Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2018:#6
ОМКФ-2018: che ti dice la patria?


Загальні питання

Кількість охочих «зробити селфі» на червоній доріжці ОМКФ цього року була воістину фантастичною. І «одеські зірки», коли вже її діставалися, то купалися й купалися в променях «слави», провокуючи кумедні черги з тих, хто теж прагнув туди потрапити. Скасувати фото, як у Каннах цього року, ми не готові, зате ввели електронні квитки на покази, які можна замовити за допомогою як волонтерів, так і власного смартфона. Мені не довелось жалкувати з приводу використання цих «високих» технологій, а якщо крихти жалю й були, то вони – ніщо порівняно з митарствами попередніх літ: задушливими чергами й неможливістю потрапити на сеанс.

Справжнім героєм фестивалю став Олег Сенцов, засуджений на двадцять років за нібито бажання підірвати пам’ятник, що вже не мав жодної естетичної чи культурної цінності. Про Олега повсякчас згадували, в усіх кінотеатрах перед кожним сеансом на екрані світився термін його голодування. Його фото щоразу зустрічали оплесками. Політична складова ніколи не була прерогативою ОМКФ, але в останні роки про неї принаймні не забувають. Дуже хотілося б бачити Олега не мучеником, а кінорежисером, і тому будемо робити все, аби завдяки спільним зусиллям це здійснилось.

Найбільш очікувана подія фестивалю – фільм «Донбас» Сергія Лозниці (Німеччина, Україна, Франція, Нідерланди, Румунія), який здобув цього року приз за режисуру в «Особливому погляді» Канн (його показали поза конкурсом ОМКФ). Стрічка робить глибокий аналіз того, чим сьогодні живе ця територія – частково окупована, частково заклякла в минулій епосі й мовчки віддана на заклання. Фільм дає зрозуміти, з ким переважно ми маємо справу – ідеологічними конкурентами, жовчними покидьками, люмпенами чи професійними бандитами? Одна з сюжетних ліній «Донбасу» говорить про конвеєр ненависті, який, на думку тамтешніх верховод, у жодному разі не повинен зупинитись. І його штучно активують, «розганяючи» телевізійні фейки про «розіп’ятих хлопчиків» за участі добровольців, які, переживаючи «за Станіславським», зображають безліч відтінків «плачу». А перед цим нервово гримуються в очікуванні грошей за своє шоу. «П’ятихвилинки ненависті» забезпечуються регулярно й оскарженню не підлягають. Зупиниться конвеєр – зупиниться влаштоване на люті життя і розсиплеться влада господарів того життя.

Є у стрічці фатально розтягнута в часі, але й стрімка розплата: доморощених «акторів» розстріляють, аби створити ще грандіозніший фейк (мабуть, про «украдиверсантів»); дістанеться й «силовикам», що забезпечували його прикриття; не поталанить навіть китайському позашляховику, «віджатому» в «непатріотично» налаштованого бізнесмена (хоча гроші не мають батьківщини), теж чомусь схожого на бандита. Якщо робити якісь висновки з усього їхнього «потойбічного досвіду», то вийде, що краще акторам було плакати безкоштовно, а «силовикам» ночами роз’їжджати на велосипедах – вони менше демаскують своїх наїзників. Та бажання комфорту, як і життя за чужий рахунок, робить комедіантів уразливими.

У фільмі Лозниці лозунг «боротьби з фашизмом» за «життя по понятіям», роздмухуваний індустрією фейків, – лише прикриття для військового рекету, тотальної корупції, численних принижень і людських трагедій, колективного садизму й насильства. Все це режисер вміщає в кілька новел, які перетікають одна в одну, створюючи об’ємний образ регіону мародерів, ось уже близько ста років сумлінно «поетизованого» пропагандою. Звичайно, дещо абстрактна конструкція дещиці псевдокомедійних сцен (без них дивитись «Донбас» було би важко) трохи розчиняє розлиту навкруги напругу, але робить фільм, заряджений одночасно гнівом, сарказмом і монументальною силою, вельми значимим.

Особливу увагу привернув фільм-відкриття фестивалю «Гірська жінка на війні» ісландця Бенедикта Ерлінгссона. Створений за участі України, він несподівано опинився в когорті тих раритетних стрічок, про які врешті можна сказати: «Ось куди пішли гроші платників податків!». А оскільки фільм, крім авторського обличчя, має ще й яскраво виражену жанрову структуру (артхаузний екшн-трилер), то завдяки участі в цьому проекті Україна може не тільки повернути витрачені кошти, а й отримати з нього дивіденди і в ментальному, і в матеріальному плані.

У центрі стрічки – Халла, самотня жінка, диригентка хору, їй близько п’ятдесяти. Вона ще й заповзята захисниця довкілля, яка веде війну з алюмінієвою промисловістю Ісландії. Її завдання – дестабілізувати роботу ліній електромереж, щоб завадити укладенню багатомільярдного контракту з китайськими інвесторами, який у прямому сенсі веде невеличку країну до безодні. Але прем’єр-міністр (в колі його помічників маємо законспірованого співучасника Халли) так не думає, тож він кидає підконт-рольні йому сили на війну з «горянкою» – з використанням гелікоптерів, сучасних засобів контролю місцевості й таке інше. Справа ще більш ускладнюється, коли героїня планує найбільший акт непокори, а саме в цей час їй повідомляють про можливість усиновлення дитини. На неї чекає маленька дівчинка в Україні…

Галлдора Гейгадсдоттір, виконавиця головної ролі, на церемонії відкриття фестивалю прямо заявила, що «фільм про те, що необхідно ділитись». Ділитись – аби стати сильнішими. У цьому фільмі європейська країна не спекулює поняттями й не «ділиться» здоров’ям своїх громадян з азійськими грошовими мішками чи своїм недалеким майбутнім – з улесливими близькосхідними шукачами пригод, формуючи з них троянського коня соціальних паразитів, а взаємно розділяє душу з маленькою дівчинкою з понівеченої війною країни, яка може цей дар оцінити і яка наразі його потребує.

