Галина Павленко Перейти до переліку статей номеру 2018:#6
Де кожен митець розкутий…


Перший Київський міжнародний фестиваль театру ляльок «pUp.pet» відбувся торік, залишивши по собі найліпші спогади. І ось на початку вересня ц. р. Київський академічний театр ляльок, засновник фестивалю, за підтримки Київської держадміністрації зміг знайти та прийняти все найкраще та найбільш знакове в мистецтві лялькарів.

Уже знайомство з програмою свідчило, що буде цікаво. Але ці п’ять насичених днів перевершили всі сподівання. Відбувалося все наче за формулою Рейна Агура, провідного естонського режисера, яку він виклав колись у журналі лялькарів «Кукарт»: театр, у якому немає шор. Де кожен митець розкутий і створює свою філософію, коріння якої – в культурних традиціях, звідки виникає різнобарв’я етнічне та естетичне. В якому здійснюється вільний політ душі творця. Саме таке побачили кияни та гості міста.

Почалося з вистави для наймолодших – «День під ковдрою» Ісландського театру (незалежна театральна компанія «Вказівний пальчик», автор, режисер та художник – Грета Клаф). Домашній одяг виконавиць, чарівні коробки, тиха, мелодійна музика, плескіт води, стрічки, папір, ляльки – знайомий і незнайомий світ сполучаються тут, аби зацікавити малюка, розважити і потроху, поволі розширити його горизонт бачення. Дітлахи не були тут сторонніми, з чимось гралися, щось досліджували. Пізнаючи колір та форму, знаки та звуки. Такий досвід спілкування з дитиною став безцінним для батьків.

Вистави для доросліших дітей не обмежувалися нехитрим викладом сюжету. Досконалість майстрів та глибина режисерського задуму дали привід для роздумів і сильного емоційного відгуку дітей різного віку, а також і дорослих. Майже всі роботи поєднали живий план з ляльковим.

Як-от вистава «Маленькі історії неслухняної Соні» А. Усачова, Карловецького театру «Зоряний дім» із Хорватії (режисер Л. Федорова, художники Н. Барнос, Д. Трупак), про непорушний зв’язок заклопотаного жителя міста з його собачкою на ім’я Соня. На сцені – три коробки, це кількаповерхові будиночки. Вони легко піддаються трансформації і не затримують стрімкої дії, що її розігрують актори. Їхня вправність і щирість захоплюють. Сама Соня – невеличка планшетна лялька, вертлява, допитлива й тямуща – наче жива! Джуліо Сеттімо за ролі цуценятка Соні та її Господаря переміг у номінації «Найкраща чоловіча акторська робота». У фіналі, в надвечір’я, у віконечках будиночків спалахує світло. Знайдена втікачка Соня лащиться до свого господаря. І цей мирний затишок, непоказна любов викликають особливе хвилювання в глядача.

Серед інших вистав для дітей – дві непрості за змістом і формою: «Гра часу» Мадридського театру «Ляльки Давида Зуазоли» та «Оні» Білостоцького театру з Польщі.

Перша – авангардна, експериментальна – 7 історій, кожна з яких триває по 7 хвилин. Над проектом працювало 7 різних режисерів із 7 країн світу. Містична цифра, і самі історії незвичайні. Як і експресивні та оригінальні ляльки: опудало, Муєрте, вампір, гусінь, інопланетянин… У предметах та ляльках поєднались форми реалістичні, тільки зменшені, та модернові. Зуазола як актор (до того ж ще й автор, художник і композитор) дає раду з усьому цьому фантастичному світові. Для кожного персонажа відміряно відрізок існування на сцені. І в цей час лялькар здебільшого майже невидимий. Окрім однієї сцени з гусінню, де він і лялька рівноправні. Та ось фінал – митець зібрав увесь свій скарб у просторий мішок і вийшов з прощальним словом до глядача. Та на ляльковій сцені з’являється його двійник. І знову лялькар відходить у тінь, віддаючи належне своєму маленькому, але такому значущому другому «я».

«Оні» за М. Гушнійовською (режисер Я. Маліновський, художник Г. Бражите) – про життя та незвичайні пригоди восьмирічного хлопчика. Над проектом працювали митці Польщі та Латвії. Вистава, глибока за змістом, непроста за формою, зі складною образною системою, отримала спеціальну нагороду журі «За спробу втілення важливих соціальних проблем засобами виразності театру ляльок».

В обох з дітьми розмовляють, як з дорослими, з вірою, що вони сприймуть розумом чи серцем. Що їх це пройме.

Ляльковий театр має давнє коріння, магічно-культове походження. «Василина» Тернопільського театру ляльок, звертаючись до фольклорно-обрядових традицій, спирається саме на це. І закономірно, оскільки вона – про материнське благословення. Автор і режисер Оксана Дмитрієва, художник Наталя Денисова – відомий тандем із Харківського театру ляльок ім. В. Афанасьєва. Зачаровує сценографічний образ вистави – його визнали найкращим на фестивалі. Рядна як дійове оформлення сцени, вибілені сорочки з гарними хустками-комірами та манжетами – театральний відповідник народного строю. Сильним є образ померлої матері, її перевдягання, наряжання у святковий одяг. У виставі чимало знакових речей. Кінь-лава – човен, на якому відпливає мати в інший світ; троє коней, які символізують різний час доби. Образ ляльки, яку подарувала мати Василині перед смертю, містить уявлення про потойбічний світ, існування зв’язків і взаємодії померлих із живими. Саме завдяки цій ляльці материна душа повертається до Василини та допомагає їй, тому вона (на відміну від інших, що є двійниками мачушиних дочок) тут не персонаж, а символ цього зв’язку. Знакові предмети набувають трансформації, нових зв’язків. Так, рушники символізують то хрест, то дорогу. Враження могло бути сильнішим, якби зцементованішою була драматургія, де вгадуються мотиви різних казок, але зв’язок між ними часом втрачається. Та й фінал невиразний.

