Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2018:#5
Роман Ясіновський: «Богу я вдячний більше за складні моменти»


Актор Роман Ясіновський – нині серед найпопулярніших молодих акторів. І в кіно, і в театрі. У національній програмі цьогорічного ОМФК було показано короткометражну комедію «П’ять хвилин» Яни Антонець, де він зіграв рибного браконьєра. Цієї осені актора можна буде побачити в ролі Льва Троцького у стрічці Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», а взимку – в ролі Інструктора в історичному бойовику «Крути 1918» Олексія Шапарьова. На початку 2019-го очікується прем’єра біографічної драми «Стус. Птах душі» Романа Бровка, де Роман Ясіновський з’явиться в ролі В’ячеслава Чорновола. Незабаром має вийти у прокат «вестерн» про громадянську війну «Троє» Івана Кравчишина, а ще української прем’єри очікує українсько-польський короткометражний фільм «Лев» Тимура Ященка. В обох актор грає головні ролі. Окрім того, влітку паралельно з фільмами він знявся в кількох серіалах.

Старт і досягення в кіно

Кінокар’єра Романа Ясіновського почалася відносно недавно. Після того, як 2013 року театр «Дах» зупинився як репертуарний заклад, актор почав шукати роботу. Щільний графік у театрі (вистави, гастролі, фестивалі) змушував постійно відмовлятися від зйомок, тож кастинг-менеджери його перестали запрошувати. Однак кіно вабило, тож Роман пішов на знімальний майданчик спершу адміністратором, потім локейшн-менеджером, набирався досвіду. Просив режисерів, щоб залучали його до кастингів підігрувати акторам. Почав виходити в епізодах, брати участь у пробах на головні ролі. Спершу Ясіновського запрошували в серіали. В кіно дебютував у ролі земельного рейдера у короткометражці «Чоловіча робота» Марини Степанської. Визнання і популярність йому принесла роль Гіда у військовій драмі «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва. Після прем’єри (6 грудня 2017 року) посипались пропозиції. Хоча актор намагається їх фільтрувати.

Роман вважає, що «Кіборги» стали переломним етапом для нього як для людини і актора. А знаковим – участь у проекті Class act. Це британський соціальний драматургічний проект, який уже втретє здійснюється в Україні під кураторством драматурга Наталі Ворожбит. Обрані для участі підлітки з двох крайніх точок України приїжджають до Києва і пишуть п’єси, а режисери й актори втілюють їх на сцені. Фінальним акордом 10-денної зустрічі стає прем’єра вистави за цими текстами.

«Це був колосальний акторський марафон: я грав шість різнопланових ролей в одній виставі. З’явилася внутрішня впевненість і переконання, що я вмію і хочу далі працювати актором».

Саме після цього Наталя Ворожбит розповіла Романові про задум «Кіборгів». Вона вже тоді побачила в ньому потенціал для написаного нею образу Гіда. Хоча на проби до Ахтема Сеїтаблаєва акторові довелося пробиватися самостійно. А коли його покликали, він був на зйомках в іншому місті. Та записаний на відео монолог Гіда був настільки переконливим, що його затвердили на цю роль.

«Найскладнішою сценою фільму для мене був монолог Гіда про шрами «Дівчата любити не будуть…». Саме його запропонували на акторських пробах. Це єдиний день зйомок, коли я майже ні з ким не спілкувався: внутрішньо налаштовувався і готувався до монологу. Загалом день видався емоційно і фізично дуже важким, виснажливим. Хоча ця змученість була приємною: настало задоволення від того, що ти все зробив як треба, як хотів. Спершу відзняли монолог, а потім усі мої каскадерські трюки. Коли наприкінці робочого дня я їхав додому, то просто заснув у машині, і водієві довелося мене будити. Переконаний, що «Кіборги» – це колективна перемога. Завдяки неймовірній команді – режисерові Ахтему Сеїтаблаєву, продюсеру Іванні Дядюрі, драматургу Наталці Ворожбит, оператору Юрію Королю, чудовому акторському складу – все склалося!»

Театральні здобутки

Ще на першому Class act актор познайомився з режисером Стасом Жирковим. І вони почали шукати п’єсу. Жирков запропонував «Тихий шурхіт кроків, що віддаляються» Дмитра Богославського. Прем’єра під назвою «Тату, ти мене любив?» відбулася до прем’єри «Кіборгів» – 11 жовтня. Тож у театральному середовищі про талант Романа Ясіновського заговорили раніше.

