Размашкіна І. та ін. Перейти до переліку статей номеру 2018:#5
Кіностудії ім. О. Довженка – 90


Інесса Размашкіна, Олександр Муратов, Людмила Лемешева, Катерина Брондукова

З нагоди 90-річчя Національної кіностудії ім. О. Довженка редакція журналу «Кіно-Театр» звернулася до кінематографістів, які працювали на студії або знімалися в її фільмах, із проханням поміркувати на тему «Десятиріччя успіху. 1963–1973», відповівши на кілька запитань.

Як би ви охарактеризували атмосферу кіностудії того часу? Хто серед великого колективу кіностудії творив обличчя українського кіно? І яким тоді було це обличчя?

Інесса Размашкіна, редактор фільмів: Я прийшла на студію у 1964 році. Трохи раніше її директором став Василь Васильович Цвіркунов, який і взяв мене редактором після закінчення ВДІКу. Якщо вірити старожилам, атмосфера студії різко змінилась з приходом нового директора.

Мудро вирішивши, що кадри вирішують усе, Цвіркунов запросив на студію чимало молодих спеціалістів усіх професій. Сценаристи, режисери, оператори, редактори поповнили штат студії. У той же час було створено сценарну майстерню, куди разом з випускниками ВДІКу Олегом Прокопенком і Олександром Сацьким увійшли українські письменники Дмитро Павличко та Іван Драч, котрий закінчив Вищі сценарні курси в Москві. У всіх були готові сценарії, невдовзі запущені у виробництво.

Добре пам’ятаю бурхливі дискусії на засіданнях Художньої ради кіностудії. Згадую яскраві виступи Леоніда Осики, Юрія Іллєнка, блискучий аналіз переглянутого матеріалу Володимира Денисенка. Особливо вражали виступи Дмитра Павличка. Він не тільки аналізував знятий матеріал чи готовий фільм. Ерудит і блискучий оратор, він так багато цікавого й потрібного міг сказати, що я його просто заслуховувалась. І не я одна.

Саме в цей час було знято такі фільми, як «Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов), «Криниця для спраглих» та «Білий птах з чорною ознакою» (Юрій Іллєнко), «Камінний хрест» і «Захар Беркут» (Леонід Осика), що поклали початок поетичному кіно України, «Пропала грамота» (Борис Івченко), «В бій ідуть тільки “старики”» (Леонід Биков), телефільм «Бумбараш» (Микола Рашеєв) та ін. Зняв три фільми – «Ракети не повинні злетіти», «Їх знали тільки в обличчя», «Експеримент докора Абста» – Антон Тимонишин, який обіцяв стати майстром детективного жанру, але рано пішов від нас. Робили перші кроки в кіно Роман Балаян, Михайло Бєліков, Костянтин Єршов та інші, які зовсім скоро стануть відомими кінорежисерами.

Чимало знятих тоді фільмів здобули призи на Міжнародних кінофестивалях («Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою»), мали великий успіх, як приклад – «В бій ідуть тільки “старики”», що зібрав понад 44 млн глядачів.

Поступово студія перестала бути «студією середніх фільмів», якою була раніше. Але вже наприкінці 1960-х, коли вона була на піднесенні, партійному керівництву республіки чомусь не сподобалась діяльність директора В. Цвіркунова. Говорили, мовляв, надходить багато скарг від працівників студії, які в новій атмосфері не почуваються комфортно.

І фільми цього періоду також не подобались партійному керівництву. З труднощами, незважаючи на Головний приз Московського МКФ, вийшов на екрани республіки «Білий птах з чорною ознакою». Чимало разів редагувалась «Пропала грамота», було покладено на полицю фільм Миколи Рашеєва «Заячий заповідник». Атмосфера ставала дедалі тривожнішою і похмурішою. Студію знову хотіли повернути на шлях виробництва середніх фільмів.

Починалась боротьба. Першим у ній постраждав Василь Цвіркунов. Його зняли з посади. І прозвучали з партійних трибун слова, що з поетичним кіно в нас, нарешті, покінчено.

Олександр Муратов, кінорежисер: Мені важко об’єктивно оцінювати фільми тих років, бо сам брав у цьому процесі участь. Поза сумнівом, головним поціновувачем продукції тих років був Сергій Параджанов. Після «Тіней забутих предків» його авторитет дозволяв йому робити це. Жодні офіційні оцінки не мали  значення. Не розумію, чому ви вважаєте саме ці роки десятиріччям успіху. Наприклад, у 1963 році на екрани не вийшло жодної вартої уваги стрічки. І в 1964-му, крім геніальних «Тіней забутих предків», не з’явилося нічого справді цікавого. Видатною стрічкою 1965-го можна вважати лише «Криницю для спраглих», а хорошою – «Перевірено – мін немає». У 1965-му можна відзначити так і непоставлений Параджановим фільм  (були лише прекрасні проби) «Київські фрески» та прекрасний фільм Віктора Івченка «Гадюка», а пристойним назвати «Їх знали тільки в обличчя» Антона Тимонишина. Знахідкою в естетичному сенсі (і то досить умовно) можна вважати фільм Осики «Хто повернеться – долюбить». У 1968 році, за оцінкою Параджанова, вартими уваги були лише «Камінний хрест» Осики і мій  «Маленький шкільний оркестр». Але я від себе додав би «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Анничку» Бориса Івченка, «Експеримент доктора Абста» Тимонишина та «З нудьги» Артура Войтецького. То був справді врожайний рік. Зате 1969-й видався просто порожнім. Більше поталанило 1970-му. Тут з’явилися і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, і «Комісари» Миколи Мащенка, і «Пізня дитина» Костянтина Єршова, і (за оцінкою Параджанова) «Чи вмієте ви жити?». Справжніми досягненнями 1971-го можна назвати «Бумбараш» Рашеєва і «Захар Беркут» Осики. Безсумнівним успіхом 1972 року стала стрічка Бориса Івченка «Пропала грамота». В останньому році цього десятиріччя, 1973-му, назву надпопулярний фільм Леоніда Бикова «В бій йдуть тільки “старики”» і наш із Бєліковим популярний серіал «Стара фортеця», а також фільм Єршова «Щовечора після роботи».

