Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2018:#6
Міф чорнобильський, міф України…


«Брама». Сценаристи: Павло Ар’є, Володимир Тихий. Режисер: Володимир Тихий. Оператор: Слава Цвєтков. У ролях: Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Ярослав Федорчук, Дмитро Ярошенко, Дмитро Тубoльцев. Виробництво: Кінокомпанія NGO «Tribu Verde», Ukrainian State Film Agency, «International Production Center FOR-POST», 2018.

Між Чорнобильською аварією і сьогоденням пролягло понад три десятиліття. Час достатній для сякої-такої історичної дистанції, щоб осмислити подію і знайти їй «своє» місце в культурному просторі. Водночас наслідки тієї катастрофи такі, що їх вистачить ще не на одне покоління. Такий Чорнобиль – водночас психологічна травма і незагоєна рана, страшна легенда з недавнього минулого і повсякчасна присутність – є вдячним і нелегким матеріалом для мистецького опрацювання. В площинах і «реалістичній», і «умовній». А якщо спробувати поєднати обидві? Тоді з’явиться «Брама».

Фільм Володимира Тихого за п’єсою «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є (він же виступив сценаристом) – історія про «Чорнобиль». Саме так, у лапках. Бо, попри промовисті картини «Зони», героєм оповіді є явно не вона, а її образ в національному несвідомому. Місце, про яке всі чули, але мало хто знає, що там насправді відбувається. Де загадкова невидима смертоносна радіація робить свою справу, і хто його зна, які аномалії з’являються на землі, вирваній з «нормального» людського простору. І якими таємницями володіють люди, що не бояться там жити. І взагалі, які вони – ті люди?

У «Брамі» їх троє, кожен – збірний образ. Стара Пріся (Ірма Вітовська) все життя прожила в своєму селі і відмовилася звідти евакуюватися. Вона – іронічне обігравання того, що називають «втіленням народного духу»: справжня представниця українського народного матріархату, що залізною рукою тримає родину, героїня війни, яка особисто зарубала скількись-то есесівців, і водночас – відунка, що рятує місцевого охоронця правопорядку від безпліддя і вступає в боротьбу із самою смертю. Слава – її донька-«чорнобилька» – не знайшла собі місця в неприязному до «інших» світі і повернулася додому, до матері. Славин син Вовчик – «дитя Чорнобиля» (на момент аварії він був немовлям), хлопчик у тілі дорослого чоловіка. Четвертий член родини присутній у флешбеках і «післямові». Чоловік Слави і батько Вовчика, Пєтя, не витримує тягаря «чорнобильства» і кидає родину. Як бачимо, цей соціальний тип – далеко не вузько «чорнобильський».

Це – «реалістичний» (більш-менш) пласт фільму, тло, на якому розігрується «містерія Чорнобиля». Сама його загадкова сутність проявляється у таких же малозрозумілих, сюжетно мало пов’язаних «з’явах». Вельми симптоматично, що це породження техногенної катастрофи автори фільму передали в образах, запозичених з архаїчного міфологічного світогляду. Наприклад, свого роду межею «володінь» родини є річка з велетенським сомом-патріархом (вода ж, особливо ріка, в традиційній картині світу позначає кордон з потойбіччям). Або «русалка», що її зустрічають баба Пріся і Вовчик, – покликання на українські міфологічні уявлення. Полісся ж, до речі, – один із регіонів, де найкраще збереглися сліди народної культури; не дивно, що таємничу примару одразу «впізнали» й означили (при тому, що глядачеві вона постає як мерехтлива чорна пляма – втілене «ніщо», «порожнеча», «чорна діра» місцевого масштабу). І з нею, і з рікою Пріся контактує також прадавнім способом – відкупом, жертвою (впольованими зайцями). Словом, у відрізаній від світу «Зоні» історія зупиняється і робить різкий виток. Відбувається повернення до «початку і кінця часів».

