Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2018:#6
Анжеліка Савченко: «Краса наповнює людину духовно»


На початку нового року в прокат вийде український фільм-фентезі Олени Каретник «Тільки диво» (оператор – Дмитро Санін), у якому в одній з головних ролей знялася актриса Національного театру ім. І. Франка Анжеліка Савченко. Вона зіграла Марію, жінку, яка, попри тяжку хворобу чоловіка Ніка (Євген Нищук), не покидає його: доглядає за ним та дітьми, а також бере на себе всю хатню роботу. Вона не перестає кохати Ніка і вірити в його одужання. Не менше люблять батька і його діти – Северин (Георгій Ярмоленко) та Аніка (Марія Тараненко), завдяки яким і стається диво – батько одужує.

Режисерка Олена Каретник запросила Анжеліку Савченко на проби фільму «Тільки диво», побачивши її в ролі Патріції Хольман у виставі Юрія Одинокого «Три товариші» за однойменним романом Еріха Марії Ремарка (за неї вона отримала премію «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль», 2017). Вистава розповідає про людей, які хочуть жити-дружити-любити, однак ніяк не можуть адаптуватися до мирного життя після Першої світової війни. Анжеліка Савченко створила ліричний, ніжний і таємничий образ блідолицьої Пат, котра, мов свічка, згорає через свою невиліковну хворобу. Про її любов до Роберта Локампа (Євген Нищук) свідчать щасливі очі, щира усмішка, лагідний голос. До останнього дня її героїня не перестає вірити в жіноче щастя – мати сім’ю і дітей, хоча знає про свою приреченість. Вона переконана, «якщо хочеться жити, це значить, що є щось, що ти любиш».

«Коли я перечитувала твір, у мене довго не виникало бачення образу Патріції, – розповідає Анжеліка Савченко. – Бо ставити Ремарка, як на мене, – це ніби неквапливо й обережно створювати олівцем малюнок на папері, а образ Пат – наче легка пір’їнка, якій своїм подихом ти можеш лише дати напрямок руху. У нас був довгий застільний період репетицій, адже Юрій Одинокий – з тих режисерів, які ретельно шукають правду в тексті, голосі актора. Саме за голосом, його інтонацією він відчуває кожен образ. Прагне до абсолютної правди в пластичному малюнку героя. І не виношує намірів здивувати публіку. Спирається на авторський текст і свої відчуття життя, намагається достукатися до серця кожного, тому й вистави в нього виходять життєві. У його постановках не зустрінеш солодкого кохання – воно болюче.

Я розуміла, що стосунки Пат і Роберта – це не історія Ромео і Джульєтти, не любов з першого погляду. Це дві людини, що зустрілися, маючи за плечима інше життя, інший досвід взаємин. У них вже немало страхів, побоювань, запитань, тому їм важко було знову закохатися. Патріція не змогла знайти себе в повоєнному житті – адаптуватися до реалій. Вона, як кажуть, дівчина з іншого часу. Для неї хвороба не була обставиною життя, просто почали згасати очі. І згасли б швидше або безцільно, якби не зустріч з Робертом. Для мене історія кохання Патріції і Роберта загадкова і позачасова».

І якщо в кіно Анжеліка Савченко нині робить перші кроки, то в Театрі ім. Франка за 16 років вона стала однією з провідних актрис (із 2013 року – заслужена артистка України). Дебютувала в ролі Матері Джесіки у виставі Григорія Гладія «Істерія» Террі Джонсона, а загалом від 2002 року створила вже близько 30 ролей. Серед них: Джульєтта у Валентина Козьменко-Делінде («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра), Міранда у Сергія Маслобойщикова («Буря» В. Шекспіра), Симона в Ігоря Афанасьєва («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського та В. Васалатій), Мелашка у Петра Ільченка («Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), Ніна Зарєчна у Валентина Козьменко-Делінде («Чайка» А. Чехова), Саша у Романа Мархоліа («Живий труп» Л. Толстого). Окрім того, в акторки вже є кілька антрепризних театральних та музичних проектів (з останніх – ораторія «Жанна Д’Арк на вогнищі» з Національним симфонічним оркестром України та Національною капелою «Думка»).

Тендітність Анжеліки Савченко – невисокий зріст, струнка постать, м’які риси обличчя, довге каштанове волосся, ніжний голос (колоратурне сопрано), граційна пластика – не раз підштовхувала режисерів до бачення в ній саме ліричних або лірико-комедійних героїнь. Справді, їй ідеально підходять романтичні образи героїнь Ф. Достоєвського, Лесі Українки, А. Чехова, О. Олеся, В. Шекспіра. Хоча в кожній зі створених ролей актриса намагається знайти якусь виразність, несхожість, яскравий характер, внутрішню «гостру перчинку». За її словами, в пошуку спирається передовсім на авторський текст, тому багато читає, перечитує, вивчає історію та збирає потрібну інформацію.

Утім, останній період творчості суттєво вирізняється, засвідчуючи різноплановість Анжеліки: її широкий акторський діапазон і ще не розкриті можливості. Наприклад, грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, який ставив на франківській сцені «Річарда ІІІ» (В. Шекспіра), побачив у Анжеліці королеву Єлизавету. Актриса грає розумну, вольову і сильну жінку, яка любить своїх дітей, сім’ю, рід і ставить їх на перше місце у своєму житті. Заради них вона готова на все: хитрість, поступливість, жертовність. По-жіночому приваблива і спокуслива, з чоловічим (аналітичним і стратегічним) мисленням, вона чітко усвідомлює, що Річард просто вбив би її за відмову прийняти корону. І використовує цей шанс, аби згодом все повернути на свою користь.

