Устина Вовк Перейти до переліку статей номеру 2019:#1
Гнат Хоткевич на сцені заньківчан


«Гуцульський рік» за Гнатом Хоткевичем. Режисер Вадим Сікорський. Художник Наталія Тарасенко. У ролях: Марта Кулай, Ярослав Мука, Дмитро Каршневич, Марія Шумейко, Інна Калинюк, Василь Коржук, Назарій Московець, Роман Гавриш

Свій 101-й сезон Львівський національний театр ім. М. Заньковецької розпочав прем’єрою «Гуцульський рік» за п’єсою Гната Хоткевича. Сам автор визначив жанр твору як «етнографічне представленє в ІV діях».

У календарно-етнографічному році гуцулів найвиразнішими складовими є чотири обрядові компоненти: Святвечір (Різдво та Коляда), Великдень (писанки, парубоцько-дівочі «перебранки», співані хороводи-«гагілки»), Весілля та Похорон. За цими обрядовими складовими побудовано оригінальну концепцію режисури Вадима Сікорського (цього року він відзначає своє 60-ліття), у режисерському кошику якого понад 50 постановок. Гуцульська тематика – одна з улюблених його та всієї трупи акторів-заньківчан. Одна з яскравих вистав, що з неабияким успіхом йде в театрі ім. Марії Заньковецької, – це «Небилиці про Івана» за оригінальним сценарієм Івана Миколайчука. Запам’ятовуються численні ігрові моменти, жарти, спів, музика, хореографія, акторські роботи. Можна згадати й постановку Вадима Сікорського «Пропалої грамоти», що більш відома українському глядачеві як чудова екранізація.

«Гуцульський рік» Гната Хоткевича має цікаву театральну історію, яку започаткував самодіяльний театр села Красноїлля Верховинського району, створений Гнатом Хоткевичем у серпні 1910 року, аби показати світові самобутню історію, культуру та побут давньої Гуцульщини, де актори – корінні гуцули – мали завдання грати самих себе. На початку ХХ століття цей Гуцульський самодіяльний театр виконував подвижницьку місію мандрівного «вертепного» театру: всі вистави ставали небуденним видовищним святом народного гуцульського мистецтва завдяки гуцульському одягу та реквізиту, автентичній гуцульській говірці й достовірності обрядових елементів гуцульського життя – пісень, жартів, танців, і навіть «смачної», «соковитої» у своєму лексичному звучанні побутової лайки. Тоді Гуцульський театр зумів за короткий час пройти шлях від аматорського гуртка до напівпрофесійного театру, а кількість поставлених вистав у краї була більша лише у професійного театру товариства «Руська бесіда». Гуцульський театр гастролював по Галичині, Польщі (Краків), а частина трупи навіть виступила в Москві, шокувавши столичну аристократичну публіку і тогочасних театральних критиків. Репертуар театру становили: п’єса польського письменника Ю. Коженьовського «Верховинці» («Karpaccy gorale»), яку переробив Гнат Хоткевич, та три його оригінальні п’єси: «Довбуш», «Гуцульський рік», «Непросте». Всі вони відображали життя гуцулів у його контрастних проявах, і гуцульські артисти змогли виявити всі грані свого таланту. На відміну від багатьох «малоросійських труп» із псевдонародним репертуаром Гуцульський театр Гната Хоткевича зміг піднести гуцульський фольклор до вершин поетичної образності й захопливої етнографічної колористичності.

У контексті сказаного режисура Вадима Сікорського акцентує саме автентичність гуцульського життя, що проявляється в буденних та святочних обрядах, а отже заповнює увесь календарний «гуцульський Рік». Допомагає втілити режисерську концепцію колористика сценографії та одягу виконавців. Почнімо зі Святвечора та Коляди. Колір панорами гуцульських гір, висвітлений як декорація сцени, – світло-голубий, наче чистий сніг недоторканої Природи. Сцену поділено на два ігрових простори – гуцульська хата, з великою розписаною кахлею на стіні, в очікуванні Різдва, і частина ґаздівського двору, що зливається з панорамними світлотінями. У гуцульській хаті всім заправляє невгомонна й сварлива ґаздиня Параска (Марта Кулай). Від неї дістається на горіхи її чоловікові Івану (з. а. України Ярослав Мука), наймитові Микулі (Дмитро Каршневич) і нерідній доньці (Марія Шумейко, Інна Калинюк). Сцена зі штовханиною і словесною добірною зливою лайливих гуцульських ідіом ставить ґаздиню Параску в один ряд з добре відомими персонажами бабою Параскою та бабою Палажкою Івана Нечуя-Левицького. Гуцульська ґаздиня робить початок вистави інтригуючим, глядач поринає в побут цього краю, жваво й весело реагує на вияв Парасчиного бурхливого темпераменту. Вистава набирає потрібного темпоритму. Особливо, коли на сцені з’являється персонаж Дмитрик (з. а. України Василь Коржук) з його чудовою гуцульською говіркою (треба зазначити, що не в усіх акторів-заньківчан вона бездоганна, хоч і режисер, і самі актори потратили немало зусиль, аби опанувати гуцульський діалект, навіть їздили в діалектологічну та фольклорну експедицію у високогірні Карпати; віриться, що з плином часу цей мовний бар’єр буде подолано).