Усе це досить еклектично (як, зрештою, еклектичне наше життя) поєднується з іншими міфологемами – уривками інших українських світів. Один уже було згадано – міф партизанських подвигів Великої Вітчизняної; цей мотив розвинуто до абсурду: вправно кинутим німецьким трофейним ножем старенька вбиває нечесного поліцейського, а ще раніше, як дають зрозуміти глядачеві, розправляється з кривдниками онука… І вже зовсім інший сучасний міф – інопланетний. За «історією від баби Прісі», з прибульцями активно співпрацював Радянський Союз, і саме це, зрештою, в результаті дало Чорнобильську катастрофу. А ще ціла скринька… навіть не міфологем, а образів-знаків, є «скарбом» Вовчика. У схованій на горищі металевій коробочці зберігаються «артефакти» радянської і пострадянської епох: зображення Києва, буклет з рекламою першого вкраїнського McDonald’s’а тощо – всі ті «радощі цивілізації», що стали недоступними. Недарма образ Києва, та й міста загалом, пов’язаний для Вовчика з забороненою насолодою: огляд скриньки він поєднує з мастурбацією, до Києва ж рушає, аби знайти там повію і задовольнити сексуальну потребу. Ця подорож, звісно, скінчиться нічим. Як і поїздки його матері за ліками для вмираючого сина. Місту, цивілізації нічого запропонувати «чорнобильцям» – тільки приниження, страждання і смерть (її приносять героям приїжджі мисливці з «еліти», що напідпитку вирішили підстрелити місцевого «аборигена»). Така-от соціальна символіка. Недарма фільм відкривається кадрами міста Прип’яті – образом-знаком «смерті цивілізації», що виглядає відсторонено-далеким, як руїни Помпеї.

Смислових шарів у творі закладено чимало – недарма п’єса має успіх. І фільм викликає бажання в ньому «копатися». Разом із тим глядача не покидає відчуття, що чогось тут бракує. Можливо, річ у певній світоглядній «розколині» між текстом і творчим темпераментом постановника. Володимир Тихий у художньому кіно відомий як режисер похмурих соціальних драм, гнітючої атмосфери безнадії й занепаду. Здавалося б, «чорнобильській» тематиці це пасує. Але ж у «Брамі» маємо справу з абсурдністю, з відвертою грою з міфами всіх часів і ґатунків, зрештою, з характерами персонажів, які «без надії сподіваються», живуть і намагаються брати від життя все, що можна, навіть якщо брати особливо нічого… Словом, відчувається, що до тексту підійшли серйозно, без тієї легкості й іронічності, якої той вимагає. Свою лепту у «важкостравність» вносять і складнощі перенесення п’єси на екран. Діалогічна складова тут явно домінує, і операторські «хитрощі», на кшталт гри з ракурсами і зміни позиції глядача, справу хоч і поліпшують, та не кардинально.

Рятують фільм актори. Ірма Вітовська – Пріся поєднує старечу владну застиглість з молодою силою і натиском. Молода жінка в ролі літньої – рішення ризиковане, втім, Вітовська може сміливо віднести образ до своїх творчих перемог. Добре вписалися в ансамбль Віталіна Біблів – Слава, Ярослав Федорчук – Вовчик, Дмитро Ярошенко – поліцейський Вася.

В цілому ж «Брама» стала новим словом у розробці «чорнобильської» тематики. Та й, зрештою, оригінальним поглядом на тематику і проблематику українську. Недарма ж Чорнобиль став одним із символів України. Втім, символом багатозначним: з одного боку – цивілізаційної катастрофи, з іншого – того, як у цій катастрофі не втратити свого «я», своєї родинної і національної ідентичності. Тож «Брама» – прохід не лише у вимір загрозливого «іншого», це – ще й портал у глибини власного культурного несвідомого.


Корисні статті для Вас:
 
Хворобливі жіночі фантазії2009-04-11
 
"Україно, Goodbye!"2013-02-07
 
Фільм без кисню2014-05-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#6

                        © copyright 2018