Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Олександр Аскольдов. Уроки історії


1967 рік. Країна Рад урочисто відзначає круглу дату жовтневого перевороту, названого Великою Жовтневою Соціалістичною революцією. Готувалися до 50-річного ювілею з належним трепетом та ентузіазмом і кінематографісти. В півстолітньому минулому вишукували постаті й сторінки ще не висвітлені на екрані. Саме на цій хвилі міг з’явитися фільм, який ніяк не вписувався у творену з середини 1920-х міфологію пролетарської революції як очищення країни «від експлуататорів». За 40 років, що минули від пафосного «Панцерника “Потьомкіна”», сформувалося нове покоління кінематографістів, наснажене «відлигою», ознайомлене з літературою без апологетики війни своїх зі своїми. Події вимагали іншої оптики, але відважитись на ту іншу оптику могли тільки дуже сміливі люди.

До таких належав 35-річний Олександр Аскольдов, людина порядна і чесна, інтелектуально потужна і фахова. За плечима в нього була тривала праця над текстами Михайла Булгакова. Нині може здатися дивним, чому для свого режисерського дебюту він не обрав одного з творів улюбленого автора, та, знаючи, яким було ставлення до «білогвардійця» офіційної влади, він обирає твір іншого письменника – Василя Гроссмана, твір, здавалося б, нічим не примітний, буденна історія часів громадянської війни. Але коли та історія постала на екрані, вся офіційна рать заніміла від обурення.

Далеко не кожного радянського кінематографіста зацікавила така річ, як вчинок окремої людини у вирі тих подій, що змінювали одвічні моральні устої. Гроссман, а вслід за ним Олександр Аскольдов показали, що відбувалося з інтимним світом людини, для якої рідною стихією стали битви, атаки, буденною річчю – покарання і ворогів, і своїх за якісь, можливо, й незначні провини. Що стається, коли природа, вимагаючи свого, входить у конфлікт з революційним обов’язком?

Твір «У містечку Бердичеві» з нехитрою фабулою – свого роду художній документ часу. Він став поштовхом для фільму «Комісар». Аскольдов, запросивши на той час надзвичайно популярних акторів – Нонну Мордюкову, Ролана Бикова, Раїсу Недашківську, Василя Шукшина, розгорнув цей твір на екрані в документальній точності деталей, психологічній правді характерів. Фільм «Комісар» випередив свій час глибиною розкриття завжди актуального протистояння «свій – чужий». Поселивши майбутню матір-комісаршу в дім містечкової єврейської родини, автор немов надає шанс відтанути зачерствілому серцю непохитної воїтельниці. Приватний світ родини, стосунки між батьками і дітьми, випробування страхом і постійними загрозами, милосердя і допомога – не комісарші, а земній жінці, яка народжує, – все це розкрито в побутовому, вивіреному ключі. Немає жодного відступу від правди життя, жодної приблизності. На екрані – живі люди, з якими глядач знайомиться і яким співчуває.

Фільм Аскольдова цінний тим, що життя і люди в ньому, на відміну від класової теорії, не поділені на «чорне і біле». Тут життя таке, яким воно є. Неоднозначне ставлення викликає до себе головна героїня. Особливо тонко передано це у звукоряді, коли гомін бою, гук гармат перемішується з колисковою, яку вона наспівує над своїм дитям.

Ми не бачимо, якими маршрутами рухається її військова частина, але досить було тій частині з’явитися з боями у містечку, як вона кидає гуманних людей, що прихистили її в нелегкій ситуації, кидає їм своє дитя, і… більше ми її не побачимо – воюватиме до переможного завершення, якщо не накладе головою… Увага режисера зосереджена на взаєминах між насильно нав’язаною комісаршею і членами звичайною мирної родини. Точний вибір Мордюкової, ніби народженої для цієї ролі, як і подружжя (зворушливий дует Ролана Бикова та Раїси Недашківської), забезпечують особливу атмосферу збереження взаємної любові, здатності радіти життю під загрозою смерті. В цьому сенсі особливо вражає епізод, коли, заховавшись у підвалі під час боїв, чоловік, аби подолати страх, починає співати і танцювати. Всупереч усьому!

35-річний Олександр Аскольдов мав колосальне відчуття історичного часу, відданість історичній правді. Разом з глибоким гуманістичним змістом це забезпечило картині світове визнання, яке прийшло через 20 років після завершення фільму. Характерно, що ті 20 років не позначились на фільмові – він залишився свіжим, ніби щойно завершеним. Жінка-комісар, яка покохала, але не хотіла мати дитини, її любов до стихії бою, що заглушила материнський інстинкт, не кажучи про почуття любові чи обов’язку перед дитиною, яку привела на світ. Колір крові на червоноармійських знаменах переміг рідну кров та вдячність людям, які не покинули її в біді. Така правда дійсності, таке переродження людського в людині.

Це був один із перших, але не останній фільм, покликаний до життя відлигою, але заборонений владою СРСР. Громадянська війна без прикрас не задовольнила владу, яка вимагала від своїх митців уславлення героїзму. Не оцінили роботу Аскольдова й колеги по цеху, не зрозуміли, чому він пішов проти течії й, замість звичного оспівування революційного пориву мас, показав не дуже привабливі вчинки. «Комісара» розцінили як замах на «святе» – на масу, яка «відстоювала в боях ідеали революції». Заборона була настільки категоричною, що режисера назавжди позбавили можливості знімати фільми.

Аскольдов дістав сатисфакцію за тривале мовчання: вже наприкінці 1980-х його екранна оповідь полонила глядачів різних країн, і зарубіжна кіноспільнота увінчала його заслуженими нагородами.

21 травня на 86-му році життя перестало битися серце людини, що не поступилась професійною гідністю. Ще зовсім недавно його вшановували в Києві, місті, де він народився і жив до шести років (після арешту батьків його ростила бабуся в Москві). Тоді Олександр Аскольдов, виступаючи перед показом свого фільму, полонив глядачів інтелектом та майстерністю оповідача. Йому було що їм сказати – і про себе, і про свій час, і про нинішні події. Аскольдов і його фільм заслуговують на нашу вдячну пам’ять.


Корисні статті для Вас:
 
Жила кінематографом2008-10-11
 
Режисер Олександр Аскольдов про фільм "Комісар" (1967)2011-12-03
 
Героїчне у фільмах Миколи Мащенка 1970-1985 років2013-02-10
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018