Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Олесь Санін: «Мені подобається шукати і відкривати нові території…»


– Відомо: фільм має бути мистецьким твором і водночас доступним для найширшого глядача. Мені здається, це підтвердили й ваші ігрові картини: «Мамай», хоча там бракувало напруженого сюжету, і «Поводир», де сюжету було «забагато». Фільм «Олекса Довбуш», над яким нині працюєте, що це буде – епос, драма, пригоди?

– Я глибоко переконаний, що творчу майстерню, якщо вона справжня, не можна озвучувати. Для мене це дух, тому я намагаюсь обережно ставитись до тих духів, про які ставитиму кіно. Обіцяти, що це буде суперблокбастер такого чи такого жанру, я не готовий. До інтерв’ю я також не готовий.

– Але ж ви виношуєте цей задум майже рік…

– Виношую ще з часів, коли вступив на курс до Леоніда Осики, з першого дня навчання. Я був у нього на неіснуючій посаді асистента. Він закінчив «Гетьманські клейноди» і збирався знімати «Легенду про Довбуша»: перебирав сценаріями, героя мав грати Іван Гаврилюк. Сам персонаж – міфологічний, з одного боку, а з другого – конкретна людина. Іншої такої непересічної людини в Карпатах не було, він мав за собою романтичний шлейф. Акумулював у собі всі біди і надії гуцульського краю, і для багатьох залишився символом. До виходу фільму «Тіні забутих предків» самі гуцули вважали себе упослідженим народом. Так про них думали в СРСР, так думали поляки. Це були бідні люди, які живуть у горах.

– Але в них був театр, заснований Гнатом Хоткевичем. Не кажу вже про розкішні декоративно-ужиткові вироби, які вони творили, про їхню музику…

– Цей театр придумала інтелігенція, пани. І Франко.

– Важливо, що про них знали…

– Так, у Кракові на виставці, в Австрії у книжці. Але їх привчили до думки, що вони неосвічені, живуть з тваринами в одній хаті . Вони міцно держалися за свою землю, віру, церкву, і це їх тримало в житті. І в цьому контексті Довбуш…

– Був заступником?

– Ні, він для них міфологічний персонаж. Перун. Не людина…

– Тобто, не хочете казати, який це буде жанр?

– Це буде драма. Яка саме? А якого жанру драма «Макбет»? Це не історія поневіряння молодої людини, яку вивчили на короля. Це історія про кров, про землю, про те, що кров не водиця. Це дуже жорстокий час.

– Ви якось сказали, що цей фільм – не про гуцульського Робін Гуда, а «про кохання, заради якого люди здатні піти на смерть». Чи можна конкретніше про це? Яким ви бачите легендарного героя з ХVІІІ століття?

– Це історія про любов, про Довбуша, який не хотів ставати славним народним героєм. Це людина, яка прагнула простого людського щастя. І за нього довелося боротися. Як на мене, це унікальна історія кохання. Непереборної сили, живої енергії, кохання, яке робить людей кращими, а з іншого боку, Олексу Довбуша воно і вбило. Про це розповідають всі легенди, співанки.

– Постать ця віддавна приваблювала кінематографістів. У червні 1941 року в Криворівню приїхала знімальна група на чолі з Іваном Кавалерідзе. Та напад гітлерівців перекреслив їхні плани. Фільм «Олекса Довбуш» 1959 року поставив на кіностудії Довженка Віктор Іванов. Гуцули там не дуже переконливі, але, здається, він орієнтувався на французьке пригодницьке кіно на зразок «Фанфана-Тюльпана».

– Так, то пригодницький жанр. В тій історії міг бути герой з будь-яким іншим іменем. Тоді для авторів фільму це ім’я було славне і пов’язане з романтичним флером. Що заважає романтичності історії Олекси Довбуша? Реальність. Якби то був вигаданий персонаж – це одне. Якщо вірити Грушевському та іншим історикам, народився він у 1700 році, помер 24 серпня через 45 років, є дві кримінальні справи, оригінали не збереглися, але польські копії я сам бачив, про суд уже над мертвим Довбушем з великою кількістю свідків та звинувачень. Це реальність. На противагу їй існують історії, міфи, створені гуцулами. Він став для них уособленням людини, яка жила заради інших. Він вимушено став розбійником, тому що його брат став розбійником, вже був у розшуку. Чимало з них не з власної волі стали опришками. В його рідного брата Івана – стати опришком – це була романтична мрія, в Олекси – ні. Іванів ніж зберігався в церкві, на ньому були викарбувані імена людей, яких він ним убив, і в церкві мали читати заупокійну молитву за вбитими. Це історія гріха, історія людини, яка з цим гріхом бореться. В Олекси так само історія гріха, але любові, адже жінка на ім’я Марічка Дзвінчук була заміжня. Та мене сьогодні цікавить не історичний контекст, мене більше цікавить, ким є цей герой для нас нині. Мотиви й алюзії тодішньої боротьби стали сьогодні актуальними. Мене абсолютно не цікавлять соціал-демократичні чи комуністичні історії. Я чітко розумію, що це була найскладніша історія, тому що, на жаль, більшості авторів, які про Олексу Довбуша писали (а писали Франко, Коцюбинський, Захер-Мазох), заважала історія боротьби з багатими.

– Тобто вас цікавить психологія?

