Галина Павленко Перейти до переліку статей номеру 2018:#4
Плоди творчого тандему (Галина Черняк)


У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України мав відбутися ювілейний вечір, присвячений Ганні Ніколенко, заслуженій артистці УРСР. Я відповідала за його проведення і за виставку, героїнею якої була ця талановита акторка. Матеріали було відібрано з фондів музею та з особистого архіву Олега Комарова. Тоді я й познайомилася з Олегом Васильовичем, сином Ніколенко, артистом театру ім. Лесі Українки, народним артистом України. Він дуже цікаво розповів про прекрасну і драматичну долю Ганни Іллівни.

Її життя було сповнене випробувань. Народилася в простій сім’ї в маленькому містечку, рано осиротіла. Та всупереч всьому здійснила своє заповітне бажання – стала провідною акторкою, та ще й найголовнішого театру України, імені Івана Франка.

Особливо скрутно доводилося в роки війни, коли залишилася одна з маленьким сином на руках на окупованій території. Чоловік, Олегів батько, загинув на фронті. Мали виживати в надзвичайно тяжких умовах. А Ганна Іллівна ще й іншим допомагала.

Повернулась до рідного театру, та невдовзі мусила піти звідти, аби не складати конкуренцію примі. Але продовжувала плідно працювати, тішити глядачів.

Закономірно, що мати стала взірцем для Олега. Він продовжив її шлях у професії. А роздуми про пережиті нею випробування підштовхнули його розповісти про непрості долі й інших людей театру. Що він і зробив на сторінках книг «Рассказы и воспоминания», 1998 р.; «Театральні спогади. Оповідання», 2001; «Світлі душi театру», 2011; доповнене видання «Свiтлi душi театру», 2014. Їхню основу становили оповіді про тих, кого знав і любив.

Після війни Ніколенко з сином отримали квартиру в будинку на вул. Ольгінській, 2, де були сусідами з багатьма знаними артистами театру ім. І. Франка. Олег дружив із їхніми нащадками, не раз бував у них вдома. І, звичайно, бачив їх на сцені. Все це закарбувалося в пам’яті, і він поділився цим із нами.

На сторінках книг Олег Васильович тонко і трепетно повідав про тих, кого вже немає. Нічого не прикрашаючи, не вигадуючи. Хтось був дуже щедрим, у когось була прекрасна бібліотека. А ще – вони вміли любити! І створювати незабутні образи! Звісно, вони не були янголами, але про якісь негаразди Комаров розповідав тактовно, розуміючи, що герої його розповідей – люди ранимі, з тонкою організацією, та ще й епоха не була до них милосердною.

А потім Олег Васильович став автором циклу програм «Театральні силуети» на телеканалі «Культура». Його передачі були присвячені Валентину Дуклеру, Юрію Лаврову, Віктору Добровольському, Катерині Осмяловській, Євгенії Опаловій, Миколі Яковченку, Мальвіні Швідлер, Дмитрові Мілютенку, Валерію Сівачу, Ірині Молостовій, суфлеру Якову Блікштейну. І, звісно ж, під назвою «Серце матері» – Ганні Ніколенко.

Ці авторські роботи є зразковими за культурою подачі. Олег Васильович мав високі взірці, на які орієнтувався: це розповіді про зірок театру, кіно, балету Гліба Скороходова, Віталія Вульфа, Едварда Радзинського. Скороходов підкоряв глядачів своїм по-дитячому щирим захопленням своїми героями; Вульф у циклі «Срібна куля» вражав вимогливим смаком; Радзинський, іронізуючи, навіть кепкуючи зі слабкостей, помилок своїх героїв, видатних історичних особистостей, наче підкреслював справедливість висновку: «Історія здається кумедною майбутнім поколінням, та надто трагічною сучасникам».

Усі роки роботи на каналі «Культура» поруч із Олегом Васильовичем була режисер циклу програм «Театральні силуети» Галина Михайлівна Черняк. У цій співпраці в Олега Комарова виробився свій неповторний стиль: благородна манера, інтелігентність викладу, документальна точність. Знімаються ті ж самі місця, ті ж адреси, відновлюються ті самі діалоги, які були в реальному житті.

І ще ті роботи позначені акторською майстерністю. Часто зустрічаються епізоди, де режисер знімає ведучого як героя, а за мить він уже його співбесідник – зовсім інший характер. Чи, наприклад, режисер реконструює сцену, коли ведучий з’являється, як колись, на квартирі Дуклера. Ось він ведучий, потім сідає на диван, повертається на камеру – і це вже господар дому, який після багатомісячної хвороби нарешті, трохи одужавши, приймає гостя. Чи діалоги Дмитра Мілютенка зі своєю коханою дружиною Наталією Яківною в ресторані аеропорту – грайливі, з гумором, а потім запекла боротьба за його життя у реанімації, і знову діалог – пронизливий, трагічний, останній у його житті.

Доповнювали розповіді музейні експонати – документи, портрети, фотографії з театру ім. Лесі Українки чи з театру ім. І. Франка. Всі вони оживали у розповіді. І ще були сцени з вистав, які збереглися в запису. Все це – велика, нелегка робота Галини Черняк та Олега Комарова.

Кожен, про кого ці двоє розповідали, мав власне обличчя. А об’єднувало їх те, що всі вони харизматичні, прекрасні артисти, цікаві люди, унікальні особистості. І ще деталь: у програмах Комаров ніколи не звертався до тих, хто йому не цікавий, хто зверхньо ставився до колег. Був завжди щирим, чесним перед собою і перед тими, про кого розповідав.

І ось прийшла сумна звістка: Галина Черняк пішла із життя. Олег Васильович тяжко пережив цю втрату. Вона ж бо розуміла його з півслова і так само шанобливо ставилася до культури та її кращих представників.

«З Галиною Михайлівною Черняк, – згадує Олег Васильович, – цією талановитою людиною, ми зробили 16 програм із циклу “Театральні силуети”­. А ще – чотири серії “Дещо про кіно” про 13-х діячів кіно. А також програму до 80-річчя театру ім. Лесі Українки. Зняли “Графа Нуліна” Пушкіна в колишньому будинку Терещенка (тепер це російський музей живопису), з дуже цікавим режисерським вирішенням. Галина Михайлівна зробила для мене дві дорогоцінні програми, можна сказати, подарунки: це “Знайомий незнайомець” – до мого ювілею (ніхто так глибоко, всебічно не розглядав моє творче життя, як вона в цій програмі). А також “Світлі душі театру” – презентація моєї книжки з такою ж назвою у 2011 році у Будинку актора. Цей витвір режисера дуже дорогий мені – обговорення моєї книжки, а також співочі дари моїх студентів. На цьому вечорі було записано моє виконання прози Чарльза Діккенса та Ірвінга Шоу.

Всього ми записали з Галиною Михайлівною 24 програми».

Змінився режисер, з яким працює Олег Васильович. Та маємо надію, що цей цикл не зникне із сітки. Він має жити далі, у нього благородна мета та особливий оповідач. І ми вдячні йому за кожне нове ім’я, за кожну нову адресу.


Корисні статті для Вас:
 
Артхаузні фільми в Батумі2010-02-11
 
Літопис доброї пам’яті2014-05-15
 
Пам’ять про актора житиме2018-05-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#4

                        © copyright 2018