Олена Крутова Перейти до переліку статей номеру 2018:#5
Насер Хемір та його трилогія пустелі


Люди в цьому світі – немов три метелики перед полум’ям свічки. Перший наблизився і сказав: я знаю, що таке любов. Другий лише торкнувся полум’я своїми крильцями і промовив: я знаю, що вогонь любові може обпалити. Третій же кинувся в саме серце вогню, і він поглинув його. Тільки він знає, що таке справжня любов.

Суфійська притча. Фільм «Баба Азіз»

XXI століття – час швидкісних ритмів та інноваційних технологій, завдяки яким людина, звільнена від важких форм фізичної праці, має можливість зберігати енергію і сили на розумову діяльність і внутрішню рефлексію. Але відбувається все інакше: сучасна людина виявилася залежною від підступніших видів рабства, яких не усвідомлює, а саме: техногенної механізації життя та в підсумку – свідомості. Сучасний глядач, наспіх «ковтаючи і не пережовуючи» кілограми екшенів, мелодрам і тонни серіалів, не насичується, а навпаки: голодний, він жадає все більшої кількості видовищ. Адже синтетичний продукт – не жива їжа, він дає лише ілюзію насичення. Тому такою несподіваною видається зустріч із живим словом мистецтва, тихий голос якого промовляє до «життя людського духу».

Вишукана мушля, в якій сховано три перлини, – «Трилогія пустелі» туніського режисера Насера Хеміра (нар. 1948). З юності його вабив чарівний світ казок і притч, у загадкових алегоріях яких ховаються глибинні таємниці і життєві істини. Тому у фільмах майстра кожна фраза глибоко символічна. Особливо відчутно вплинула на обдарованого юнака книга казок і легенд «Тисяча і одна ніч». Про цю літературну пам’ятку режисер висловлюється як про «один із найкоштовніших сувенірів дитинства».

Від 1966 року Насер Хемір мешкає у Франції, отримуючи стипендію фонду «Юнеско» для вивчення французького кіно. Згодом, у 1975-му, він – один із лекторів й організаторів навчальних семінарів з історії та культури французької казки. Але, незважаючи на захоплення європейською культурою, Насер Хемір міцно вкорінений у традиції Сходу і вшановує усну традицію, яка передає мудрість із вуст в уста. Тому називає себе «сучасним казкарем», а не режисером і лектором. Саме тяжіння до пізнання свого коріння спонукає його 1972 року вирушити в Туніс, щоб вивчати і збирати міфи та легенди зі стародавньої фольклорної культури регіону Магриб («там, де заходить Сонце» – країни Північної Африки на захід від Єгипту). Здобуті знання і досвід і стануть підґрунтям для його «Трилогії пустелі», в мальовничих візерунках якої щільно переплелися етнічно-фольклорні мотиви й глибоко символічна поетика суфізму. Суфізм, або містичний іслам, і канонічний іслам – два протилежних полюси. Ба більше, для ортодоксальних вірних суфізм – єресь із забобонами та ідолопоклонством. Релігійний ісламський фундаменталізм трактує текст Корану буквально, заперечуючи його алегоричне розуміння. Суфізм же, навпаки, трактує коран виключно в символічному значенні. І в цьому він близький із християнською традицією. Коли перський поет Румі у своїх метафізичних віршах оспівує вино й кохану, він, подібно Екклезіасту в «Пісні Пісень», розуміє піднесене устремління душі, яка прагне єднання з Божественним. Але, попри всі суперечності, суфізм неможливо уявити поза межами ісламу. Як зазначає Насер Хемір: «Неможливо зрозуміти естетику ісламської культури без вивчення суфійських текстів. Суфізм проти всіх форм фанатизму, він ніжність ісламу». Самі ж суфії вважають себе хранителями і носіями традиції, що бере початок з аскетичного гуртка перших послідовників Пророка Мухаммеда. Для Заходу ж суфії – поети-вільнодумці на кшталт трубадурів, що оспівують вино, танці й принадних гурій. Духовна лірика Румі, Хафіза, Сааді, Хайяма, Аттара і багатьох інших сприймається європейцем як любовна. Однак у світосприйнятті суфія Творець проявляє себе у всьому творінні, а «об’єкт» Любові – лише провідник на шляху до Нього. Головний заповіт суфійських поетів – Любов, яка об’єднує людину і Бога. Але в цьому єднанні вже немає особистості як такої, себто «еґо». Суфій не служить Богові, релігії, він – любить.

Першу стрічку «Мандрівники пустелі» (Туніс, Франція) створено 1985 р. Шкільний учитель їде викладати в глухе село, загублене в безмежній пустелі. Там знайомиться з місцевим населенням, в поведінці якого помічає щось дивне. Шейх відкриває завісу таємниці: місцеві жителі періодично кудись ідуть і ніколи не повертаються. Вони стають «мандрівниками пустелі». Коли ж їх бачать, то вони – міраж: не люди, а радше джини. Згодом зникає і вчитель. Таємницю не розгадано, її містичний сенс прихований у хитких пісках пустелі. Примітно, що режисер зіграв у фільмі головну роль учителя. Виразні засоби картини мінімалістичні: глибока криниця, самобутні костюми і побутові атрибути, тиха музика смутку. Глухе село – водночас і герметично замкнутий простір, і своєрідний мікрокосм.