– Мене цікавить психологічна історія, а не те, що він не любив багатих. Він чітко поділяв людей за якостями добра і зла. І той скарб, який вони з братом захопили, не приніс їм обом нічого хорошого. Є відома співанка, що Довбуш «на ніжку налягає, топірцем си підпирає». Чому налягає? Історичний факт: через це золото два брати посварилися так, що рідний брат втяв Олексі ногу, і той довго відходив від рани. Не тільки фізичної, а й моральної. Про цю рану я і хочу розказати.

– Є ще одна алюзія: «Камінна душа» Гната Хоткевича й однойменний фільм Станіслава Клименка. А також сценарій «Камінна душа», написаний Іваном Миколайчуком у співавторстві. Наголос на тому, що такий спосіб життя неминуче призводить до жорстокості. Й закохана в Марусяка панянка ледь не стає жертвою…

– Це найбільш близька для мене літературна основа. Я не екранізую «Камінну душу», але основна міфологема самого твору: опришко повинен мати камінну душу, бо як тільки його душа розтане, на нього чекає смерть, мені зрозуміла. Олекса Довбуш був звіром, але кохання до Марічки пробудило в ньому людину. Він знав її давно, обіцяв одружитися, але її видали за іншого. Жінка відповіла на почуття Олекси і фактично поставила себе поза законом у суспільстві. Там багато буде жанрового.

– Труднощі роботи над історією про Олексу Довбуша в тому, що вона, на відміну, скажімо, від історії про Івана Палійчука з «Тіней забутих предків», тиражована…

– Мені здається, що якась частина знятого Віктором Івановим матеріалу не ввійшла у фільм. Не закінчена драматична лінія. Це не буде римейк. У Чернівцях нині один підприємець, режисер-аматор знімає картину про Довбуша (стрічка «Легенда про Довбуша» йшла в кінотеатрах у квітні, але сприймати її всерйоз не випадає. – Прим. Л.Б. ).

– А хто такий Черниш?

– Максим Черниш – сценарист, ми нині з ним працюємо над сюжетною структурою фільму, на його рахунку вже чотири серіали, повнометражні картини. Я маю знімати так, щоб люди ломилися в кінотеатри. Іншого способу довести успішність нашої професії немає. З іншого боку, мене лякають заяви продюсерів, моїх колег про унікальність сучасних надбань нашого кіно, коли кожен фільм, який виходить, автори називають блокбастером. Це не зовсім адекватна оцінка ситуації. Ми всі з цим погоджуємось, бо глядачам треба донести, що українське кіно успішне, що воно працює, що нам якоюсь мірою вдалося переконати владу. Але! Треба зупинитися і робити високоякісний продукт. У дуже багатьох фільмах, які я сьогодні бачу, цей момент упущено. Знаю це за досвідом інших країн: якщо кінематограф тої чи іншої країни закривається в собі й не має художньої цінності, немічний, може настати велике розчарування, і люди перестають ходити в кіно. Так і в нас вони скажуть: ми вже допомогли українському кіно, а тепер підемо подивимось хороше кіно.

– Можливо, наші глядачі дивляться «Сторожову заставу» тільки тому, що вже давно на екранах немає нічого українського. Погодьтеся, потреба не зникла, хтось поп-корн жує на американському, але є глядачі, які дивляться наше кіно.

– Є люди, які не мають змоги відправити своїх дітей на російсько-українську війну, вони волонтерськи підтримують усе вкраїнське. Нам зі свого боку також треба тримати оборону десь на небесах, а не тільки на землі. Нам треба цю територію серця, любові охороняти. Вона – не просто лозунги, бо навіть найкращі слова девальвуються. А ці фантастичні надбання, які ми отримали, переживаючи Майдан і продовжуючи переживати війну? Всі ці історії, які ми побачили на власні очі, які не можна було вигадати найгеніальнішому письменникові? Ми думали, що, живучи в електронний час, це все вже в далекому минулому, а виявилося, що дуже близько. І для мене це була особиста драма. Є моменти в житті, коли для інтелігента не існує іншого аргументу, крім бруківки.

– Інакше б Янукович сидів у президентському кріслі й досі.

– І ми зіткнулися з тим, що довелося опуститися до якогось середньовічного рівня. А що робити?

– Сергій Михальчук буде кінооператором?

– Ми з ним давно задумали цей фільм і давно до цього готувались. Хоча він фігурує у заявках на зйомки багатьох картин у програмах Держкіно.

– Коли режисер готується знімати фільм про яскравого героя, він бачить виконавця головної ролі…

– Я шукаю точність цього бачення. Я ще не переконаний у ньому.

– Він має бути красивий? І бути гуцулом?

– Це надзвичайно складна драматичне навантаження. Я не можу брати актора, який буде 30 відсотків енергії витрачати на те, щоб здаватися гуцулом. Тут питання в тому, що в очах Олекси повинні бути гори. Це може зняти камера, але цього не можна зіграти. Ви піднімаєтесь – і гори, і головне відчуття від цієї краси – це свобода… у всіх її розуміннях на рівні Бога. Якщо цього немає, це неможливо зіграти. Можна зіграти трагедію, любов. Але свободу зіграти не можна. А це те, що його радикально вирізняло з усього навколишнього світу. Гуцули – вільні, тільки сьогодні вони чомусь усі на заробітках в інших країнах. І у ХVІІІ столітті їхали працювати на панів.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Олесь Санін2011-10-02
 
Олесь Санін: «Сценарій – це дуже утилітарний твір…»2006-02-11
 
«Мамай» відкрив постійний форум украінського кіно в Нью-Йорку2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018