уклала Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Оператор-чарівник. До 125-річчя Данила Демуцького


Демуцький Данило Порфирович (16.07.1893, с. Охматів Київської області – 7.05.1956, Київ) – кінооператор, заслужений діяч мистецтв Узбецької РСР (1944) та Української РСР (1954). Закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. В кіно з 1926 року, спочатку як завідувач фотолабораторії Одеської кінофабрики, потім як кінооператор. На Одеській кінофабриці зняв фільми: «Свіжий вітер» (1927), «Два дні» (1927), «Примхи Катерини ІІ» (1928), «Лісова людина» (1928), «Арсенал» (1929), «Тобі дарую» (1929, спільно з Олександром Лавриком), на Ташкентській – «Насреддін в Бухарі» (1943), «Тахір і Зухра» (1945), «Походеньки Насреддіна» (1947). На Київській – «Земля» (1930), «Іван» (1932, спільно з Юрієм Єкельчиком і Михайлом Глідером), «Подвиг розвідника» (1947), «В мирні дні» (1950, приз у Карлових Варах за найкращу операторську роботу), «Тарас Шевченко» (спільно з І. Шеккером і Аркадієм Кольцатим, 1951), «Калиновий гай» (спільно з Наумом Слуцьким та Віталієм Філіповим,1953). Був репресований, заслання відбував у Середній Азії.

Кінорежисер Арнольд Кордюм, будучи на засланні, записав спогади Демуцького, зокрема, про його роботу в кіно: «Скінчивши університет, Демуцький, замість податися в адвокатуру, захопився фотографією й незабаром привернув до себе увагу співробітництвом у дореволюційних журналах “Солнце России” та “Вестник фотографии”. 1921 року молода Українська академія наук запросила його організувати академічну фотолабораторію. <…>

У своєму фотоцеху Демуцький вперше застосував фотографування так званим моноклем. Це було творче новаторство, яке скептично зустріли фоторемісники-одесити, бурмочучи:

– Який же це начальник фотоцеху, коли безфокусні знімки хоче давати!

Але сталося несподіване для скептиків: незабаром надійшла звістка, що зняті моноклем фотографії Демуцького премійовано на паризькій виставці декоративного мистецтва золотою медаллю. І ті, хто кепкував учора з шукань Демуцького, сьогодні мусили вітати його з перемогою…

А тим часом Демуцький наполегливо вивчав операторське діло. Це була досить клопітна справа, що, крім теоретичної підготовки, вимагала ще певних професійних навичок. Тодішні знімальні апарати ще не мали моторчиків, їх треба було крутити самому операторові, й так спритно, щоб дати шістнадцять кадриків у секунду. Нам часто доводилося спостерігати, як Данило Порфирович, підписавши чергового папірця, використовує вільну хвилину на тренаж: швидко крутить у повітрі рукою.

Теорію він теж опанував досить оригінально. Попросив у кінооператора Завелєва на ніч його знімальний апарат. Той неохоче дав, попередивши, що ранком у нього зйомка, тож апарат треба вчасно повернути. Цілу ніч мудрував Данило Порфирович над своїм майбутнім “знаряддям виробництва”, мацаючи кожен його гвинтик, тричі розбирав апарат і знову його складав. Та на четвертий раз, коли здавалося, вже все відомо, раптом апарат як затявся і ніяк не давався себе скласти… А вже стало розвиднятися, на місці зйомки збираються артисти, учасники масовки, технічні робітники. Завелєв нервується й ніяк не може збагнути, що могло змусити завжди точного Данила Порфировича не додержати свого слова. Нарешті Завелєв не витримав, скочив на проїжджого візника й помчав на квартиру до Демуцького. А той сидить у розпачі над розібраними частинами знімального апарата й ніяк не добере, чого він учетверте не може скласти їх докупи. Виявилось, що якогось шурупа не закручено до кінця, а через нього, клятого, вередував і весь апарат… Прикра подія, але завдяки їй Данило Порфирович остаточно опанував свій новий фах кінооператора»[1].

Після того, як на Одеській кінофабриці було знято фільм «Два дні» (1927), журнал «Кіно» під рубрикою «Люди екрану» познайомив читачів з оператором цього фільму: «Оператор Демуцький в цій своїй другій великій картині показав себе не аби-яким майстром. В його руках об’єктив знімальної камери такий же слухняний, як пензель у руках маляра. Данило Порфирович Демуцький – досвідчений фотограф. Працює в цій галузі з 1910 року. 1925 року фотографічні роботи його на Міжнародній виставці декоративних мистецтв у Парижі було нагороджено золотою медаллю. Ті роботи Данила Порфировича Демуцького, що на виставках у Київі, Москві, Ленінграді були показані, є типовими взірцями фото-імпресіонізму, що панував та й тепер ще панує в фотографії. Виконано їх бромо-олійним засобом і знято всіх моноклем.

З 1923 р. Демуцький робить досліди і спроби, щоб вивести художню кінематографію <…> на нові шляхи, ближчі до сучасних мистецьких течій.

Сім таких робіт Демуцького зараз перебувають на виставці Асоціації революційних митців України, а сім – у Парижі.

