Валентина Шестопалова Перейти до переліку статей номеру 2018:#5
Чи любите ви повоєнні фільми?


«Від війни до весни…». Четвертий фільм із циклу «Десята муза в Україні». Режисерка Світлана Залога. Автор сценарію Сергій Тримбач. Оператор Сергій Крутько. Звукорежисер Георгій Стремовський. Студія «Кінематографіст». 2018

Прем’єра документального фільму «Від війни до весни…» відбулася в Червоній залі Будинку кіно 27 червня 2018 року. Окрім Сергія Тримбача, в кадрі – історик Владислав Гриневич, оператор Богдан Вержбицький, режисер Аркадій Непиталюк, редактор і сценарист Сергій Полховський, режисер Ахтем Сеїтаблаєв. У своїх інтерв’ю вони емоційно й доказово окреслили мистецькі, соціальні й ідеологічні координати часу – від 45-го до 56-го років ХХ століття. Проти потужної команди фахівців виступив гурт студентів і випускників Національного університету «Києво-Могилянська академія». Гострий віртуальний діалог став наскрізним у фільмі.

Режисерка вдало розпочала кінооповідь кадрами епопеї Олександра Довженка «Перемога на Правобережній Україні», виправдовуючи першу частину назви стрічки. Здавалося б, великий художник, велика тема і велике протистояння тоталітарній державній системі, але про це більше говорили представники старшого покоління. Непересічний твір філософа і поета світового кіно чомусь не викликав у молодих глядачів відгуку. А після перегляду тріумфального сюжету кінохроніки 1946 року – вручення творцям «Райдуги» призу асоціації кіно і радіо США, емоційно розкута молода аудиторія заявила, що раніше не мала бажання переглядати українські фільми повоєнного часу, аргументуючи це надто «великою дистанцією в часі» і «схематичністю образів героїв». «Фільми здавалися нудними», – пояснювали одні. «Я ніколи не дивилася радянське кіно», – зізналася наймолодша учасниця дискусії. «Я переглянула багато фільмів 1950-х по телевізору, але не хотіла б до них повертатись». «А я весь час повертаюсь», – відповів молодіжній частині аудиторії Сергій Тримбач, посилаючись на вартісні складові старого кіно.

Сюжет кінохроніки про зйомки кінострічки «Нескорені» Марка Донського переконав молодь, що й у жорсткі рамки «держзамовлення» кінематографісти вміли вписати сюжети про людські долі, про глибоке співчуття до переслідуваних і гнаних. Низький уклін робітника Тараса Яценка (А. Бучма) приреченому на страту Арону Давидовичу і слова: «Кланяюся вам і мукам вашим» у контексті фільму прозвучали і як вшанування пам’яті кінематографістів, що жили і творили в жорстокі часи.

Трагічні перипетії життя видатних українських кінематографістів Олександра Довженка, Данила Демуцького, Ігоря Савченка учасники визначили шляхетно: вони були не жертвами, а стійкими борцями «за справу кіно». Щире захоплення відомого українського оператора Богдана Вержбицького довершеною майстерністю світлопису Данила Демуцького мимоволі передається глядачам, провокуючи прагнення збагнути секрети геніального майстра.

Авторам стрічки вдалося передати поліфонію повоєнного кіно в Україні завдяки вдалому монтажу фрагментів фільмів, дикторському тексту та об’єктивним і небайдужим інтерв’ю учасників зйомок. Вони говорили категорично, але й відповідально. Інтелект молодих учасників і творців фільму, об’єктивність оцінок і щирість висловлювань досить відчутні.

Не секрет, що сучасне покоління глядачів порівнює якість українського кіно з європейськими иа американськими фільмами. Дівчата і юнаки іронічно посміхалися споглядаючи кадри «Мічуріна»

[1], не відаючи про трагічний супротив режисера фільму Олександра Довженка тирану. Все ж після перегляду кількох повоєнних фільмів молодь усвідомила, що «караюча рука» ідеологів комунізму принижувала гідність митців і руйнувала творчі задуми на поталу догматиці соцреалізму. В документах, що регламентували виробництво фільмів тих років, закарбовано: «Соц-реалізм являє собою вираз соціалістично усвідомленої концепції світу і людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення і зростання соціалістичного суспільства. Творчі принципи соцреалізму протилежні принципам буржуазного авангардизму». Останній пасаж – про найкращі фільми неореалізму, що вразили повоєнний кіносвіт.

