Ксенія Іванченко Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Україна в героїчних комедіях Леоніда Бикова


В умовах тотальної цензури і жорсткого контролю кіно в СРСР все ж з’являлися фільми, які хвилюють і сьогодні. Крізь «соціалістичний реалізм», незважаючи на перманентні обмеження і втручання чиновників у процес виробництва фільмів, проривався талант режисерів і акторів.

Актор і режисер Леонід Биков заслужив любов глядачів і повагу критиків насамперед завдяки картинам «В бій ідуть лише “старики”» (1973) та «Ати-бати, йшли солдати...» (1976). Обидві оповідають про події Другої світової війни, зображають героїзм простих солдатів, їхній побут і трагічність долі. Фільми дають можливість поглянути на війну «зсередини», очима її учасників. Леонід Биков, на противагу більшості радянських кінематографістів, розкриваючи тему війни, акцентує увагу на рядових її учасниках, оминаючи ідеологію партії.

Важливим аспектом фільмів Бикова є увага до національного питання й оспівування України. Причому до української тематики він звертається в контексті любові до своєї Батьківщини, що притаманна чи не кожній людині. Цю любов шанують і в інших народів. Герої Бикова – представники різних національностей, але кожен пам’ятає свій рідний край, свою культуру і мову.

Обидва фільми – не просто комедії у звичному розумінні. В гумористичній формі режисер зображає трагічну й непросту долю героїв, дає глядачам урок високоморальної поведінки. Успіх цих режисерських робіт Бикова забезпечило поєднання людяності й щирості персонажів та високої майстерності акторів.

Герої фільмів Бикова настільки різноманітні, що репрезентують майже всі вікові й соціальні групи радянського суспільства. Багатоманітність біографій дає можливість кожному глядачеві відчути спорідненість з героями фільмів. Така різноманітність відіграє ще одну роль: показує єдність суспільства в боротьбі проти спільного ворога. Представники різних національностей об’єднані спільною трагедією і спільною долею. У фільмах пліч-о-пліч ідуть у бій професорські й робітничі сини.

Одним із цікавих аспектів є те, що в картинах Бикова немає негативних персонажів. Так, є ворог – гітлерівці, але цей ворог – безликий. Усі персонажі – щирі, доброзичливі, веселі, дружні, хоробрі. Кожен – приклад для наслідування.

Режисер віддає провідну роль рядовим військовим, оминаючи увагою воєначальників та керівників держави. Знявши дві картини про війну, Биков не згадав про «вождя народів» та відомих радянських генералів. Він акцентував увагу на героїзмі й самовідданості звичайних людей. Що нетипово для радянського кіно.

Режисер звертає увагу не тільки на бої, а й на солдатський побут. Вільний час військові проводять так само, як і люди в мирний час: грають у футбол, в морський бій, грають на музичних інструментах, танцюють, не забувають про свята (в «Ати-бати» взвод святкує день народження сина єфрейтора Святкіна). У Бикова немає надмірної героїзації персонажів. Кожен має як свої переваги, так і слабкості й недоліки. Долі героїв складаються досить трагічно, це не супермени і навіть переважно не професійні військові. На війні гинули люди, які щойно почали свій життєвий шлях. Зокрема, лейтенант Суслін в «Ати-бати» прибуває на фронт після навчання в училищі, а лейтенант Александров з’являється в ескадрильї капітана Титаренка навіть не досягнувши повноліття.

Леонід Биков завжди хотів знімати комедії. Мабуть, тому будь-який фільм виходив у нього легким, безпосереднім, сповненим гумору. В «Ати-бати» комізм досягається протистоянням вихованого, але «зеленого» офіцера Сусліна (Володимир Конкін) та бувалого, але малоосвіченого єфрейтора Святкіна (Леонід Биков). Погляди цих людей на війну суттєво відрізняються: Суслін намагається перетворити довірений йому взвод на показовий. Святкін, навпаки, абсолютно не піклується про те, який вигляд матиме взвод. Для нього головне – це виконання військового обов’язку. Він логічно вважає, що головне не те, чи охайно він виглядає, а чи корисний у бою.

У «Стариках» головним «генератором гумору» є лейтенант Александров, або Кузнєчик. Освічена та начитана молода людина дивиться на військовий побут під неочікуваним кутом. Його безпосередність, винахідливість та красномовність вносять у картину комічність. Гумор примножують і побутові жарти, якими солдати обмінюються між собою. Додає комічності й те, що кожен персонаж має своє прізвисько, яке підкреслює особливість характеру героя.

Гумор увиразнює солдатський героїзм, показує, з якою легкістю та безпосередністю воїни приймали свою трагічну долю. Биков не вдається ні до сарказму, ні до іронії. Гумор у нього світлий і вишуканий.