У виставі він грає Сашу, одержимого відповіддю на питання: «Тату, ти мене любив?». Воно настільки стало значущим для нього, що не давало спокійно жити і, навіть, дихати. І все було б простіше, якби герой встиг поставити його за життя батька. Але тато помер, і тепер завдяки трансу (в який вводить його медіум Альберт) Саша блукає лабіринтами свідомості-підсвідомості, реального й потойбічного життя, аби встановити з ним контакт. За життя батька вони нечасто розмовляли, намагаючись показати свою любов на відстані – вчинками, роботою (Саша навіть став поліцейським, аби тато пишався ним). А от просто сісти й поговорити – соромилися… Батько приходить у синові сни, дає поради, як чистити криницю, берегти хату, любити сестер, але свідомо уникає відповіді на пряме синове запитання: «Тату, ти мене любив?». Що зрештою довело хлопця до психічно неврівноваженого стану, майже хворобливої екзальтації. Ближче до фіналу вистава починає нагадувати сон-страхіття. Роман Ясіновський грає Сашу на межі можливого. У сценах з татом чи мамою він наче потопає в океані любові, щирості, душевного спокою. А коли опиняється на самоті (зі своїми думками, питаннями, снами), втрачає рівновагу, перестає контролювати свої емоції.

«Я дуже люблю складні ролі. Такі, як Саша у виставі «Тату». П’єса після прочитання сподобалася, але й злякала: як зіграти два граничних стани? Але завдяки повному розумінню і співпраці зі Стасом Жирковим, якого вважаю одним із кращих молодих українських режисерів, вдалося повноцінно втілити роль. На перших показах я викладався через край. Потім усвідомив: якщо так далі гратиму, то довго не протягну. Тепер граю Сашу трохи по-іншому. Намагаюся довести його до цього неврівноваженого стану, а не одразу видавати. Мені цікаві такі межові стани в ролях: коли дуже холодно або дуже гаряче. Адже життя наше в основному тепле. А сутність людей перевіряється у кризові моменти. Тим і приваблює театр, що показує саме такі ситуації. Я люблю експериментувати над собою, своїми переживаннями. Часто в житті, пізнаючи якусь нову емоцію, думаю: треба запам’ятати, записати в голові на майбутнє. Аби потім використати. Ці записи потім на підсвідомому рівні виникають, допомагаючи в роботі».

Минулої осені актора ввели у виставу Давида Петросяна «Буна» (за однойменною п’єсою Віри Маковій). У цій гостросоціальній драмі він створив образ простого, доброго, щирого, але слабкодухого Петра. Підкорившись мамі, яка не бажала бачити в домі сироту Орисю, він так і не одружився з коханою. Хоча знав, що дівчина вагітна саме від нього. Загубив і своє життя, й Орисине. На заробітки не поїхав, але серйозної роботи в селі теж не знайшов. Плив за течією. Єдине, до чого прикипів усім серцем, – до сина. Орися майнула за кордон, залишивши малого Іллю на бабусю. Тож Петро став частим гостем у їхньому домі.

«Минулого літа я вперше побачив “Буну” і відразу зрозумів, що Петро – це моя роль. Я підійшов до режисера зі словами: “Якщо раптом виникнуть проблеми з виконавцем цієї ролі, готовий замінити”. Тема вистави мені близька. Моя двоюрідна тітка – в Італії, рідний брат, двоюрідна сестра і хрещений батько – в Америці, двоюрідна тітка і двоюрідний брат – у Голландії, кращий друг – у Канаді. Майже всі родичі й друзі за кордоном! Це реальна проблема нашої країни. І я її відчуваю у своїй сім’ї. Коли заходжу у свій двір у Тернополі, не впізнаю жодного обличчя. Це страшно. А ще я дуже хотів зіграти батька. Переконаний: актор не зможе зіграти батька, якщо в нього немає власних дітей. Я би точно не зміг. Хоча є такі геніальні актори, самородки, проте їх украй мало. Мені, щоб зіграти щось у кіно чи на сцені, треба відчути-пережити схоже в житті».

«Буна» театру «Практикум» восени 2017 року відкривала після тривалої перерви приміщення Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Ясіновський переконаний: завдяки театру «Дах», Владові Троїцькому, Володимиру Оглобліну, Кліму (Володимир Клименко), Петру Панчуку, він став тим актором, яким є нині. А зустріч з ними не відбулася б, якби керівник курсу Лесь Танюк (КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого) не запросив другим викладачем В. Троїцького.

Поза сценою

Актор знаходить час для спільного відпочинку з донькою, з якою відчуває потужний енергетичний обмін. Ще одним джерелом енергії (вищої, божественної) є для Романа спів у церковному хорі. Щонеділі його можна побачити й почути в Київській греко-католицькій церкві св. Василія Великого. А ще цієї весни Роман поновив заняття боксом.

«Я всього у своєму житті добивався і добиваюся самостійно. Подарунків долі в мене ніколи не було. А Богу я вдячний більше не за щасливі моменти, а, навпаки, за складні...»


Корисні статті для Вас:
 
Драма про життя і смерть2018-04-11
 
Фільм як акт громадянської свідомості2018-04-11
 
«Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва: зброя і музика2018-04-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#5

                        © copyright 2018