Учасники кінодискусії недаремно переглядали фільм за фільмом. Поступово змінилися оцінки, і молодіжна аудиторія стала на захист режисерів, які не мали можливості знімати те, що хотіли. Молодь відчула, що вони переглянули не просто твори українських студій, а й ознайомилися з символами культурного і соціального життя свого народу. І вони досить легко порівнюються з сьогоднішніми проблемами українського кіно. І тоді, й тепер зняти фільм – це творча звитяга. Належно оцінили сам факт знайомства з фільмами середини ХХ століття: «Як війна змінила суспільство! Для мене це важливо!».

Причини, якими автори стрічки намагалися пояснити невисоку художню якість фільмів 1950-х і заполітизовану тематику, – у цензурних заборонах, репресіях, повоєнній скруті. Нині ми живемо у вільному суспільстві, і молодь не здогадується, що колись було зовсім інакше.

Режисерка точно передає важливі тенденції повоєнного часу. Конкретні приклади русифікації зримо постають у епізодах фільмів «Нескорені» і «Подвиг розвідника», коли Амвросію Бучмі доводиться говорити російською, хоча з українським акцентом. Сергій Тримбач нагадує, що художні фільми Київської студії виходили двома мовами, але на Всесоюзний екран випускалися російською, і лише російські копії зберігалися в архівах. Не вціліла українська копія фільму «Доля Марини» Віктора Івченка та Ісака Шмарука.

Особливого підходу вимагала тема повоєнного голоду. «Закінчився другий рік повоєнної п’ятирічки», – лунає бадьорий голос диктора в сюжеті кінохроніки. На екрані – українські селяни молотять хліб. Оптимістичний заспів різко контрастує з розповіддю про голод в Україні 1946–1947 років. «Годували Східний блок», – лунає за кадром на тлі безмежного моря колосків і потужних річок зерна, і стає зрозуміло, що «гуманний акт» радянського уряду прирік на голод мільйони українців. Такий принцип монтажу не новий для кіно, але в цьому випадку він доречний.

Домінантним мотивом фільму «Від війни до весни…» стали кадри сучасної «руїни» українського кіновиробництва – фізичний стан кіностудій Києва й Одеси та колись найпотужнішого в Радянському Союзі виробника кіноплівки «Свема» у Шостці. Рефреном показано занепад, а диктор розповідає про стан української кіноіндустрії по війні. Такий контрапункт – промовистий докір, занепокоєння творчого колективу сучасним і майбутнім нашого кіно.

Творча група шукала яскраву ідею і знайшла її. Четвертий фільм циклу «Десята муза в Україні» створили амбітні кінематографісти. Студії «Кінематографіст» удалося належно підтримати молоді таланти і спрямувати енергію думки на користь творчості. Молодіжна аудиторія використала можливість ознайомитися з фільмами середини ХХ століття і зуміла осмислити трагічний феномен нашої культури.

P. S. На мою думку, варто було назвати радянські та міжнародні відзнаки фільмів, про які йшлося. «Третій удар» Ігоря Савченка отримав головну премію МКФ в Чехословаччині, а його ж «Тарас Шевченко» – Сталінську премію і Особливий Почесний диплом МКФ у Карлових Варах. Фільм «Нескорені» режисера Марка Донського здобув золоту медаль у Венеції. Відзначено операторську роботу Данила Демуцького та Михайла Чорного (підводні зйомки) у стрічці Володимира Брауна «У мирні дні» на VI МКФ у Карлових Варах.

Слід нагадати і про фільми-вистави, що виходили з 1945-го до 1956-го, а саме: «Назар Стодоля» Віктора Івченка, «У степах України» Тимофія Левчука, «Мартин Боруля» Олексія Швачка, «Украдене щастя» Ісака Шмарука, «Земля» (за твором Ольги Кобилянської) Амвросія Бучми та Олексія Швачка. В повоєнний час на екран вийшли також «Педагогічна поема» Олексія Маслюкова і Мечислави Маєвської, «Зигмунд Колосовський» Сигізмунда Навроцького. Неповною є картина нашого повоєнного кіно й без п’яти морських фільмів Володимира Брауна: «В далекому плаванні» (1945), «Голубі дороги» (1947), «Командир корабля» (1954), «Матрос Чижик» (1955), «Море кличе» (1955).

Втішає те, що більшість із не згаданих у фільмі «Від війни» стрічок є у вільному доступі на просторах Інтернету. Тож назва фільму «Від війни до весни…» не випадково завершується трьома крапками. Автори переконали глядачів, що українське кіно було, є і буде!

  1. Фільм «Мічурін» до українського кіно не належить, це продукція студії «Мосфільм». – Прим. редакції.


Корисні статті для Вас:
 
Амвросій Бучма: творча доля «розумного Арлекіна»2009-04-11
 
Про генія, народженого в селянській хаті2004-02-11
 
Юрій Помазков: "Золоте правило реставрації - не нашкодь"2011-06-06
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#5

                        © copyright 2018