Якщо фільм «Ати-бати, йшли солдати…» відбиває національну строкатість, то в «Стариках» режисер відводить провідну роль українцям. Це можна побачити вже в перші хвилини фільму: після приземлення капітан Титаренко по-турецьки, наче козак Мамай з народної картини, сідає на траві їсти вареники. Мало того, капітан наголошує, що «сьогодні ми літали над моєю рідною Україною». І далі Биков регулярно нагадує, що дія фільму розгортається саме на українській території і головний герой – представник українського народу. Це проявляється і в захопленні українськими степами, і в жартівливих наказах («Вільно, козаки!»), й у виконанні пісні на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна».

В «Ати-бати» носієм української культури виступає сержант Гарбузенко, що говорить українською впродовж усього фільму.

Важливо, що, захоплено змальовуючи Україну, режисер не забуває і про інші національності: головні герої нерідко із російської переходять на свої рідні мови: наприклад, у сцені, де Ромео перекладає для коханої Маші різні слова на рідну узбецьку. Показова також сцена, де Маестро представляє свій оркестр і виділяє час, щоб пролунали народні пісні всіх національностей його оркестру.

Фільми виходили в часи застою. Те, що режисер яскраво акцентував увагу на Україні та участі українців у війні, було сміливим вчинком. Адже на той час Іванові Миколайчуку вже заборонили зніматися, Параджанов сидів за ґратами, а директор кіностудії Альберт Путінцев проголосив своїм завданням знищення національного кіно.

Український колорит у фільмах Бикова вельми виразний. І це дуже важливо, оскільки кількість по-справжньому українських фільмів, що вийшли в радянські часи, є досить обмеженою.

Герої фільмів Бикова ідуть по життю з піснею. Найточніше ставлення самого режисера до мистецтва висловлено у фразі Титаренка: «Війни минають, музика – вічна». Невипадковим є і прізвисько головного героя «Стариків» – Маестро. Наділивши командира ескадрильї обов’язками диригента оркестру, Биков підкреслив, що музиці він відводить одну з провідних ролей у стрічці.

Обидва фільми супроводжуються багатоманітною музичною гамою, причому саунтрек лунає не за кадром, навпаки, глядач бачить виконавців пісень – оркестр військових льотчиків.

Активний музичний супровід виокремлює фільми Леоніда Бикова серед інших стрічок про війну. Режисер дає зрозуміти, що кожен його персонаж – не просто машина для вбивства, а багатогранна і різнобічно розвинута особистість. Окрім того, музичний супровід робить фільми легкими для сприйняття.

Висока художня майстерність притаманна сценаристам (у «Стариках» – Леонід Биков, Євген Онопрієнко та Олек- сандр Сацький, в «Ати-бати» – Борис Васильєв та Кирило Рапопорт), які підійшли до воєнної тематики з досить незвичного боку, і акторам. Кожен персонаж – завершена цілісна особистість. Сам Биков грає різних персонажів: відповідального капітана Титаренка та балагура і зірвиголову Святкіна. Він настільки майстерно перевтілюється, що здається, ніби кожен персонаж є частиною особистості самого актора. Сергій Іванов з його неперевершеною грою та Дмитро Миргородський також присутні в обох фільмах. Операторська робота Володимира Войтенка у «Стариках» винахідлива, особливо в сценах повітряних боїв: камера динамічна, виконуючи різноманітні віражі. Складається враження, що ми стежимо за боєм з кабіни іншого військового літака, який також бере активну участь у бою.

Особливістю фільму «Ати-бати» є цікавий монтаж. Автор ніби порівнює і протиставляє мирні 1970-ті й роки Другої світової війни: розповідь переміщається з 1940-х на тридцять років уперед і навпаки. Одним із найяскравіших протиставлень є сцена солдатського обіду та святкового застілля дітей героїв: режисер ніби ненав’язливо дає зрозуміти, що жертви та подвиги не минули марно.

Переглядати фільми «Старики» і «Ати-бати» можна нескінченно, щоразу відкривається якась нова підтема, якийсь новий режисерський прийом. Існування цих фільмів у сучасному кіно виконує кілька завдань: по-перше, це високомайстерні й професійні роботи, на яких можна навчати молоді покоління, по-друге, Леонід Биков створив власний жанр у кіно, однаково несхожий ані на панівний в СРСР соцреалізм, ані на українське поетичне кіно. Найбільше роботи Бикова наближені до козацького фольклору: героїчні та веселі, романтичні та безпосередні, сповнені глибокого патріотизму та людяності. І по-третє, фільми ці мають ще й історичне значення: вони документують те, що український народ відігравав одну з провідних ролей у перемозі над гітлерівським нацизмом.


Корисні статті для Вас:
 
Життя і смерь Леоніда Бикова2006-02-11
 
Своє/рідне кіно Леоніда Бикова2011-03-19
 
Дозволяю фарбувати в синій колір,або Сенс життя псевдохворого Зайчика2009-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018