Людмила Лемешева, кінокритик, сценарист: Атмосфера панувала така: ніби дрімотливий, зі стертими барвами простір несподівано прокинувся, затріпотів, наповнився змістом, структурувався – і перетворився в заряджену енергією і еросом живу субстанцію. Була атмосфера свята, що налетіло невідомо звідки, – як потім виявилось, свята не зовсім обґрунтованого, нічим не підкріпленого, що могло обернутися майбутніми катастрофами. Але це станеться потім.

Обличчям тодішнього українського кіно були й залишаються Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Антоніна Лефтій, Кость Степанков. Це колективне обличчя було красиве, розумне і натхненне. Унікальні особистості шістдесятників – це і є головне надбання тієї культурної епохи, підсумок її екзистенційного і національного досвіду. Це найщасливіше, таке, що відбулося, покоління українських кінематографістів, попри весь драматизм їхньої долі. Наш короткий Срібний вік. Незмарнований капітал.

Катерина Брондукова, акторка: 1968 року я вступила до театрального iнституту ім. І. Карпенка-Карого. Тоді директором кiностудiї iм. О. Довженка був Василь Васильович Цвiркунов – дивовижна особистiсть! Вiдповiдальний гарант якiсного кiно.

Менi пощастило опинитися в середовищі талановитих творчих особистостей: Костянтина Степанкова, Iвана Миколайчука і його дружини Марiчки, Леонiда Осики, Бориса Iвченка, Юрiя Iллєнка, Лариси Кадочникової, Iвана Гаврилюка, Борислава Брондукова.

У Києві тоді показували фiльм «Камiнний хрест». Тоді ж я познайомилась з Бориславом Брондуковим, а згодом ми одружились. Iван та Марiчка Миколайчуки гостинно приймали у себе вдома всi творчi душi, якi горiли мистецтвом кіно. Великий режисер Володимир Денисенко знiмав «Совiсть» – чудова робота про воєнний перiод на селi. А його картина «Сон» з молодим Iваном Миколайчуком у ролi Тараса Шевченка! А «Тiнi забутих предкiв» Сергія Параджанова, «Камiнний хрест»! Леонiд Осика зняв красиву стрічку «Захар Беркут». Борис Iвченко зняв «Анничку», а згодом у дуетi з Iваном Миколайчуком вони створили шедевр «Пропала грамота» – окрасу i гордiсть кiностудiї ім. Довженка.

Варто також згадати картину «Розвiдники» Олексiя Швачка та Iгоря Самборського в чудовому акторському складi Леонiда Бикова, Костя Степанкова, Iвана Миколайчука.

А режисерськi роботи Леонiда Бикова – «В бiй iдуть тільки “старики”», «Ати-бати, йшли солдати…»! Завдяки великим акторам Костянтину Степанкову, Iвану Миколайчуку не можна забути стрiчку «Комiсари» Миколи Мащенка. У творчому доробку Юрiя Iллєнка вже були «Криниця для спраглих» i «Вечiр на Iвана Купала», ці фільми – наче код на майбутнє, а створено їх тодi, в незабутні шiстдесятi роки.

До яких фільмів кіностудії, випущених у той період, глядачі не втратили інтересу й сьогодні?

Інесса Размашкіна: Фільми, зняті в той час, і сьогодні дивляться добре. Їх багато. Назву тільки деякі. Це вже згадані фільми Антона Тимонишина, фільми Леоніда Осики «Камінній хрест» і «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Циган» Євгена Матвєєва, «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Королева бензоколонки» Олексія Мішуріна і Миколи Літуса, телефільми «Бумбараш» М. Рашеєва, «Назад дороги немає» Г. Ліпшиця, «Маленький шкільний оркестр» Олександра Муратова і Миколи Рашеєва, «Пізня дитина» і «Жінки жартують всерйоз» Костянтина Єршова.

Олександр Муратов: Щодо сучасних глядачів скажу: показом фільмів повинне займатися наше телебачення, хоча б державне. А цього не відбувається. А коли відбувається, то дискредитаційно. Замість того, щоб регулярно показувати наші найкращі і пристойні фільми, показується непотріб, який наша студія теж продукувала.

Людмила Лемешева: За моїми спостереженнями, Захід не втратив інтересу до «Тіней», а наш молодий глядач – ще й до «Пропалої грамоти» (вона їм ближча за інтонацією – безпафосною і прикольною).

Які фільми студії того десятиліття стали класикою кіно?

Інесса Размашкіна: Важко сказати, що стане класикою. Час покаже. На мою думку, це можуть бути фільми «Тіні забутих предків» і «Камінній хрест», тому що, якщо скористатися виразом Вазарі, їх знято «в манері, досі невідомій».

Олександр Муратов: Класикою варто назвати лише «Тіні забутих предків».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Василь Цвіркунов і національне обличчя кіностудії2017-11-11
 
Олександр Муратов: людина зблизька2012-01-15
 
Вплив Довженка на світовий кінопроцес2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#5

                        © copyright 2018