, один із нинішніх рекордсменів за кількістю постановок в Україні, здійснив прем’єру першим: у лютому випустив чорну комедію «Кицюня» за п’єсою ірландського драматурга та кінорежисера Мартіна Макдони «Лейтенант із острова Інішмор» (переклад Іллі Пелюка). Прем’єра відбулася в Дикому театрі, який з минулого року оселився під дахом Національного центру Олександра Довженка на «Сцені 6».

У виставі грають два склади акторів з дев’яти столичних театрів (На Печерську, «Золоті Ворота», ТЮГ, Театр оперети, «Колесо», Театр драми і комедії, Малий театр, Театр на Подолі, Дикий театр), працювали: художник Марія Хомякова, композитор Дмитро Данов, хореограф Максим Буглаков. Драйвової тональності виставі на кожному показі надає живий музичний супровід гурту «Red Alice».

«Кицюня» – це комедійний екшн-чорнуха в стилі фільмів Квентіна Тарантіно. Мегаемоційний. Безжальний. Безбоязний. Такий собі передапокаліпсис людства, в якому герої через непорозуміння, байдужість або нетерпимість готові перетворити одне одного на стейки для барбекю. Це історія про жителів невеликого селища, для яких покалічити чи вбити живу істоту (тварину або людину) – наче жменю насіння полузати. Зав’язкою стала помста: троє односельців – Крісті, Брендан і Джо (Володимир Кравчук, Андрій Кронглевський, Олександр Соколов) – позбавляють життя кота, улюбленця лейтенанта Патріка (Володимир Заєць). Розлючений вояка намагається знайти й покарати кривдника, а допомогти йому в цьому вирішує неповнолітня Марі (Ганна Кузіна). До слова, дівчина з рушниці усім свиням у селі очі повистрелювала. Під приціл безжальної парочки (подібної на відомих Містера і Місіс Сміт з однойменного фільму) потрапляють усі зустрічні. Навіть рідний Патріків батько Донні (Олександр Ярема) і брат Марі Дейві (Дмитро Вівчарюк). Зрештою, лейтенант сам опиняється серед семи трупів. А кіт, через якого виникла «м’ясорубка», повернеться додому живий і здоровий. Голенко адаптував історію Макдони до українських реалій, тож постановка присмачена українським гумором, відомими піснями («Зеленеє жито» Оксани Білозір, «Ні обіцянок, ні пробачень» Віктора Павліка, «Рідна мати моя» Дмитра Гнатюка тощо) та національною символікою (надпис великими літерами «Ridna hata», вишитий рушник над портретом Мартіна Макдони, віночок із квіток на голові Марі, яку кличуть Марічкою, кіт-улюбленець на ім’я Бандера і т. д.). Але головною спецією є багатослівна та розмаїта нецензурна лайка.

Чимало нецензурного – слів, жестів, предметів, костюмів, мізансцен – застосувала і Роза Саркісян (з 2017-го – головний режисер Львівського театру для дітей та юнацтва). У березні на сцені Київського театру «Актор» вона показала зухвалу виставу-кабаре «Психоз о 4.48» за однойменною п’єсою Сари Кейн. Співтворці – художниця Діана Ходячих та композитор Олександра Малацковська. Остання стала ще й частиною дійства: і як піаністка, і як співачка, і як акторка. У «Психозі о 4.48» – усе на межі. Літературна основа, яку важко віднести до моноп’єси чи прозового тексту. Жанр – кабаре, бурлеск, фарс, пародія чи трагікомедія. Розподіл ролей між акторками, які грають і жіночі, й чоловічі партії. Та й імен самих героїнь не назвеш. Це, радше, таке собі розчленування одного персонажа (жіночої статі) на три частини: тендітну жіночу (Ніна Хижна), грубу чоловічу (Оксана Черкашина), а між ними рефері (Олександра Малацковська) – своєрідний внутрішній голос, суддя, сумління, золота середина. До того ж, вони постійно існують на межі театральної умовності й реальності: періодично виходять з образів, коментують дійство, вільно спілкуються з публікою в залі. Глядачам, не знайомим із драматургією і біографією Сари Кейн, непросто буде зрозуміти, про що вистава. Адже, як і в п’єсі, тут немає сюжету та героїв. Драматург написала «Психоз о 4.48» у психлікарні незадовго до власного самогубства. Режисерка Роза Саркісян депресивні дослідження самотності, божевілля, хвороби, розгубленості, страждань авторки подала в ґротескно-саркастичній формі, використовуючи живу музику та відеозйомку в режимі он-лайн. Її «Психоз о 4.48» – це відчайдушний балаган, або дівчачі гульки, учасниці яких порушують мільйон важливих питань і жодного не розв’язують. Зачіпають глобальні теми (життя і смерті, здоров’я і хвороби, дружби і кохання, професійних та особистих стосунків, духовних і сексуальних взаємин, жіночих і чоловічих обов’язків-прав-переваг), відповіді на які ніхто не може озвучити.