Прикро, що в міжнародному конкурсі, за окремим винятком, не було таких стрічок – політично або художньо радикальних, зокрема й на рівні сміливої авангардної форми. Зазвичай образне начало зводилося в них до мінімуму, найчастіше ці фільми були або дидактичними, або банальними, або те й інше вкупі. Більшість конкурсних картин, навіть винахідливо й сучасно знятих, виглядали не значиміше, ніж розказані в них історії: ліберальний погляд на «сімейні справи», «толерантність» до геїв, які бажають стати балеринами… Добра половина стрічок міжнародного конкурсу не викликали жодних почуттів. Як, скажімо, дебютний «Кришталь» Дарії Жук (Білорусь, Росія, Німеччина, США) – про молоду безробітну, яка прагне виїхати на ПМП до США: дівчина вигадала фіктивне місце роботи на заводі кришталю, де вона нібито непогано заробляє (це головна вимога для просування питання в консульстві омріяної країни), однак легенда не спрацьовує. Або «Важиб» Аннемарі Жасір (Палестина, Франція, Колумбія, Німеччина, ОАЄ, Катар, Норвегія) – про те, як приємний молодик приїжджає із Рима в арабську провінцію й ніяк не може знайти спільної мови зі своїм патріархально налаштованим батьком, але толерантний шлях консенсусу вирішує їхню модну (Схід–Захід) проблему. Румунський «Поророка» Константіна Попеску закликає не звертати увагу на особисті трагедії, довіряти державним інституціям й не брати правосуддя у свої руки; тобто фільм начисто переписує тезу «вбити поліцейського й вірити собі» – найбільш актуальний лозунг «лівих» усіх часів – на сентенцію «правих». Схоже, все змішалось в «домі Облонських», та крізь вуалі чітко прозирає основний посил таких стрічок, доволі передбачуваний, що став нині загальним місцем кінематографічного потоку.

Та все ж навіть у «право-лівому» кінематографі, звучать інколи цікаві інтонації. Зокрема, «Паризька освіта» Жан-Поля Сівейрака (Франція) – вишукане чорно-біле драматично-філософське есе про процес становлення майбутніх режисерів у кіношколі Франції. «Перелітні птахи» Крістіни Гайєго й Сіро Герра (Колумбія, Данія, Мексика) – соковитий епос про бажання наживи, яке вщент руйнує патріархальні цінності. Австро-німецький «Стікс» Вольфганга Фішера розглядає тему «чоловічого» й «жіночого» в «чорно-білій» проекції й підіймає тонку завісу над ціною співчуття до мігрантів: Європа, звичайно, заборгувала всім – тому що роботяща й сита, але це штовхає інших розділити, насамперед, не її цінності, а її бюджет.

Кращий міжнародний фільм, за версією журі, під назвою «Жаль» Бабіса Макрідіса (Греція–Польща), заочно дискутуючи з Федором Достоєвським, розповідає про пунктуального юриста, який елегантно спекулює людською жалістю, поступово й невпинно перетворюючи її в товар, а себе – у жахливого монстра. Фільм парадоксальним чином торкається справді актуальної теми, доводячи «жалість» до крайнього абсурду й приходячи до висновку: благі наміри породжують трагедії. Після перегляду стрічки не покидало відчуття, що не соціальна, кастова, групова чи будь-яка інша приналежність, якою втішною вона не здавалась би, а правда, й тільки правда, що рефлектує важкі теми сучасності, здатна не принизити, а возвеличити людей, яких торкається, – особливо вона своєчасна в часи нової активізації варварів.

Українські питання

Вельможі від кіно, продюсери й державні спонсори, як і частина некритично мислячих журналістів, нещодавно домовилися стан українського кіно величати «Ренесансом». З іншого боку, більшість професіоналів з приводу цього терміну зберігають мовчання, а заголовки інтернет-видань стверджують: «Ренесанс відміняється!». Тож, переглядаючи фільми Національного конкурсу ОМКФ-2018, ми намагалися зрозуміти про «ренесанс»: він справді має місце чи це лише фейк, запущений в обіг мисливцями на кошти українських платників податків?

Перегляд кращих українських фільмів 2018 року – а саме їх на найбільший фестиваль відбирали з масиву пересічних – закінчився безрадісним висновком: ми таки прорвалися в цивілізоване майбутнє, та воно нагадує дике минуле.

Національна конкурсна програма, що складалася з п’яти п/метражних і шістнадцяти к/метражних фільмів в основному була посередньою.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Одеський міжнародний кінофестиваль 2017: пагорби і сплески2017-11-11
 
«Гамер»: вибір на користь життя?2016-12-11
 
Свобода й навкруги: межі одеського ландшафту2016-12-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#6

                        © copyright 2018