Чимало вистав для дорослих були притягальними й для дітей. Як-от напрочуд тонка, ніжна вистава «Лист до Джеральдіни» Батумського театру ляльок та юного глядача (режисер Е. Мацхонашвілі, художник В. Хорідзе). Журі визнало, що саме тут зібрався найкращий акторський ансамбль. Злагодженість дії, точність реакцій і особлива шана створюють разом із музикою Чапліна, з непересічною сценографією особливу атмосферу. Дія відбувається в маленькому, затишному, наче домашньому, театрі. Танцівниця Джеральдіна (ляльки у виставі планшетно-тростинні) в гримерній готується до виходу. Та все змінює звістка про батькову смерть. Джеральдіна дістає листи від батька і згадує найкращі епізоди свого дитинства, той нерозривний зв’язок, який у них був. А далі вона в його квартирі торкається його речей, грає на роялі його музику. Актори проживають разом зі своїми героями, доповнюють собою потрібну мізансцену, допомагають героям. То подадуть Джеральдіні лист, що впав, то ніжним рухом витруть сльози з її очей. І ця їхня схвильованість передається глядачам. Магія руху, магія ляльки. А сам Чаплін, маленький великий Чаплін, що ступає крихітною ніжкою на кінострічку, і вгорі, над чорним квадратом сцени, на білому екрані з’являється трохи розмитий від часу епізод із його фільму – і єднаються два простори мистецтва.

А потому – весела, бурлескна моновистава бразильської клоунеси Крістіаніти «Карменсіта» за мотивами опери «Кармен» Ж. Бізе, А. Мельяка та Л. Галеві. Кріс Мігель отримала відзнаку як найкраща виконавиця жіночої ролі. Режисер Д. Томік і художник К. Мігель створили пародію на оперу «Кармен», жанр давній і улюблений у театрі ляльок. А в Мігель він вийшов надзвичайно добрим. Прекрасна акторка, відома мецо-сопрано, вона не давала глядачам передихнути, повсякчас звертаючись до зали різними мовами, серед яких була й українська. І зала охоче їй відповідала та підігрувала. У неї безліч особливих клоунських прийомів. Та головне – її невеличкий театр, обшитий простонародним ситцем-сатином у горошок, але з презентабельною червоною оксамитовою завісою. І ще – її ляльки, що походять із народного театру Пульчинелли та Панча – сама Карменсіта, Солдат, його кохана, Тореадор. А також Бик, чи не найголовніший у цьому театрику, він смішно співає арії і миттєво стає улюбленцем публіки. І над усім витала любов акторки до опери, до Кармен, до глядачів.

У спектаклі «Інтерв’ю з відьмами» Одеського театру ляльок (автор та режисер Євген Корняг) умістилося чи не все – і балаганні трюки та прийоми гіньйолю, і провінційність нічного клубу, і хорор, і висока трагедія. Вистава отримала Ґран-прі як найкраща для дорослих. Частина глядачів її не сприйняли, відносячи до низького та непристойного, інші застрягли в роздумах. А треті палко вітали. Вистава приголомшує, дезорганізує глядача з високими та непорушними принципами. Особливо початок. Та чим далі, тим більше переймаєшся болем трьох жінок (Ольга Чабан, Марина Замчевська, Олександра Смирнова-Кошелєва), які, незважаючи на свій вік (тисячолітній) і свою практику (пити кров), є просто жінками, яких не любили ні в дитинстві, ні потім. І те, що відбувається, – це їхній крик від болю, бажання достукатися, долучитися до іншого життя. Чорна комедія-драма, в ній небагато ляльок, це радше знаки. Та вони самі, ці жінки, часом здаються ляльками, що їх закрутив вихор часу. В їхніх оповідях – відчай, вони недоглянуті, поранені діти, слабкі, які мають стати сильними, аби помститися.

На фестивалі було чимало вистав, породжених загальною кризою в суспільстві, вичерпаністю ідей. Про що свідчила й неймовірна кількість черепів, образів смерті. Найбільш показова в цьому плані моновистава Білостоцького театру ляльок «Історія принца Х», де все вже відбулося і всі герої, включаючи Гамлета, – черепи, які часом носять строї. То ж тепер уже не бідний Йорик, а бідний Гамлет!

Звісно, були й очікувані речі, як-от традиційний театр Китаю, витончений, яскравий, святковий, з віртуозним номером зі стрічками. В ньому глядачів знайомлять з епічними чи узвичаєними героями, тут важливі точні вивірені рухи акторів. Цей театр живе власним життям – життям драконів, воїнів, закоханих – ляльок різних систем. Театр, де кожний номер супроводжує така ж традиційна музика. І все ж він не оминає реального життя. Воно в міждії, у слові від театру, в його бажанні миру, добра, любові, в особливому посланні до дітей, в побажання щасливого дитинства. Було таке відчуття, що тут панує не лише культ традиційної ляльки, а й дітей та родини, де діти мають жити в любові.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Узяти до рук ляльку, щоб уже не випустити її ніколи...2012-12-16
 
Твори Лесі Українки як тест на театральну майстерність2011-12-01
 
Хай лялькарі чаклують, а волики прошкують!..2013-07-30
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#6

                        © copyright 2018