П’єси, що їм віддали перевагу М. Голенко і Р. Саркісян, відомі та популярні. А от Дмитро Захоженко, третій переможець, обрав «Світ у горіховій шкарлупці» – не п’єсу, а цілу книгу. І не просто художню літературу, а ґрунтовне (сучасне) наукове дослідження. Основою його експериментальної вистави-діалогу є «Великий задум» (2010) відомих фізиків, науковців та письменників Стівена Гокінґа та Леонарда Млодінова (а також уривки з шекспірівського «Гамлета»). Допомагали режисеру: художниця Ніна Захоженко, художниця костюмів Ольга Данилюк. Прем’єра – у березні в Новому театрі на Печерську.

У виставі також немає сюжетної композиції та героїв. П’ять акторів (Ігор Рубашкін, Катерина Кістень, Григорій Бакланов, Борис Український, Артур Зайцев) ведуть бесіду з публікою, періодично залучаючи її до експериментів, провокуючи на роздуми та відповіді вголос. Вистава – нестандартна науково-пізнавальна дискусія на тему історії та законів Всесвіту (планет, людства, живих істот, космічних тіл), оригінально оздоблена театральними «спецефектами»: інтерактивними хімічними та фізичними дослідами, саундтреками та відеозаставками з популярних кінофільмів, оригінальними відеопроекціями, живою музикою та піснями, новорічними хлопавками, розливанням коктейлів за стійкою. Попри яскраву обгортку, «Світ у горіховій шкарлупці» зачіпає серйозні науки (філософія, історія, психологія, астрономія, хімія, фізика) і змушує замислитися над питанням сутності світобудови, людського існування та призначення. Глядач все більше відчуває себе мікроскопічною часточкою (піщинкою, молекулою, атомом) чогось неймовірно великого і безмежного, цілого і мудрого, вічного і миттєвого. Стираються межі й кордони між своїм і чужим, близьким і далеким, уявним і реальним, часом і простором. Ближче до фіналу вистава нагадує захопливу мандрівку, яку не хочеться завершувати.

У всіх трьох виставах режисери різнобічно та оригінально розкрили тему «Межі та кордони», намагалися стерти межі театральної умовності між акторами і публікою, відмовляючись від уявної четвертої стіни, провокуючи глядача на живу реакцію, коментарі та участь. Обравши яскраву видовищну форму, вони експериментували та поєднували між собою жанри (комедія, фарс, екшн, чорнуха, бойовик, трилер тощо), використовували живу музику і вокал. Молодих режисерів цікавлять глобальні питання та проблеми, в яких відчувається певна приреченість людства – наче перед колапсом Землі. Втрата цінностей, моральних законів, безвихідь… За умови, якщо не почати вже сьогодні змінювати споживацьке ставлення до всього. І починати треба із себе – власного ставлення до довкілля (людей, тварин, природи, планети і Всесвіту в цілому). Своїми виставами режисери акцентують, що ми всі є окремими частинами одного цілого. І тільки у єднанні (любові, повазі, милосерді) наша сила, міць і надія на продовження буття.


Корисні статті для Вас:
 
Шекспір, якого ви ще не бачили2004-02-11
 
Чекаючи на Шекспіра2004-02-11
 
Де панує творче відчуття світу2017-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018