Другий фільм «Втрачене намисто голубки» режисер зняв 1990 р. (Туніс, Франція, Італія). Чарівна історія-притча про юнака Хасана (Навін Чоудхрі, англійський актор індуського походження), учня каліграфа, про його нестримний пошук головного заповіту суфіїв. Каліграфія, мистецтво вишуканого письма, посідає чи не найголовніше місце в культурі ісламу. У першому ж діалозі з учнем учитель промовляє слова сакрального змісту: «Письмо, що дає ритм Абсолюту, є сполучною ланкою між видимим і невидимим світами». Хасан уважно ловить кожне слово вчителя, прислухається до голосів природи і невпинно шукає. Випадково він знаходить сторінку згорілої книги з уривком про принцесу Самарканда з поеми невідомого автора, рядки якої вражають його серце. Відтепер він готовий подолати будь-які випробування, аби відшукати книгу і прочитати поему.

Символічний і режисерський епіграф-присвята в першому кадрі фільму: «Андалусійцям, чиї руїни і невичерпні надії ми несемо в собі». Адже в Середньовіччі до володінь Магрибу також входила мусульманська Андалусія, частина нинішньої Іспанії. Відчуваючи себе нащадком своєї духовної батьківщини, режисер зізнається: «Андалусія була місцем зустрічі різних культур, живим діалогом народів і релігій, сліди яких ще можна розшифрувати в текстах, музиці і спорудах на всьому шляху від Атлантичного океану до Червоного моря. Це не андалусійська історія любові, це Андалусія, як сама суть любові з її духами, поезією і садами».

Хемір розповів свою історію просто і без жодних спец-ефектів, але вона ефектна візуально, по-східному колоритна і яскрава. Барви костюмів розчиняються в безодні темно-синього неба східної ночі й переливаються кольорами райдуги на сонці. Насолоджуєшся кожним кадром, що тримає паузу; виразом облич і пластикою рухів. Виразними є також невербальні засоби, і ключовий – очі, які дивляться вдалину, а насправді – в себе.

Утім, переваги другого фільму досягають повноти і досконалості в завершальній частині трилогії «Баба Азіз» (Туніс спільно з Іраном, Угорщиною, Францією, Німеччиною). Інша назва фільму «Принц, що споглядає свою душу». Тут співавтором сценарію став легендарний Тоніно Гуерра.

Старий сліпий дервіш Баба Азіз (дервіш – мусульманський монах, суфій; баба – батько, наставник у суфізмі) перетинає пустелю з маленькою онукою Іштар, щоб потрапити на свято, де збираються суфії раз у 30 років. Баба та Іштар ідуть у святу обитель, загублену серед барханів пустелі, дорогу до якої знає лише серце. У центрі сюжету історія, яку Баба уривками розповідає Іштар. Суфійська легенда про принца, який покинув царство і пішов за покликом душі, що привів його до озера, де він поринув у глибоку медитацію. Він уперше зустрівся зі своєю душею, а, прокинувшись із трансу, знайшов поруч одяг дервіша. В розповіді Азіза звучать сакраментальні слова: «Ти, можливо, вважаєш, що він споглядає свій образ на дні води. Тільки ті, хто не люблять, бачать своє власне відображення». У цій зворушливій легенді вгадується аналогія з історією життя Будди.

Зорові образи картини: океан пустелі, хвилі піщаних барханів, манливе дно небесної блакиті, скульптурно висічені обриси суфійського храму (оператор Махмуд Каларі) у поєднанні з музикою Арманда Амара занурюють у стан піднесеного спокою й одухотвореної тиші. До речі, Насер Хемір ще й художник та скульптор, його роботи в 1980 році виставлялись у паризькому Центрі мистецтва і культури Жоржа Помпіду. Тож не дивно, що всі частини трилогії, особливо остання – справжній кіноживопис.

У щемливій закадровій мелодії, що супроводжує Бабу Азіза та Іштар, чутно відгомони космосу, вселенської туги і радості. Ніби й справді зникає межа між видимим і невидимим світами, і ти вже не глядач, а ще один мандрівник на цій незбагненній дорозі у Вічність... Вражений суфійською притчею про «Трьох метеликів» і «Поемою атомів» Румі, відчуваєш майже магічне перетворення, після перегляду фільму прокидаєшся ніби в новому житті: навколишнє не змінилось, але ти сам – інший.

Заключний епізод – водночас і кульмінація земного шляху Баби Азіза, яку він називає «Моє весілля з вічністю». Іштар залишає дідуся і йде з поетом Зандом на свято суфіїв. В останні хвилини поруч зі старим зостається хлопець Хасан. Їх діалогом і варто завершити нарис про пустельну містерію туніського режисера.

– Якби дитині в темряві утроби його матері сказали: там зовні безмежне світло… – ненароджене немовля, нічого не знаючи про ці дива, ніколи б не повірило в них. Так само і ми перед обличчям смерті. Саме тому ми боїмося.

– Але в смерті немає світла, бо вона кінець усьому.

– Як може смерть бути кінцем того, що не має початку?


Корисні статті для Вас:
 
Нове арабське кіно2009-07-11
 
Дух вулика. Сан-Себастьян-20032004-02-11
 
Аббас Кіаростамі: Стрибок у невідоме2013-05-04
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#5

                        © copyright 2018