Операторською роботою зайнятий Данило Порфирович Демуцький з 1926. Він цілком залишив фотографію й працює лише як оператор на Одеській кінофабриці. Протягом цього часу він зняв “Васю-реформатора”, “Свіжий вітер” і “Два дні”»[2].

У «Двох днях» йому найкраще вдались нічні сцени, оскільки вони давали більше можливостей для застосування письма світлотінню. У покинутому графському будинку камера вихоплювала з темряви то рояль, то люстру чи ще якийсь предмет і це створювало відчуття настороженої нічної пітьми. Прагне передати в кадрі лише найпотрібніше, гранично скупо й економно користується світлом. Порушуючи неписані операторські звичаї, він не освітлював усієї декорації заради того, щоб показати, скажімо, її зовнішні масштаби, багатство або архітектурні форми, як це практикувалося. В декорації він умів виділяти необхідні йому деталі.

Після співпраці з Георгієм Стабовим він переходить у групу фільму «Арсенал» Олександра Довженка. Виступає проти натуралізму, шукає нові засоби виразності.

В «Арсеналі» Андрій Роміцин виділив як найбільш показову під кутом зору зображального вирішення сцену повернення з фронту солдатів різних національностей, коли вони знаходять удома чужих дітей. «У кожному такому епізоді подавався внутрішній вигляд приміщення, яке не мало яскравих етнографічних ознак і предметів побутового вжитку, крім грубуватого, примітивного столу й лави. Жінка солдата, що стояла з немовлям в руках посеред кімнати, освітлювалась нижнім світлом; при появі тіні вона в німому відчаї відступала до стіни, слідом за тінню в кадрі виникав солдат, хвилину дивився на дружину, на чуже дитя, гупав кулаком по столу і грізно питав “Хто?!”. Принципи такого виразного, продуманого світлотіньового трактування застосовані в “Арсеналі” дуже послідовно»[3].

Мистецтво оператора цілком відповідало романтичній схвильованості й патетиці Довженка. Проте в ньому відчувався і певний художній раціоналізм.

«Треба нагадати, – писав Петро Масоха, – про щасливе творче здруження Довженка з оператором Данилом Демуцьким, теж неабиким, талановитим, високої культури митцем, який уже тоді одержав за свої фото золоту медаль на виставці в Парижі. Чуйна людина, до того ж закоханий в Довженкову творчість, оператор Демуцький своєю майстерністю увінчував на плівці мистецьку славу свого режисера»[4].

У «Землі» простий сюжет вимагав від оператора простих засобів. Тут він також відкидав усе зайве, все те, що могло заважати глядачам сприймати твір у його цільності. Наслідки були вищі від попередніх – величезна сила емоційного впливу і водночас до краю узагальнені образи. «Хрестоматійними зробилися воли, застиглі з тваринного подиву від нечуваного механічного страхіття – трактора»[5]. Образне виявлення зіткнення двох різних епох у житті українського села…

«Кінцівка “Землі” – це воістину чарівно проспіваний гімн природі! І проспіваний не тільки режисером, а й оператором Данилом Порфировичем Демуцьким – цією невеличкою людиною з двома пучками брів, що нависали над ясними очима, які дивились з-під брів пильно й проникливо. Він мало говорив, але багато слухав, був тихий і скромний, непоказний собою. <…> Це він – оператор-чарівник, у якого на екрані ніби дихає й співає природа, така жива й неповторна, українська, пахуча, незаймана…»[6].

Демуцького арештували у 1932 році за надуманим звинуваченням. Його заслали до Узбекистану. В 1935–1937 і в 1941–1948 роках він був оператором Ташкентської студії кінохроніки і художніх фільмів. Арнольд Кордюм згадував: «Як письменник ніколи не розстається з блокнотом, так Демуцький ніколи не розлучався з фотоапаратом, що правив йому за своєрідний блокнот.

Художник душею і талантом, Демуцький не тільки любив природу, а й тонко відчував її гармонію. <…> Його оселя справляла враження великого музею: кераміка, скло, порцеляна, витвори різьбярів, вишивки, гравюри… А в його особистій бібліотеці було чимало унікальних видань з різних галузей мистецтва й науки»[7].

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. Кордюм А. З архіву кінопам’яті // Крізь кінооб´єктив часу. – К. : Мистецтво, 1970. – С. 30.
  2. Данило Демуцький. Рубрика «Люди екрану» // Кіно. – 1927. – № 10.
  3. Роміцин А. Українське радянське кіномистецтво. – К. : Державне в-во образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – С. 33.
  4. Масоха Петро. Великий німий на Французькому бульварі // Крізь кінооб’єктив часу. – К. : Мистецтво, 1970. – С. 132.
  5. Роміцин А. Українське радянське кіномистецтво ... – С. 34.
  6. Масоха Петро ... – С. 159.
  7. Кордюм А. ... – С. 36–37.


Корисні статті для Вас:
 
Мій Демуцький2011-12-03
 
Метроном, квітка і таріль2013-08-01
 
Проект «Музика монокля»2016-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018