У сцені Коляди виграшними з погляду режисури є різдвяні співи та віншування парубочого гурту, що проходить з народними музиками через глядацьку залу і своїм святочним одягом із традиційними реквізитами – гуцульськими топірцями – зачаровує глядачів. Перша картинка «Гуцульського року» обіцяє багато цікавого.

Зміна Зими на Весну в гуцульському календарі спричиняє і зміни кольору театральної сценографії: після блакитного простір карпатських краєвидів набирає відтінку молодої зеленої трави. Міняють свій одяг і мешканці – вони в зелених і зеленаво-лазурових свитках (що, хоч сценічно і вмотивовано, все ж виглядає якось химерно, адже немає нічого кращого за автентичний гуцульський убір у всій своїй різнобарвній яскравості, особливо, коли йдеться про гуцульські вишивані чоловічі та жіночі сорочки, кептарі, свитки). Трохи дивним є і рішення вбирати масовку в стилізовані народні строї, хоч і виготовлені вручну, про що зазначають в анонсах вистави. Це відчуття «стилізації» переслідує вдумливого глядача ще з «Украденого щастя», постановленого Федором Стригуном (відчувається один і той же творчий підхід).

Сцена «Великдень» втрачає динаміку гри, незважаючи на численні зміни «гагілчаної» хороводно-пісенної ритміки, поодинокі «історії» та репліки персонажів жіночого та парубоцького гурту, що традиційно змагаються між собою в умінні оповіді неймовірних історій, жартів та легенд. Глядацький зал пожвавлюється лише з появою знайомої ґаздині Параски і реплік із жіночого гурту: «Нехай си візлостит, домашнім легше буде!». Цей персонаж єднає драматичну дію «етнографічних образків» в єдину драматичну колізію.

Третя сцена вистави пов’язана з похороном Параски, що нагло померла. Сценографія панорами Карпат набуває фіолетового відтінку, а актори-виконавці перебираються в глибині сцени в «чорне» на очах глядачів – зависає невмотивована пауза. Можливо, її варто заповнити трембітами, що виконують свої жалібні сповіщення про покійника, – у виставі вони звучать за сценою, трохи пізніше чоловіки загадуватимуть, хто з трембітарів заграє свою тему виразніше.

У «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, як ми пам’ятаємо, похорон змальовано в поступовому наростанні від печалі до радості, від голосіння до нестримних ритмів коломийки та парубоцького танцю поруч із померлим. У «Гуцульському році» поодинокі жарти жіночого гурту про лайливу вдачу померлої Параски, побожні зітхання та хрестопоклони, а ще наочні атрибути поховального обряду (тесання домовини), не рятують провисання драматичної дії вистави.

Сцена гуцульського весілля нерідної Парасчиної доньки Оленки з коханим Василем (з. а. України Назарій Московець, Роман Гавриш), що стає можливим лише після смерті мачухи, завершує «Гуцульський рік» і заповнює жадану видовищність розкішними костюмами наречених і весільного гурту, а також імітацією весільного гуцульського обряду з його незмінними складовими, як-от вбирання нареченої та виття «вильця», приїзд молодого, «викуп» нареченої та «посад наречених»:

А ми вбрали деревечко тими калачами,

Щоби наші молодєта були богачами…

Глядацький зал насолоджується співами, танцями, барвистими кольорами сценічного вбрання. Простір Карпатських гір у час весілля багряний.

Вистава завершується на піднесенні. Глядачі тривалими оплесками нагороджують акторів, особливо Параску – Марту Кулай та Дмитрика – Василя Коржука, а також режисера Вадима Сікорського та художницю Наталію Тарасенко.

Бажаємо ювілянту Вадимові Сікорському невтомного творчого ентузіазму в реалізації наступних задумів, а «Гуцульському року» на кону театру ім. Марії Заньковецької – довгого і наповненого сценічного життя.


Корисні статті для Вас:
 
Доля оберігала українських бандуристів2018-01-01
 
Вадим Сікорський: "Глядач і театр. Розмова на рівні"2012-12-16
 
Іванові "небилиці" на сцені2011-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2019:#1

                        © copyright 2019