«Режисер спершу побачив у Єлизаветі манірний, пихатий характер, – зауважує Анжеліка. – Я відчула трохи по-іншому цю жінку, і постановникові моє трактування образу сподобалося. Я завжди відштовхуюся від запропонованих обставин, від часу, оточення, подій, які відбуваються, і шукаю вихід. Для мене королева Єлизавета – це та жінка, яка все життя шукала вихід для себе і своєї сім’ї. Я перечитала чимало історичних фактів про неї. Пишуть, що вона мала довге золоте волосся, великі очі, як у дракона, була найкрасивішою жінкою всього півострова. Вона зупинила майбутнього короля, який їхав на коні, просто посеред дороги, і він закохався в неї з першого погляду. Ця жінка зробила вельможами усіх членів своєї сім’ї.

Переконана, лише внутрішньо можна відчути того чи іншого автора. Шекспірівський текст – це «м’ясо», яке можна взяти руками і відчути. Від персонажа, від тексту, від автора – щось зовсім інше тембрально прокидається в тобі. Тому я дуже люблю грати різну драматургію. З’являється широка голосова палітра, адже мелодика в кожного персонажа інша. Кажуть, у кіно актора оцінюють через очі. Бо вони ніколи не брешуть: через них видно душу. А в театрі – через голос. Як на мене, це головний акторський інструмент. Адже людина, яка сидить, приміром, не в партері, а на третьому ярусі, вона ж очей не бачить. Вона бачить спершу силует, а далі чує голос. І якщо актор відкриває рота, а звідти «падають жаби», глядачеві вже нецікаво дивитися на нього. Думаю, голос дається від Бога: він несе божественну енергію. Актор має володіти широкою голосовою палітрою, вміти співати, відчувати музику, адже тоді він напряму отримує цей потік енергії».

Анжеліка вкотре проявила свої вокальні здібності та в іншому ракурсі розкрила акторський потенціал у виставі Романа Мархоліа «Розбитий глек» (Генріха фон Кляйста). Вона створила гротескний образ доброї, гордої і люблячої Єви, доньки селянки-вдови Марти Рулль (Тетяна Міхіна) та нареченої солдата Рупрехта (Ярослав Гуревич). У виставі вся дія відбувається впродовж одного дня в сільському суді, де розглядають справу (пошук кривдника, який розбив глек) пані Марти. У виставі багато символів, метафор, філософських змістів. Та все ж сприймається вона легко, бо насичена гумором та іронією.

Анжеліка в ролі Єви використовує низькі голосові регістри, що додають її образові комічності та характерності. Дівчина проста і безхитрісна, але знає собі ціну: хитрого суддю-залицяльника Адама (Остап Ступка) вона відганяє від себе довгими рудими косичками, мов батогами для коней. Адам, скориставшись її беззахисністю та закоханістю в Рубрехта, хотів спровокувати дівчину до інтимних стосунків взамін на звільнення юнака від армії. Але Єва не піддалася спокусі тої злощасної ночі, та ще й на суді до останнього намагається врятувати лукавого суддю від покарання (ціною своєї репутації!). Та коли Адам суворо засуджує коханого, терпець дівчини уривається – і вона розповідає усі подробиці фатальної ночі та викриває того, хто насправді розбив маминого глека.

Ще одним досягненням минулого сезону для Анжеліки Савченко стала роль Настасьї Пилипівни у виставі Юрія Одинокого «Ідіот» за Ф. Достоєвським. Загалом до творів Достоєвського в актриси особливе ставлення. Саме на їхній основі вона навчалася майстерності в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Спочатку були уривки з романів «Злочин і кара» (Соня Мармеладова) та «Брати Карамазови» (Грушенька), потім екзамен-вистава «Біси» (Дар’я Шатова). Любов до Ф. Достоєвського передала Анжеліці викладач курсу Неллі Михайлівна Пінська, яку разом з оперною співачкою Лілією Гавриленко (поставила голос) актриса вважає своїми «театральними мамами». (Першою прищепила любов до творчості та подбала про різнобічну освіту – художня і музична школи, заняття з фігурного катання, танці і спів у ансамблі – мама Анжеліки, викладачка і хореограф Євгенія Савченко). Тож Анжеліка з трепетом чекала, коли Ф. Достоєвського ставитимуть у Театрі ім. І. Франка.

Ще до появи героїні публіка чимало дізнається про Настасью Пилипівну з уст інших персонажів: «дуже важна особа», «тобі не пара – вона княгиня», «власна ложа-бенуар в театрі», «у цьому обличчі страждань багато», «дуже самозакохана жінка». Глядач довгий час про неї чує, тож її образ обростає таємницями і здогадками. Поступово вимальовується образ фатальної неприступної жінки, серце і увагу якої прагнуть завоювати чи не всі особи чоловічої статі. Та коли вона з’являється на сцені, глядач бачить веселу, емоційну і жартівливу особу. Це своєрідна маска безтурботності, за якою ховається героїня Анжеліки Савченко. Бо вже з першої сцени зрозуміло, що вона не тільки вельми приваблива, а й самодостатня, розумна і начитана, з тонким почуттям смаку, чудово розуміється в людях. Її Настасья Пилипівна є своєрідним лакмусовим папірцем, який перевіряє кожного персонажа на людяність.

Та все ж у її очах багато


Корисні статті для Вас:
 
Епічне полотно про повоєнне покоління2018-04-11
 
Враження від «зовсім неймовірної події на дві дії»2009-07-11
 
«Річард ІІІ» – кривавий шлях до влади2017-03-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#6

                        © copyright 2018